Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 51

Бедржих зі Стражниці походив, за чутками, з шляхти, але дуже вже дрібнопомісної. До революції він начебто був кліриком. Хоча він не виглядав старшим за Рейневана і, мабуть, старшим таки не був, за плечима мав довгий і кольоровий бойовий шлях. На боці революції він виступив одразу ж після її вибуху, підійнявшись, як і багато хто, на хвилі ейфорії. У 1421 році як таборитський проповідник та емісар він розбурхав гуситську бурю у Моравії, котра доти залишалася вірною Люксембуржцеві. Його творінням був моравський Новий Табор на Угерському Острозі, славний головним чином нападами на монастирі та спаленням костелів, зазвичай разом із духовенством. Після кількох боїв з угорцями Люксембуржця, коли почало ставати жарко, Бедржих залишив Моравію моравцям і повернувся до Чехії, де пристав до оребітів, а потім — до Меншого Табора Жижки. Після смерті Жижки зв'язався з Прокопом Голим, якому служив як ад'ютант для спеціальних доручень. Він перестав займатися проповідуванням, зголив апостольську бороду разом з вусами, перетворившись на юнака родом прямісінько зі святих образків. Хто його не знав, той міг на це купитися.

— Рейневане.

— Що?

— Нам треба порозмовляти.

— Може, воно вже якраз і час. Мені, бач, ця ситуація найвищою мірою гидка. І з мене вже просто-напросто цього досить. Прокоп наказав мені їхати на Шльонськ, я слухняно виконав наказ. Як видно, я помилився. Мені слід було відмовитися, не зважаючи на наслідки. А тепер я тут — біс його знає навіщо. Задля випробування? Як знаряддя провокації? Чи як її предмет? Чи виключно для того, щоб…

— Я тобі вже казав, — різко перебив Бедржих, — що зовсім не виключно. Ідея несподівано змінити маршрут була моєю. Прокоп тобі довіряє. Зрештою, щодо місії на Шльонськ в нього не було вибору. Ми їдемо зустрітися і провести переговори з… певними особами. Ба навіть особистостями. Ці персони поставили умову, умову дивну і несподівану: зажадали, щоб ти, Рейнмар з Беляви, сам як є, особисто брав участь у зустрічах і переговорах. Не запитуй мене, чому. Я не знаю, чому. А може, ти знаєш?

— Не знаю. Вір або не вір, але для мене це так само дивно і несподівано. Настільки, що я вловлюю тут твій черговий підступ. Бо ти ж мені й далі не довіряєш.

Бедржих зі Стражниці різко осадив коня.

— У мене є пропозиція, — сказав він, випрямляючись у сідлі. — Незалежно від усього, давай укладемо перемир'я, хоча б лише на час цієї місії. Ми пробралися в саму середину ворожого табору. І ми погано скінчимо, якщо не будемо довіряти один одному, якщо не будемо солідарними, уважними і взаємно готовими спільно обороняти наші задниці, якби часом до того дійшло. Ну то як? Потиснеш мені руку?

— Потисну. Але з цього моменту між нами щирість, Бедржиху.

— Щирість, Рейневане.

Наступного дня вони проминули містечко Кшановіце і добралися до села Боянів, що відзначалося суворим будинком конвенту, філії монастиря ратиборських дів-домініканок. Від Ратибора, як підрахував Бедржих, їх відділяла якась миля.

— Нагадую, — він зібрав команду і почав інструктаж, — що ми — купці з Прусії, з Ельблонга, були в Угорщині, саме вертаємося звідти. Ми пригнічені, бо під Одрами нас перестріли і пограбували гусити. Рейневан і Шарлей розмовляють німецькою, я знаю. А ти, вернигоро? Хто ти і що ти?

— Я говорю всіма мовами людськими, проте став я наче бубон гудячий і як та мідь дзвінка. А звати мене Самсон. Тож звертайся до мене на ім'я, коменданте.

Вдалині вони вже бачили стіни і вежі, спершу, ще навіть не доїжджаючи до підгороддя, минули костелик, цвинтар і шибеницю, що прикрашала собою вершину плаского пагорба. На її поперечині, під легеньким вітерцем, вигойдувалося декілька тіл — на різних стадіях розкладу.

— Вішають навіть на Страсному Тижні, — зауважив Шарлей. — Значить, існує попит. Значить, ловлять.

— Тепер усюди ловлять, — знизав плечима Бедржих. — Після минулорічного рейду всюди бачать гуситів. Психоз страху.

