Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 19

Зазвичай — у тому числі й тоді, коли Сватоплук Фраундіншт вперше привів сюди Рейневана, — в лабораторії працювало принаймні троє або четверо алхіміків. Сьогодні, як виняток, був тільки один.

— Доброго дня, майстре Едлінгере!

— Не підходьте, будь ласка, — буркнув алхімік, не відриваючи очей від великої колби, поміщеної в розжарений пісок над полум’ям. — Ось-ось вибухне!

З Едлінгером Бремом, ліценціатом[74] Гейдельбергського університету, познайомився в Майнці, запросив його й привіз до Глубчиць князь Вацлав, син Пшемека Опавського. Якийсь час метр Едлінгер знайомив юного князя з алхімічною теорією і практикою. У Вацлава — як і в багатьох князів його часу — був пунктик щодо алхімії та філософського каменя, тож Брем жив у розкошах і достатку доти, доки ним не зацікавилася Інквізиція. Коли в глубчицькому повітрі запахло вогнищем, алхімік втік до Праги, в університет, де його застала буря 1419 року. Німець, що впадав у око, чужинець, який погано говорив чеською, пережив би, напевне, важкі часи. Але його розпізнали і врятували маги з “Архангела”.

Едлінгер Брем взяв колбу залізними кліщами й вилив булькаючу рідину в миску, заповнену чимось, що нагадувало жаб’ячу ікру. Засичало, задиміло, огидно засмерділо.

— Sacradonnerwetterhimmelkreuzalleuja! — було зрозуміло, що алхімік очікував кращого результату. — Eine total zkurvene Sache! Scheisse, Scheisse, und noch einmal Scheisse![75] Ви ще тут? Я зайнятий! Ага, розумію… Ви йдете подивитися, що там вийшло в Акслебена із Самсоном?

— Саме так, — підтвердив Щепан з Драготуш. — Ідемо. А ти ні?

— У принципі, - Едлінгер Брем витер руки об ганчірку, кинув сповнений жалю погляд на миску димлячої ікри. — У принципі, можу йти. Мене тут уже ніщо не затримує.

У глибині алхімічної лабораторії, у непримітному кутку за непримітною завісою були сховані дверцята. Для невтаємниченої особи — якби така коли-небудь змогла пробратися аж сюди — за дверцятами був складик, повний скриньок, бочівок і бутлів. Втаємничені рухали схований усередині однієї з бочівок важіль, промовляли закляття, — і стіна відсувалася, відкриваючи темний отвір, з якого віяло могилою. Принаймні таке враження складалося першого разу.

Едлінгер Брем у магічний спосіб запалив магічний ліхтар, повів. Щепан з Драготуш, Рейневан і Шарлей увійшли за ним, на сходи, що вилися спіраллю вздовж стін темної шахти, що здавалася бездонною. Знизу віяло холодом. І вогкістю.

Щепан з Драготуш обернувся.

— Пам’ятаєш, Рейневане?

— Самсон Медок, — негайно здогадався Шарлей. — Тобто, я хотів сказати, — Данте Аліґ’єрі. “Божественна комедія”. Улюблений поетичний твір нашого друга.

— Сумніву нема, — усміхнувся моравець, — що улюблений. Бо надто вже часто він до нього звертається. Особливо тут, на цих сходах, вашому другові згадалася не одна цитата з “Пекла”. А ви, як бачу, добре його знаєте з цього боку.

— На краю світу я впізнав би його за цим.

Глибоко сходами вони не спускалися, лише на два яруси, шахта була значно глибшою, сходи зникали в чорній пітьмі, з якої долинав плюскіт води. Природна печера, історія якої губилася в непам’яті, сягала рівня Влтави. Хто і коли відкрив печеру, хто й до чого її використовував, спадщиною по кому був дім із двориком, який стояв тут століттями, маскуючи вхід до печери, — не знав ніхто. Найбільше вказувало на кельтів: стіни печери були покриті напівзатертими, зарослими мохом рельєфами і фресками, серед яких переважали характерні вигадливо переплетені орнаменти й заповнені меандровими лініями кола. Тут і там появлялися не менш характерні кабани, олені, коні й рогаті людські постаті.

