Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 116

— З'їжджай отамка! — Федір з Острога показав їздовим придорожню галявину біля свіжої вирубки. — Отамка!

— Значить, — Ян Тлучимост тривожно озирнувся, — тут добро поділимо? І потім кожен собі?

— Хіба що кожен собі хоче висіти, — з насмішкою мовив Федько. — Нє, хлопці, їдем вкупі аж до Велюня. Тамки ся поділим і дунем на Куяви, а звідтам до Марки або Прусії.

— І правильно, — кивнув Куропатва. — Ми обробили Ясну Гуру, цього нам не подарують. Від Польщі нам тра чимдалі.

— І чимшвидше, — додав Надобний. — Тож покиньмо к бісу той сраний віз. Ми не набрали в монастирі аж стільки, щоби не влізло до в'юків і на вільних коней. Га, Федько?

— Розпрягайте, — погодився Острозький. — І перекидайте. А я тим часом маю іншу річ залагодити.

Він спішився, стягнув з воза ікону, розгорнув. Пелка охнув. Ян Тлучимост роззявив рота. Єжи Скірмунт машинально перехрестився. Ян Куропатва з Ланьцухова покрутив головою.

— Якщо це те, що я думаю, — сказав він, — то залишмо її тут. Покиньмо. Я не хотів би, щоби мене з цим упіймали.

— З цим, без цього — яка різниця? — Федько кинув ікону в траву — Таж то йно мальовидло на дошці. Тільки того й варте, кілько тих цяцьок і прикрас. А їх я не лишу. Herrgott! Поможіть-но хто!

Єжи Скірмунт демонстративно схрестив руки на грудях. Якуб Надобний з Рогова і Ян Куропатва гербу Шренява не ворухнулися. На допомогу Острозькому поспішив тільки Тлучимост і брати Кондзьоли.

Ченстоховська Мадонна без опору дозволила підважити кинджалами і здерти її корону із золотої бляхи. Не проронила ні звуку, ні сльози, коли здирали корону з її Сина. Її темне обличчя не здригнулося, коли зривали бляху з манжетів шат. Сумні очі не змінили виразу, дрібні й тонкі губи не ворухнулися, коли зловмисники виколупували перли і коштовні камені.

Тріснуло дерево, затріщало полотно. Пограбована ікона розламалася під ножами. На дві дошки. Більшу та меншу.

Рейневан стояв, безпорадно і безсило опустивши руки. Кров ударила йому в лице, очі почали запливати туманом.

«Hodegetria, — звучало у нього в голові. — Та, що показує шлях. Велика Мати, Pantea-Усебогиня. Regina-Королева, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творчиня, Victrix-Тріумфаторка».

— Досить, — Острозький підвівся. — Ті дрібні покиньте, не варто й братися. Можем у путь. Йно перше зроблю, що мені наказали.

«Мати природи, володарка стихій, цариця і господарка осяйних висот. Та, чиїй єдиній божественності у багатьох формах поклоняється весь світ — під різними іменами та в різноманітних обрядах».

Князь Федір Острозький вийняв із піхов широкий тесак із простим хрестоподібним ефесом. Підійшов до пограбованої ікони. Рейневан перегородив йому шлях.

— Знищ щось інше, — спокійно сказав він. — Цього не руш.

Острозький відступив на крок, примружився.

— А ти все пакостиш, німчуку, — процідив він. — Ніц, йно пакостиш. Твої пакості мені надоїли, терпіти твоїх пакостей уже не можу. Геть з дороги, бо заб'ю!

— Відійди від ікони.

Федько не виказав свого наміру ні голосом, ні виразом обличчя. Ударив зненацька і блискавично, як змія. Рейневан уникнув удару, сам дивуючись швидкості своєї реакції. Схопив нахиленого князя за руку, штовхнув головою на борт возу, аж загуділо. Шарпнув до себе, розвернув — і з усієї сили заїхав у щелепу, одночасно вириваючи тесак з пальців. Відіпхнув, а тоді рубонув. Острозький завив, схопився за голову, з-під пальців потекла кров.

— У-у-у-у-о-о-о-а-а-а! — заревів він, коли упав. — Заби-и-ив! Baszom az anyat! Бий його, бий!

