Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 132

— Уперед! — крикнув Вацлав Опавський.

— Уперед! — завторив їм Миколай Цедліц, отмуховський староста.

Якось ніби не так упевнено.

— Уперед! Gott mit uns!

На возах вагенбурга, між возами й під ними, чекали напоготові дві з половиною тисячі Божих воїнів. Тисяча чекала в безпосередньому резерві, готова замінити полеглих і поранених. Посередині площі скупчився штурмовий загін Сиріток — двісті коней легкозбройної кінноти.

Вогнища позагашували. Біля возів тліли червоним казанки з жаром.

- Ідуть! — доповідали, повертаючись, глідки. — Ідуть!

— Готуйсь! — закомандував гейтманам Краловець. — Рейневане, ти біля мене.

— Я хочу битися на возі. У першій лаві. Прошу, брате.

Краловець довго мовчав, покусував вус. У місячному світлі не можна було розгледіти вираз його обличчя.

— Розумію, — нарешті відповів він. — А радше здогадуюся. У проханні відмовляю. Ти залишаєшся біля мене. Обидва підемо, коли настане час, з кіннотою до бою. На нас іде тисяча коней, хлопче. Тисяча коней. На возі, в полі… всюди, повір мені, однакові шанси на те, щоби збулося твоє прагнення померти.

Вагенбург завмер у зосередженості й тиші, у мертвій тиші, яку лише зрідка порушувало хропіння коня, брязкіт зброї або кашель когось із воїнів.

Земля почала відчутно дрижати. Спочатку трохи, а потім дедалі сильніше. До вух Рейневана долинув глухий тупіт копит, які били по мерзлій землі. Сирітки почали нервово кашляти, коні — хропти. На возах і під возами жевріли і мерехтіли вогники ґнотів.

— Чекати, — час від часу повторював Краловець. Командири передавали наказ по лінії.

Тупіт копит наростав. Набирав сили. Сумнівів уже не було. Схована в темряві кіннота переходила з клусу в галоп. Вагенбург Сиріток був ціллю атаки.

— Господи Ісусе, — раптом сказав Краловець. — Господи Ісусе… Таж не настільки! Таж вони не можуть бути аж настільки дурні!

Тупіт копит наростав. Земля двигтіла. Дзвеніли ланцюги, якими були зчеплені вози, бряжчали і дзвеніли, стикаючись, вістря гізарм та алебард. Дедалі сильніше тремтіли долоні, стиснуті на ратищах. Наростав нервовий кашель.

— Двісті кроків! — закричав від возів Вілем Єнік.

— Готуйсь!

— Готуйсь! — повторив Ян Колда. — Ну, хлопці, тримайте сраки при купі!

— Сто кроків! Ви-и-и-идно-о!

— Пали!!!

Вагенбург зблиснув вогнем тисячі цівок. І оглушливим гуркотом тисячі пострілів.

Серед звискування коней, серед крику, серед гармидеру і брязкоту, темряву раптом освітив вогонь. Спочатку він був невпевнений, ледве зблискував, однак вітер, що здійнявся на передсвітанку, роздмухав його, і врешті-решт вогонь вибухнув із силою та люттю. Яскравим, високим полум’ям розгорілися стріхи хат Шведельдорфа і Старого Велислава, запалали стоги під Червоною горою, стодоли, сараї та кліті над Велиславкою. Одні було підпалено за наказом Краловця, інші наказав своїм підпалити в момент атаки князь Ян. Мета була одна й та сама: щоби стало світло. Достатньо світло, аби можна було вбивати.

Залп вагенбурга мав воістину вбивчі наслідки. Під зливою куль і стріл, які вдарялися об обладунки, перша лава атаки завалилася, наче прибита вітром; у скопище збитих з ніг коней і людей влетіла, чавлячи все копитами, друга лава, її коні спотикалися об коней, які були поранені і вже впали, падали самі, шаліли, скидали вершників зі страшним вереском та іржанням. З вереском коней змішувався і злітав у нічне небо людський крик.