— Рейд, — зауважив Рейневан, — навіть не торкнувся ратиборського князівства. Вони гуситів навіть не бачили.

— А чорта хтось бачив? Але всі бояться.

Вони проїхали через затягнуте димами підгороддя, наповнене голосами різноманітних тварин та відзвуками занять, за які люди звичайно беруться, щоб заробити. Під Миколайською брамою сиділо з добрих чверть сотні жебраків, які являли світу з-під лахманів загноєні культі та виразки. Бедржих кинув їм кілька мідних монет — задля підтримання легенди і прикриття: вони в'їжджали до міста як купці, а серед купців побутувала мода на милостиню, дари та інші подібні демонстрації.

— Тут ми розділяємося, — заявив він, коли вони виїхали з-під брами і опинилися біля монастиря домініканок. — Ви знаєте Ратибор, я сподіваюся? Це вулиця Дівоцька, якщо поїдете нею прямо, доїдете до Ринку, від якого відходить вулиця Одрянська, що веде до однойменної брами. Там є заїжджий двір під назвою «Млинова вага». У ньому ви зупинитеся і зачекаєте на нас. Тобто на мене і Рейневана.

— А ви, — примружився Шарлей, — тим часом вирушите за іншою адресою. Якою, якщо можна знати?

— У принципі, можна, — обличчя Бедржиха не здригнулося. — Але чи варто? Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, цю адресу можуть випитувати. Тоді краще мати змогу прикритися незнанням.

— Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, — спокійно сказав демерит, — може, треба буде витягувати ваші задниці з халепи. І тоді знання може виявитися помічним. На відміну від незнання.

Проповідник якийсь час мовчав, покусуючи губу.

— На ринку, — нарешті сказав він. — Східний бік, ріг Довгої. Дім «Під золотою короною».

Помилитися було неможливо, кам'яниця зі східного боку ринку, на розі вулиці Довгої, була прикрашена на фасаді чималим рельєфом, що зображував золоту корону серед рослинних мотивів. Сховані в підсінні двері нагадували ворота фортеці, так само довго довелося в них калатати, щоб дочекатися реакції. Бедржих калатав і стиха лаявся. Рейневан оглядався, видивляючись, чи ніхто не стежить. Врешті-решт їм відчинили, вислухали, провели і ввели. Рейневан аж видихнув зі здивування. Приміщення, в якому вони опинилися, було ідентичне вроцлавському, в якому він у лютому отримував депозит Отто Беесса, ідентичне майже в усіх деталях, включно з гданськими меблями, каміном і великою картою на стіні навпроти. Службовець, котрий засідав у знайомому приміщенні, теж виглядав знайомо. І не дивно, бо це був той самий службовець.

— Вітаю вас у красивому і багатому Ратиборі, — службовець Компанії Фуггерів піднявся з-за столу, знаком показав їм сідати. — Пан Бедржих зі Стражниці, гадаю?

— Справді, так, — підтвердив проповідник. — А це…

— Рейнмар фон Беляу, або ж Хагенау, — з усмішкою перебив службовець. — Я вже мав приємність. Радий вашеця бачити, радий констатувати, що вашець переможно вийшов з різноманітних турбацій, що припали на вашеця долю. А вашеця, пане зі Стражниці, прошу переказати гейтманові Прокопові Великому, що мене втішив вигляд пана Рейнмара.

— Я це зроблю, — відповів Бедржих з кам'яним обличчям.

— Бо тобі варто було б знати, Рейнмаре, — з губ службовця не сходила усмішка, — що твоя присутність тут — своєрідна перевірка. Тест на довіру. Гейтман Прокоп вирішив піддати випробуванню Компанію Фуггерів. Компанія ж, яка ніколи не залишається в боргу, піддала випробуванню гейтмана Прокопа. Результат випробувань, як я можу бачити, є надзвичайно сприятливим. Для всіх.

— Пропоную перейти до справ, — кисло промовив Бедржих. — Час підганяє.

— Тож бережімо, — погодився службовець, — час і слова. Час — це гроші, a verbis ut nummis utendum est[68]. А говорити нам усе-таки про гроші. У повітрі запахло війною, a nervus belli pecunia[69]. Тож я слухаю, пане зі Стражниці. Які очікування стосовно пекунії в гейтмана Прокопа, верховного справці військ Табора? На яку суму оцінив Табор свої потреби? Яка сума вас задовольнить?