Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 74

У Вроцлаві поволі смеркалося, наставав час тої присмеркової пори, яку називали inter canem et lupum, годиною між собакою і вовком, коли сутеніло, однак вогнів іще не запалювали. Було жарко, вогко і парко, збиралося на грозу. Кундрі різким ковтком спорожнила келих від решток aurum potabile, облизала губи.

— Отже, — сказала вона, примружуючи бурштинові очі, — ти їдеш до Явора і на лужицьке пограниччя. Бо до тебе дійшла звістка, що там об'явився Рейнмар з Беляви. Хоча звістка ця, як я розумію, непідтверджена і не дуже надійна, ти кидаєш усе і мчиш наосліп. А від мене вимагаєш чарів і заклинань, які би змогли встановити місцеперебування сидеричної істоти. Хоча я вже сто разів тобі казала, що це неможливо.

— Нема, — відповів Стінолаз, — нічого неможливого. Це власне та найперша річ, яку нам прищепили в Агільярі.

Нойфра зітхнула. А потім позіхнула, демонструючи свій чудовий набір іклів.

— Ну що ж, — сказала вона. — Рейнмар з Беляви, це я розумію, його треба усунути, бо інакше він тобі весь час перешкоджатиме, шукаючи нагоди помститися за брата. Я підтримую намір схопити його і дати йому померти повільною смертю, а перед тим, якби це вдалося, замучити в нього на очах Апольдівну, яку він усе ще шукає. Ідея реваншу слушна, я її схвалюю. Але отой його дружок, отой велетень… Отой нібито прибулець з астрального світу… Його я би все-таки радила облишити. Як на мене, це Свідок, один із Рефаїм. З ними не рекомендується задаватися. У мене дуже недобрі передчуття стосовно цього твого полювання.

Ти поводишся нераціонально. Твоє зацікавлення цим велетом дедалі більше скидається на…

— На що?

— На нав'язливий стан, — холодно закінчила вона. — У чистій клінічній формі. На тебе найшла манія, синку. Мене це непокоїть. Тим більше, що за останній час це не єдина твоя манія.

— Що ти сказала?

— Це не єдина твоя манія. Наскільки я можу бачити і чути. А особливо — відчувати. Нюхом.

— Що саме?

— Не прикидайся дурним. Я буваю у місті, слухаю плітки. Про тебе і панну фон Пак. А нюх у мене добрий. Від тебе вже два місяці, як ти сюди приходиш, відгонить її поцькою.

— Гляди, — прошипів він, — не переборщи.

— Я тебе не впізнаю. Ти ж мав купу дівок. Ти, Біркарт Грелленорт, мрія і предмет зітхань половини андалузьких відьом. Але ніколи досі ти не зв'язувався з ані єдиною жінкою, ні одній не дав себе обкрутити. Стережися, в тебе є вороги. Вони не справилися з тобою за допомогою заліза. Але можуть вдатися до іншої зброї. Ти не подумав, що ця Паківна може бути підставною? А раптом тебе хочуть покарати по-біблійному, рукою жінки? Панна розправиться з тобою, як Даліла — із Самсоном. Або як Юдиф — із Навуходоносором… Чи то з Олоферном? Забула. Ваша Біблія — до холери заплутана книга. Забагато героїв, забагато неймовірних речей і явних вигадок. Краще вже Кретьєн де Труа та інші романсеро.

Очі Стінолаза зблиснули. І відразу ж пригасли.

— Кожен літературний твір, — спокійно відповів він, — у тому числі й Біблія, посеред моря вигадок містить перлину істини. І тут ми повертаємося до нашого велета. Коли я його впіймаю, то вичавлю з нього відомості, дізнаюся, що таке істина, і де вона схована. Бо він не нібито, а таки справді прибув звідти, із сиде ричної площини, з місця нам невідомого, про яке ми посправжньому нічого і не знаємо. Одні, як тобі відомо, вважають це місце царством Верховної істоти, загальнодоступного Бога. Політеїсти вважають, що це царство багатьох богів, напівбогів, божеств і демонів. Ще інші дотримуються думки, що його населяють виключно демони. Як воно є насправді, не знає ніхто, бо хоча звідти і прибували до нас гості, ніхто досі не пробрався від нас туди. Ніхто, включно з твоїми побратимами Longaevi та твоїми мало що не всемогутніми Nefandi…

— Ну, схопиш ти велета, — перебила його нойфра. — І що? Якщо він Рефаїм, ти нічого з нього не витягнеш.

