Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 15

Рейневан покрутив головою. Але не відповів.

Вони допливли до острова Травник. З лівого берега все ще відгонило паленим. У травні 1420 року, під час запеклих боїв з вірним королю військом, Малу Страну підпалили, та так успішно, що вона майже повністю перетворилася на згарище — і фактично залишилася ним досі. Щоправда, її намагалися відбудовувати, але якось без натхнення і запалу. Адже було безліч інших турбот, історія старанно дбала, щоб їх не забракло.

— Таким чином, у світлі історичних процесів, — тягнув далі Шарлей, дивлячись на чорні рештки прибережних млинів, — можна прийняти, що ти вже помстився за брата. Позаяк ти йдеш його слідами, продовжуєш справу, яку він не довів до кінця. У рамках спадщини від брата ти прийняв причастя sub utraque specie і є гуситом. Петерлін, я знаю, до мене дійшли відомості, справді був віруючим утраквістом, служив справі Чаші зі щирого переконання. Я говорю про це, бо не бракувало й таких, які робили це, керуючись іншими мотивами, іноді дуже негарними, але завжди дуже прозаїчними. Однак, повторюю, це не стосується ні тебе, ні твого брата. Адже ти щиро і віддано, без тіні розрахунку, борешся за справу і релігію, заради яких твій брат дав себе вбити.

— Я не знаю, звідки воно береться, Шарлею, але в твоїх устах найбільш піднесені речі можуть звучати як якийсь корчемний жарт. Я знаю, ти не звик шанувати нічого святого, але…

— Святого? — перебив демерит. — Рейнмаре, мені не причулося?

— Не приписуй мені, будь ласка, — стиснув губи Рейневан, — ні віроломства, ні відсутності власної думки. Так, мене наблизив до гуситів той факт, що Петерлін загинув заради них, я знаю, якою людиною був мій брат, не вагаючись стаю на той бік, на якому стояв він. Але в мене свій розум, мій власний. Я обдумав це питання і вирішив його для себе. Причастя з Чаші прийняв з цілковитим переконанням. Бо я підтримую чотири статті, підтримую вчення Вікліфа, підтримую гуситів у питанні богослужіння й тлумачення Біблії. Підтримую їхній світогляд і програму побудови суспільної справедливості.

— Якої-якої справедливості?

— Omnia sunt communia[48], Шарлею! Усе спільне, у цих словах міститься вся божа справедливість. Нема великих, нема малих, нема багатіїв, нема бідноти. Усе спільне! Комунізм! Хіба це не звучить прекрасно?

— Давно вже я не чув нічого, що звучало б настільки ж прекрасно.

— Звідки такий сарказм?

— Не переймайся. Звучи далі. То чим тебе ще полонили вікліфісти?

— Я всією душею і всім серцем підтримую принцип sola Scriptura[49].

— Ага.

— До Святого Письма нічого додавати не треба й не можна, Святе Письмо достатньо зрозуміле, щоб кожен, хто вірує, міг його збагнути без коментарю з амвону. Між віруючими і Богом не потрібні посередники. Перед Творцем усі рівні. Авторитет папи і церковних сановників можна визнавати тільки тоді, коли він не суперечить волі Всевишнього і Святого Письма. А надто ж у такому: майно було довірене священикам для виконання обов’язків, покладених на них Христом і Святим Письмом. Якщо священики цих обов’язків не виконують, якщо грішать, майно в них треба забрати.

— О! — пожвавився Шарлей. — Забрати? Дуже милозвучно! Звучи так і далі.