Першим кинувся Тлучимост, за ним брати Кондзьоли. Рейневан відігнав їх, вимахуючи тесаком. Тоді збоку накинувся Надобний, штурхнув мечем, поранивши Рейневана у стегно. Микошка Кондзьол підбіг і також штрикнув кинджалом, тим самим, яким здирав оздоби з ікони. Лезо ковзнуло по ребрах, але Рейневан скулився від болю. Прискочив Тлучимост, різонув ножем по чолу, по лінії волосся. Куропатва без розмаху всадив йому меч у плече, тієї ж миті Пелка зацідив орчиком у руку над ліктем, а тоді додав по крижах і в потилицю. Рейневанові потемніло в очах, тіло обм'якло. Він упав, схопившись за розбиту ікону і прикривши її собою. Відчув, як леза колють його і ріжуть, як на нього сипляться важкі удари і копняки. Кров заливала йому очі, по носі стікала в рот.

— Досить! — почув він крик Скірмунта. — Господи, таж досить! Таж оставте його нарешті!

— Айно, шкода часу, — сказав Куропатва. — Він і так тут здохне. Тікаєм. Замотайте чимось лоба Острозькому, на кульбаку його — і гайда!

— Гайда!

Затупотіли і стихли вдалині копита. Рейневан виблював. А потім згорнувся у позу ембріона.

Захмарилось. Почав мжити дрібний дощ.

«Біль.

Descendet sicut pluvia in vellus. Вона зійде, як дощ на траву, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів розцвіте справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від ріки аж до країв землі.

І так буде до кінця світу, бо це вона — Дух.

Біль минає».

З летаргії його вирвали крики та іржання коней, земля навколо застугоніла від ударів копит. Весь оббризканий болотом, Рейневан притиснув ікону до грудей, викривив лице у гримасі, щоби розкришити застиглу кров, що зліпила повіки, виплюнув згустки з рота. Спробував піднятися, але не зміг. Чув над собою голоси. Бачив вусаті обличчя, обладунки, руки в залізних зарукавниках і панцирних рукавицях. Рукавиці схопили його, стиснули, як кліщі, біль затьмарював очі. Він щулився і кулився від дотику, згинався й розпрямлявся у блювотних рефлексах, знову падав у прірву, летів униз.

Його залишили у спокої, він опритомнів. Знову почув іржання і храпання коней, багатьох коней. Чув голоси. Нелюдським зусиллям підняв голову.

Із сідла гнідого огира із золотистою упряжжю на нього дивився проникливим поглядом поставний товстощокий чоловік у соболиному ковпаку та в обшитій соболями шубі.

Краківський єпископ Збігнев Олесницький.

— Що з ним?

— Збили його, ваше достоїнство, — поспішив пояснити лицар у короткій туніці з гербом Побуг. — Здорово потовкли. Покололи, ножами порізали. Рана на рані… Не знати, чи й житиме…

— Певно, посварилися за поділ награбованого?

— Хто його зна, — стенув плечима Побуг. — Може бути, що він їм боронив… Нищити… Як ми його знайшли, то Богородицю держав, ледве-сьмо її з його пальців…

— Чому, — Збігнев Олесницький владно випростався в сідлі, — не наздоганяєте решту?

— Ми лишились, аби пильнувати чудесний образ… Тож-бо святиня…

— Вирушайте в погоню. Негайно!

— Слухаю, ваша достойносте.

Один із людей єпископа узяв коня за мундштук, другий притримав стремено і подав руку. Олесницький спішився, жестом наказав їм відійти. Потім підійшов. Повільно. Рейневан хотів піднятися, але поранена рука не слухалася. Він впав на траву, не зводячи з єпископа очей.

— Hodegetria, — Олесницький дивився не на нього, а на дошку ікони, — по-грецьки означає Провідниця. Та, що показує шлях. Я не знаю, чи тобі вона показала правильний шлях. І чи надихнула тебе. Тому що мене — так.

— Цей образ, — продовжив він, — вважають справжнім портретом Матері Божої. Це начебто твір першого іконописця, євангеліста Луки, намальований начебто на дошках зі столу Святого Сімейства. Це наділяє його надзвичайною чудотворністю і величезною цінністю як реліквії. І як символу. Символу світла віри і сили Хреста. Символу сили духу народу, його духовної єдності та його віри. Незламної віри, яка допоможе народові переплисти будь-який потоп і врятує його дух навіть і за найтяжчих часів.{65} Символи важливі. Дуже важливі. Мати Божа надихнула мене. Показала шлях, навчила, що робити. І не буде у Шльонську польської інтервенції. Припиниться польська допомога чеським єретикам. Закінчиться єретична індоктринація, гуситські міазми перестануть отруювати польські душі. Чеські гусити та їхні польські поплічники стануть зненавидженими й огидними. Для всіх поляків, від короля до найубогішого смерда. Їх ненавидітимуть як слуг антихриста. Бо тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. І негідно їх калічать.