— Витягну. Він ув'язнений у матеріальному тілі, рокований на всі вади і недоліки цього тіла. Зокрема, він відчуває біль, якому це тіло можна піддати. Я, Кундрі, піддам це тіло жахливому болю. Піддам так, що він виспіває мені геть усе.

— У тому числі й про те, як пробратися до зоряного царства?

— Або принаймні як встановити із ним контакт, — підтвердив він. І тут-таки зірвався з крісла, кількома кроками зміряв приміщення, від приставленої до шафи труни — і до повного скелета кабана під найдальшою стіною, який служив живолачці для Бог знає яких цілей.

— Що мені може запропонувати цей світ? — він підвищив голос. — Що він може мені дати? Цей примітивний світ, у якому все вже поділили, розкрали і розтягли, у якому вже nulle terre sans seigneur[109]? Чим я можу тут бути? Яку владу можу здобути, яку могутність? Кафедрального каноніка? Старости й управителя Вроцлава? Або, чим мене спокушає єпископ, стати намісником усього Шльонська? А якби я навіть і став єпископом, кардиналом і врешті-решт папою, що це за влада в теперішні часи? Навіть якщо вдасться покінчити з гуситами, приклад залишиться, ідею знищити не вдасться. Після гуситів прийдуть інші, потріскана споруда Рима вже ніколи не поверне собі структуру непорушного моноліту. Королі та принци падатимуть, мов ляльки, бо що ж це за влада, яку можна відібрати за допомогою порції отрути або десятьох дюймів клинка стилета? А зачаровані міццю грошей Фуггери? Вони побачать, як гроші стають менш вартими, ніж полова. Маги і чарівники? Вони смертні, дуже смертні. Longaevi? Вони вічні тільки за назвою, і вони проминуть разом зі своєю магічною силою…

Гуркотом прокотився далекий грім, викликавши у промові коротку паузу. Кундрі мовчала. Стінолаз глибоко зітхнув.

— Марко Поло, — вів далі він, — добрався до Катаю. Португальці допливли до Insulas Canarias[110], до Мадейри, до Азорських островів, готуються до океанської експедиції. Вони вірять, що там, за океаном, у ще не відкритому світі, натраплять на багатство і справжню владу. Вірять у країну Священика Іоанна, у землю Могал, в Офір і Тапробану, збираються туди дістатися; а щоб досягти цього, не зупиняться ні перед чим. Я теж не збираюся зупинятися.

Нойфра далі не озивалася — і то настовбурчувала, то пригладжувала спинні шипи.

— А ти знаєш, — врешті-решт запитала вона, — хто був останнім, який сказав щось подібне? І, що цікаво, — в ідентичному контексті? Божевільний поет і чарівник Абдалла Зар-ад-Дін, автор книги під назвою «Аль Азіф», ця назва — звуконаслідувальний запис сюркоту, який видають нічні комахи та упирі. У пізніших перекладах прізвище автора травестували на Абдул Альхазред, а назву поміняли на «Некрономікон».{34} І це прийнялося.

— Я знаю.

— Тоді ти знаєш і те, що Абдул Альхазред непереборно прагнув пробратися до сидерію, що він не зупинявся ні перед чим. Він був у пустелі Роба ель-Халіє, де полюбляють бувати упирі, був в Іремі, шукав Кадату. Він загинув жахливою смертю у 738 році, в Дамаску, серед білого дня, його на очах багатьох свідків розірвав і пожер страхітливий демон. Це не охолоджує твого запалу?

— Не охолоджує.

— У такому разі, — нойфра звела очі догори, — бажаю тобі щастя. Багато-багато щастя.

— Я йду, — Стінолаз піднявся. — Завтра вирушаю. Ага, Кундрі, може, серед твоїх запасів знайдеться трохи перферро? Я хотів би мати Перферро під рукою.

— Непогана ідея, — живолачка вишкірила жовті ікла, — мати Перферро під рукою. Дай його своїй панні, цілій тій Дус фон Пак. Цим ти сильніше прив'яжеш її до себе. Отримаєш гарантію, що вона не втече з іншим. А якщо втече, то ненадовго. До першого ж поранення залізом…

— Кундрі.

— Мовчу, мовчу. Перферро в мене є, але небагато, одна доза, для однієї особи. Звернися до єпископа, я знаю, що в нього є запас. А в Сенсенберзі ти ж маєш Скірфіра і його алхімічні атанори.

— Єпископ не зізнається, що має. А їхати у Сенсенберг мені не з руки.