Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 2

І будуть сім днів великі знамена на небі. А які вони будуть, розкажу. Слухайте!

Першого дня хмара надійде з півночі. І буде з неї дощ крові на всій землі.

Другого ж дня земля буде зрушена зі свого місця, брами небесні розчахнуться зі сходу, і дим великого вогню заслонить усе небо. І буде того дня великий страх і тремтіння на світі.

Третього ж дня застогнуть глибини земні з чотирьох країв світу, а весь простір наповнить огидний сморід сірки. І буде так аж до години десятої.

Четвертого дня сонячний диск заслониться, і буде темрява велика. Простір буде похмурий без сонця і місяця, зорі не дадуть свого світла. Так буде аж до ранку.

Шостого дня ранок буде туманний…

Розділ перший

Ранок був туманний, як на місяць лютий — доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона — близько трьохсот возів — просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.

Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.

Після кількох днів морозу раптово настала відлига. Мокрий сніг, який падав цілу ніч, швидко танув. З ялин скапувала розтала ожеледь.

— Ги-и-ир на ни-и-их! Бий!

— Га-а-а-а!

Гамір раптової битви наполохав воронів, птахи зірвалися з голих гілок, свинцеве лютневе небо вимережилося чорною рухливою мозаїкою, пересичене розмерзлою вологістю повітря сповнилося карканням. Брязкотом і дзенькотом заліза. Криком.

Битва була коротка, однак запекла. Копита зорали снігову кашу, змішали її з болотом. Коні іржали і тонко звискували, люди верещали. Одні — по-бойовому, інші — від болю. Почалося зненацька. закінчилося швидко.

— Го-о-о! Обхо-о-одь! Обхо-о-о-о-о-одь!

І ще раз — тихіше, віддаленіше. По лісі билася луна.

— Го-о-о! Го-о-о-о-о!

Ворони каркали, кружляючи над лісом. Тупіт копит помалу даленів. Стихали крики.

Кров забарвлювала калюжі, всотувалася у сніг.

Поранений армігер почув, що наближається вершник: його попередив храп коня та брязкіт упряжі. Зойкнув, спробував піднятися, не зміг, від напруження кровотеча посилилася, з-поміж блях кіраси сильніше запульсував кармінно-червоний струмінь, стікаючи по пластині. Поранений дужче вперся спиною в повалений стовбур, дістав стилет. Він усвідомлював, наскільки мізерною є ця зброя в руці того, хто не може підвестися, бо має пробитий списом бік і вивихнуту під час падіння з коня ногу.

Гнідий жеребець, який наближався, був іноходець: нетипова ступа одразу впадала у вічі. Вершник, що сидів на гнідому, не мав на грудях знаку Чаші, а отже, не був одним із гуситів, з якими загін армігера щойно мав бій. Вершник не носив обладунку. Не носив він також і зброї. Виглядав звичайним собі подорожнім. Однак поранений армігер знав, і то аж надто добре, що нині, у місяці лютому року Божого 1429, у районі Стшегомських узгір'їв не бувало подорожніх. У лютому 1429 року Стшегомськими узгір'ями та Яворською рівниною не подорожував ніхто.

Вершник довго розглядав його з висоти сідла. Довго і мовчки.

— Кровотечу, — нарешті озвався він, — треба зупинити. Я можу це зробити. Але тільки тоді, коли ти відкинеш геть цей стилет. Якщо ти цього не зробиш, я поїду, а ти собі роби що хочеш. Вирішуй.

— Ніхто… — простогнав армігер. — Ніхто не заплатить за мене викупу… Аби потім не казали, що я не попереджав…

— То ти відкинеш стилет чи ні?

Армігер тихо вилаявся, жбурнув кинджал, щосили розмахнувшись навідліг. Вершник спішився, відв'язав в'юки та, зі шкіряною торбою в руці, присів поруч. Коротким складаним ножиком розрізав ремінці, які з'єднували обидві пластини нагрудника з наплічником. Знявши бляхи, розпоров і розсунув просяклий кров'ю акетон, заглянув, низько схилившись.