— Не глузуй. Хіба ти ніколи не замислювався, чому саме тут, у Чехії, в Празі, з іскри, яка вилетіла з констанцького багаття, розгорілася така пожежа? То я тобі скажу: чи ти знаєш, скільки було в празькій дієцезії духовних осіб? Шість тисяч. Скільки було монастирів? Сто шістдесят. Чи ти знаєш, що в самій Празі кожен двадцятий носив рясу або сутану? А скільки було в Празі парафій? Сорок чотири. У Вроцлаві, нагадаю, їх є дев’ять. У самому лише соборі святого Віта було рівно триста церковних посад. Ти уявляєш собі, скільки майна надходило від пребенд і аннат[50]? Ні, Шарлею, так далі бути не могло і не може. Секуляризація церковного майна абсолютно необхідна. Клір володіє занадто могутньою дочасною власністю. Тут уже не йдеться про Христові заповіді, про повернення до євангельської бідності, до способу життя Ісуса й апостолів. Така величезна концентрація майна і влади неодмінно повинна викликати гнів і напруженість у суспільстві. Це має закінчитися: їхнє багатство, їхнє здирництво, їхня пиха, їхня зверхність, їхня влада. Вони повинні повернутися до того, якими були, якими бути їм наказував Христос, — убогими й покірними слугами. І не Йоахим Флорський перший про здогадався, не Оккам, не Вальдхаузер, не Вікліф і не Гус, а Франциск Ассизький. Церква повинна змінитися. Реформуватися. З церкви магнатів і політиків, гордіїв і дурнів, мракобісів і лицемірів, з церкви інквізиторів, з церкви злочинців, які очолюють хрестові походи, таких креатур, як-от хоч би наш вроцлавський єпископ Конрад, вона повинна перетворитися на церкву Францисків.

— Ти марнуєш свій талант по шпиталях. Тобі треба бути проповідником. Але щодо мене віжки трохи попусти. У Таборі в нас досить багато проповідників, аж занадто багато, до переситу, буває, що під час казання аж сніданок вернеться. Тож змилуйся над яєчнею з селерою і трохи вгамуйся. Бо зараз ти ще почнеш розводитися про симонію і розпусту.

— А тому що це правда! Ніхто не дотримується церковних обітниць і правил! Від Рима й до самого низу, до найзачуханішої парафії, - всюди лише симонія, розпущеність, пияцтво, деморалізація. Як же тут дивуватися, що виникають аналогії з Вавилоном і Содомом, що є асоціації з антихристом? Що ходить приповідка omne malum a clero[51]? Тому я — за реформу, якою радикальною вона б не була.

Шарлей відвів погляд від попелища садиби пріорату йоаннітів та закіптюжених стін костелу Діви Марії Кінця Мосту.

— Кажеш, ти за реформу. Тоді я потішу твої вуха розповіддю про те, як ми, Божі воїни, втілюємо теорію в життя. У травні цього року, чутка про це, мабуть, дійшла до твоїх вух, ми під проводом Прокопа Голого вирушили рейдом на Лужиці. Пустили з димом і пограбували кілька осередків культу, в тому числі костелики й монастирки в Гіршфельді, в Остріці і в Бернштадті, а також, що може тебе зацікавити, біля Фрідланда, в маєтностях Ульріха Біберштайна, дядька чи кого там твоєї коханої Катажини. Згожелець, хоч ми його й штурмували, взяти не змогли, але в Любані, який ми взяли в п’ятницю перед неділею Cantate[52], надибали кільканадцять ксьондзів і ченців, які саме в Любані знайшли притулок саме в Любані. Їх Прокоп наказав стратити без жалю. Чеських попів попалили, а німецьких затовкли або потопили в Квісі. Різанину приблизно такого ж масштабу ми влаштували через чотири дні в Злоториї… У тебе щось дивна міна. Тобі нецікаво?

— Та ні. Але мені здається, що ми говоримо про зовсім різні речі.

— Невже? Ти прагнеш, кажеш, змінювати церкву. От я й розповідаю тобі, як ми її змінюємо. Хочеш, заявляєш, реформ, якими радикальними вони б не були. Нагадаю тобі, що розбещених прелатів реформували вже навіть королі: польський Болеслав Сміливий, англійський Генріх II Плантагенет, Вацлав IV тут, у Празі. Але що це дало? Один страчений підбурювач Станіслав зі Щепанова, один заколотий нахабний попик Томас Беккет, один втоплений аферист Ян Помуцький. Крапля в морі! Недостатньо радикально, роздріб замість гурту. Якщо йдеться про мене, то я віддаю перевагу методам Жижки, Прокопа, Амброжа. Результати набагато помітніші. Ти казав, що до революції кожен двадцятий пражанин носив сутану або рясу. А скільки тепер зустрінеш таких на вулиці?

— Небагато. Обережно, ми запливаємо під Камінний міст, з нього завжди плюють. А часом сцяють.

Справді, на балюстрадах мосту було повно вуличних хлопчиськ, які намагалися обплювати або обпісяти кожен човен і кожну барку, що пропливали внизу. На щастя, внизу пропливало надто багато човнів, щоб хлопчиська зуміли спаплюжити більше, ніж декілька. Човнові Рейневана і Шарлея щастя сприяло.