Едлінгер Брем штовхнув масивні двері. Вони ввійшли.

У підземній кімнаті, яку називали нижньою, сиділи за заставленим столом решта магів “Архангела”: Сватоплук Фраундіншт, Радім Тврдік, Йошт Дун, Вальтер фон Теггендорф. А також Ян Бездєховський з Бездєхова.

Йошт Дун, якого звали Телесмою[77], був колись, як і Щепан з Драготуш, ченцем — це було видно по волоссі, яке, коли відросла виголена тонзура, безладно, патлами стирчало з-над вух, через що власник кучми трохи нагадував пугача. Наскільки Рейневанові було про нього відомо, Телесма замолоду займався ora et labora[78] у монастирі бенедиктинців в Опатовіцах, і там мав перші контакти з таємними науками. Потім навчався в Гейдельбергу, де вдосконалював магічні знання. Він був абсолютним авторитетом, якщо йшлося про талісмани, — як в аспекті теоретичного знання про предмет, так і при практичному виготовленні амулетів. Він також складав цілком вдалі гороскопи, якими торгував, збуваючи їх різним лжепророкам, псевдоастрологам та квазівіщунам, і непогано на цьому заробляв. Поряд з виторгом аптеки, заробітки Пошта Дуна були основним джерелом доходу конгрегації.

Немолодий уже Вальтер фон Теггендорф був вихованцем Відня, Болоньї, Коїмбри і Саламанки і мав facults docendi[79] у всіх цих університетах. Він відзначався величезною, просто-таки побожною шанобою до арабської медицини, алхімії та магії, особливо до Гебера й Алькінді, або, як говорив він сам, до Муси Зафара Ель-Суфі Аль-Джабіра та Якуба ібн Саббах аль-Кінді. Захоплення Теггендорфа проявилося і в його підході до Самсонової справи. На його думку, у всьому були винні джини. Самсон у його теперішньому вигляді, стверджував він, є маджнуном, себто людиною, в тілі якої могутніший джин ув’язнив — для покарання — переможеного меншого джина. Проти такого ув’язнення, заявив німецький чародій, нічого не вдієш. Усе, що можна зробити, — це добре поводитися і чекати амністії.

Reverendissimus doctor Ян Бездєховський з Бездєхова був найстаршим, найдосвідченішим і найбільш шанованим серед чорнокнижників “Архангела”. Мало хто знав про нього якісь подробиці, а сам він не любив про себе говорити і не говорив. Років йому було — що саме по собі межувало з чудом і свідчило про неабиякі магічні сили — не менше сімдесяти, позаяк було відомо, що він викладав у Сорбонні за панування короля Карла V Мудрого, який помер у 1380 році, а згідно з правилами викладач університету повинен був мати щонайменше двадцять один рік. Серед університетів, у яких він навчався і в яких викладав, напевне були Париж, Падуя, Монпельє і Прага, — і напевне цими чотирма список не вичерпувався. Ходила чутка, що у Празі Бездєховський вдався в серйозний і гострий особистий конфлікт з ректором, славетним Яном Шінделем. Підґрунтя конфлікту, про який Рейневанові доводилося чути ще під час його навчання в академії, було невідоме, проте стало причиною відходу Бездєховського з університету й розірвання з ним будь-яких контактів. Після 1417 року Бездєховський просто зник. Усі ламали голови, де він міг подітися. Рейневан також ламав. Але тепер уже знав.

— Здрастуй, молодий чоловіче, — сказав Бездєховський. Він єдиний з усього товариства не називав Рейневана на ім’я. — Здрастуй і ти, пане Шарлею, якого випереджає власна слава. Ми почули, що ти вже другий рік у таборитів. То як там на війні? Що там чувати?

Ян Бездєховський був єдиним з товариства, хто не цікавився політикою. Воєнні події, якими жила вся Прага, були старому цілком байдужі. Він запитував про них тільки з ґречності.