— Недобре… — пробурмотів він. — Ой, як же недобре воно виглядає. Vulnus punctum, колота рана. Глибока… Пов'язку я накладу, але без подальшої допомоги ми не обійдемося. Я довезу тебе під Стшегом…

— Стшегом… в облозі… Гусити…

— Знаю. Не рухайся.

— Я тебе… — видихнув армігер. — Я тебе, здається, знаю…

— І мені, уяви собі, твоя пика теж здається знайомою.

— Я Вілкош Лінденау… Зброєносець лицаря Боршніца, царство йому небесне… Турнір у Зембицях… Я вів тебе до вежі… Бо ти… Бо ти ж Рейнмар з Беляви… Так?

— Ага.

— То ти ж, значить… — армігер вражено вирячив очі. — О, Господи… Ти ж…

— Проклятий удома і надворі? Саме так. Зараз заболить.

Армігер щосили зціпив зуби. Якраз вчасно.

Рейневан вів коня. Вілкош Лінденау, згорбившись у сідлі, зойкав і постогнував.

За пагорбом і лісом був гостинець, а коло нього, недалеко, — закопчені руїни, рештки дощенту розвалених будинків, у яких Рейневан заледве впізнав колишній кармель — монастир ордену Beatissimae Virginis Mariae de Monte Carmeli, який колись слугував домом демеритам, місце ізоляції та покарання для нечестивих священиків. А вже далі був Стшегом. В облозі.

Армія, яка взяла в облогу Стшегом, була чисельною, Рейневан, як на перший погляд, оцінив її на добрих п'ять-шість тисяч людей. Отже, підтверджувалися чутки, що Сирітки отримали підкріплення з Морави. У грудні минулого року Ян Краловець повів у шльонський рейд неповні чотири тисячі озброєних людей, з пропорційною до них кількістю бойових возів та артилерії. Тепер возів було десь п'ятсот, що ж до артилерії, то саме зараз їй випала добра нагода себе проявити. З десять бомбард та мортир з гуркотом вистрелили, затягнувши димом цілу укріплену батарею та передпілля. Кам'яні ядра зі свистом полетіли в бік міста, вдаряючи у мури та будинки. Рейневан бачив, у що вони повлучали, та знав, у що цілилися. Обстрілювали Дзьобову вежу і башту над Свидницькою брамою, головні оборонні бастіони з півдня та сходу, а також багаті кам'яниці на ринку й парафіяльний костел. Ян Краловець з Градека був досвідченим воєначальником, знав, кого треба брати за живе і чиє майно нищити. У тому, скільки часу місто оборонялося, зазвичай вирішальними були настрої серед патриціату і кліру.

У принципі після залпу можна було очікувати штурму, але ніщо на це не вказувало. Чергові загони вели з-за шанців обстріл з арбалетів, гаківниць і тарасниць, але решта Сиріток била байдики коло бівуачних вогнищ та кухонних казанів. Не спостерігалося жодної посиленої активності й біля штабних наметів, над якими ліниво розвівалися стяги із Чашею та Пеліканом.

Рейневан повів коня саме в напрямку штабу. Сирітки, повз яких вони проходили, байдуже проводжали їх очима; ніхто їх не зупинив, ніхто не окликнув і не запитав, хто вони такі. Сирітки могли впізнати Рейневана, як не крути, багато хто з них його знав. А ще їм могло бути все одно.

— Голову мені тут відріжуть… — забурмотів із сідла Лінденау. — На мечах рознесуть… Єретики… Гусити… Дияволи…

— Нічого вони тобі не зроблять, — запевнив сам себе Рейневан, дивлячись, як до них наближається озброєний рогатинами та гізармами патруль. — Але краще кажи: «Чехи». Vitame vas, bratri!! Я Рейнмар Белява, впізнаєте? Нам потрібен медик! Felcar! Покличте, будь ласка, фельдшера.

Рейневана, як тільки він з'явився у штабі, одразу ж обійняв і розцілував Бразда з Клінштейна, за ним трясти правицею та ляскати по спині взялися Ян Колда з Жампаха, брати Матей і Ян Салави з Липи, Пйотр Поляк, Вілем Єнік та інші, йому незнайомі. Ян Краловець з Градека, гейтман Сиріток і керівник походу, жодним надмірним емоціям волі не дав. І не виглядав здивованим.