До возів дійшла аж третя лава, і хоча розгін її атаки було значною мірою пригальмовано, вагенбург задрижав, затрясся під ударом панцирної кінноти. Вози загойдалися під напором. Але вистояли. А на припертих до них лицарів звалилася лавина заліза. Придушені своїми товаришами, які напирали ззаду, позбавлені змоги відступити або втекти, вони захищалися, як могли, від ударів, що падали на них. Гуситські ціпи, сокири та моргенштерни трощили шоломи, алебарди розтинали наплічники, бердиші відрубували руки, лупили цвяховані палиці, сулиці та альшписи пробивали панцирі.

Сховані під возами алебардники стріляли із самострілів, всаджали стрілу за стрілою в кінські животи, інші підтинали коням ноги насадженими сторчма косами. Вереск, брязкіт заліза здіймалися над полем бою, на лезах криваво зблискували заграви пожеж.

Першою не встояла й розсипалася єпископська хоругва. Проріджена під час наступу залпом, біля вагенбурга вона застрягла, настромилася, мов на великого їжака, на ліс наставлених пік, гізарм і рогатин. Побачивши це, Миколай Цедліц геть підупав духом. Викрикуючи якісь нерозбірливі й безглузді команди, староста Отмухова раптом розвернув коня, кинув на землю щит із золотою пряжкою, і звичайнісінько втік. Його слідом почвалував маршал Лаврентій фон Рорау. За ними обома кинулася навтьоки уся хоругва. Точніше, те, що від неї залишилося.

Наступним був Вацлав, князь Глубчиць, син Пшемека Опавського. Вацлав, який захоплювався таємними вченнями, всю дорогу пригадував собі загадковий гороскоп, який перед походом склали для нього придворні астрологи. Тепер, коли опавські лицарі почали падати під ударами гуситських ціпів, князь Вацлав вирішив, що кон’юнкції є несприятливими, а перспективи — недобрими. І що час додому За його наказом весь контингент з Опави перейшов у відступ. Доволі панічний.

Ян Зембицький, Гінко Стош і Георгій Цеттріц захрипли, викрикуючи накази. Лицарство відступило з-під вагенбурга, щоби перегрупуватися. Це була остання й найбільша помилка командирів у цій битві. Сирітки встигли тим часом набити гуфниці і тарасниці, стрільці вже мали в руках гаківниці та пищалі, готові були арбалетники. З оглушливим громом вагенбург знову розцвів вогнем і димом, на відступаючих сілезців упав смертельний град ядер. Знову кулі та стріли дірявили бляхи, знову валилися з вереском покалічені коні. А ті, хто ще був спроможний, кинулися в безладну втечу.

Злякано дременув, обігнавши всіх своїх підвладних, гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Разом з решткою вцілілих свидницьких лицарів утік з поля бою підстароста Стош. Глухі до розпачливих закликів князя Яна і Цеттріца, кинулися врозсип вроцлавські та зембицькі лицарі.

— Тепер! — заревів Ян Краловець з Градека. — Тепе-е-е-ер! На них, Божі воїни! На них! Бий!

Зі стін вагенбурга моментально пересунули кілька возів, через утворені щілини на поле вилилася чеська кіннота. На легших і свіжих конях, менш обтяжені обладунками, гуситські кіннотники миттю наздогнали втікаючих сілезців. Тих, кого наздоганяли, сікли та кололи без жалю, без пардону.

Слідом за кіннотою з-за возів вилетіла піхота. Тим із сілезців, хто вцілів під мечами кавалерії, тепер довелося вмирати під ціпами.

— На них! Ги-и-ир на ни-и-и-их!

Поле затягнуло димом і смородом паленого. Пожежі догорали. Але на сході вже займався кривавий світанок.

— Гир на них! — ревів Рейневан, галопуючи в наступі між Салавою і Браздою з Клінштейна. — Бий, убивай!

Вони наздогнали сілезців, впали на них, наче яструби, почалася дика січа. Мечі гримотіли по бляхах, іскри сипалися з клинків. Рейневан рубав щосили, кричав, криком додаючи собі відваги. Сілезці виривалися з побоїща, втікали. Рейневан галопом кинувся навздогін.

І туї його помітив Стінолаз.

Стінолаз у битві участі не брав, не мав такого наміру. Він прибув під Велислав, потайки їдучи слід у слід за шльонським військом, із єдиною метою. З виключно єдиною метою він привів сюди десятьох Чорних Вершників із Сенсенберга. Передбачаючи розвиток подій, вони влетіли на поле бою, мов привиди. Кружляли й видивлялися.