Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 44

— Невже, міс Мінчін? — запитала дівчинка. — Я цього не знала.

Міс Мінчін почервоніла й підвелась.

— Вам слід би було це знати, — сказала вона, — але діти, на жаль, самі не розуміють, що для них буде найкраще. Амелія та я завжди казали, що ви — найбільш здібна учениця в нашому пансіонаті. Невже ви не виконаєте свій обов’язок перед вашим бідолашним батьком і не повернетесь додому зі мною?

Сара ступила крок уперед і спинилася. Вона згадувала той день, коли їй сказали, що вона лишилася сама-самісінька в цілому світі й тільки з ласки її не викинуть на вулицю; думала про довгі години в холоді й голоді, проведені на горищі разом з Емілі й Мельхиседеком. Дівчинка невідривно дивилась на міс Мінчін.

— Ви знаєте, чому я не повернуся з вами, міс Мінчін, — мовила Сара. — Ви добре це знаєте.

Густий рум’янець залив розлючене обличчя директорки.

— Тоді ви більше ніколи не побачите своїх подруг, — почала вона. — Я зроблю так, щоб Ерменґарда й Лотті трималися подалі від…

Містер Кармайкл перебив її — ввічливо, проте несхитно.

— Перепрошую, що втручаюся, — сказав він, — проте дівчинка бачитиме того, кого забажає. Батьки учениць, з якими дружить міс Кру, напевно, не заперечуватимуть проти їхніх візитів до будинку її опікуна. Містер Керрісфорд подбає про це.

Міс Мінчін аж здригнулася. Це було значно гірше, ніж ексцентричний дядечко-холостяк із гарячою вдачею, що міг би вирішити, ніби з його племінницею обходяться не так, як слід! Міс Мінчін була схильна оцінювати все меркантильно, тож вона миттю збагнула, що більшість людей не відмовляться від того, аби їхні діти товаришували з маленькою спадкоємицею діамантових копалень. А якби містер Керрісфорд вирішив розповісти опікунам пансіонату, як погано обходились із Сарою Кру, це б загрожувало міс Мінчін чималими неприємностями.

— Ви берете на себе нелегкий обов’язок, — сказала вона індійському джентльменові, вже повертаючись до виходу, — незабаром ви це збагнете. Це брехлива і невдячна дитина. Певно, — докинула директорка Сарі, — ти зараз знову почуваєшся принцесою.

Сара опустила очі й трішки зашарілася, бо думала, що незнайомим людям — хай навіть дуже милим — нелегко ось так одразу зрозуміти її фантазії.

— Я намагалася завжди нею бути, — стиха відповіла вона, — навіть коли мерзла й була голодна… Намагалась нею бути.

— Тепер уже не доведеться намагатися, — ядуче докинула міс Мінчін, доки Рам Дасс ввічливо випроваджував її з кімнати.

Директорка повернулась додому і подалась до своєї вітальні, пославши по міс Амелію. Вони просиділи там решту дня, і, до речі, бідолашній міс Амелії довелось пережити не одну гірку годину. Вона пролила чимало сліз і без кінця витирала очі хустинкою. Одне необережне зауваження дуже розлютило її сестру — та ледве не знесла їй голову. Проте подальший розвиток подій став для міс Мінчін несподіванкою.

— Я не така розумна, як ти, сестро, — мовила міс Амелія, — і я завжди боялася сказати щось зайве, аби тебе не розлютити. Може, якби я не була такою боязливою, то це було би краще для школи й для нас обох. Мушу зізнатися, що я частенько думала: тобі слід бути не такою суворою до Сари Кру. Її слід було краще, зручніше вдягати. Я знала, що дівчинка працює надто тяжко, як на дитину, і знала, що вона не наїдається…

— Як ти наважилась таке казати! — вигукнула міс Мінчін.

— Сама не знаю, як наважилась, — відповіла міс Амелія, піддаючись необдуманій сміливості. — Та якщо вже почала, то закінчу, хоч би що зі мною сталося. Ця дівчинка завжди була розумною і хорошою, і вона би сповна віддячила тобі за доброту, яку ти виявила б до неї. Але ти ніколи ні на краплину не була до нею доброю! По правді, вона виявилась для тебе занадто розумною, і саме за це ти її незлюбила! Вона бачила нас обох наскрізь…

— Амеліє! — люто процідила старша сестра. Здавалося, вона готова надавати сестрі ляпасів і збити з неї чепчик — розправитись з нею, як із Беккі.

Однак розчарування довело міс Амелію до істерики, і тепер їй було байдуже, що станеться.

— Авжеж! Так і було! — кричала вона. — Сара бачила нас обох наскрізь. Вона знала, що ти — меркантильна особа з жорстоким серцем, а я — просто слабка дурепа. І що ми обидві такі ниці, що готові були повзати на колінах перед її грошима, а потім зірватись на ній, коли гроші раптом зникли… Хоча Сара поводилась, як принцеса, навіть тоді, коли була бідна, мов жебрачка! Вона була… була… як принцеса!

Міс Амелія закотила істерику — вона сміялась і плакала водночас, розхитуючись у різні боки.

— А тепер ти її втратила, — диким голосом верещала вона. — Вона буде вчитися в іншому пансіонаті й усі свої гроші забере туди. І якби вона була такою ж, як інші діти, то всім розповіла б, як із нею тут поводилися. І тоді з нашої школи втекли б усі учениці, а ми самі з торбами пішли би по світу… І ми би цього заслужили! Ти — навіть більше, ніж я. Бо ти — безсердечна людина, Маріє Мінчін, ти жорстока, егоїстична, меркантильна людина…

Міс Амелія так кричала, що її сестрі довелося взяти нюхальну сіль і валер’янку, щоб заспокоїти її, замість того, аби зірвати злість за надмірну сміливість.

Та й згодом старша міс Мінчін почала побоюватися сестри, яка насправді виявилася не такою дурною, а тому, зірвавшись, могла говорити в очі правду, чути яку дуже не хотілося.

Того вечора, коли учениці за традицією перед сном зібралися разом біля каміна у класній кімнаті, зайшла Ерменґарда з листом у руці. На круглому обличчі дівчинки застиг дивний вираз — радісне збудження змішалося з неймовірним здивуванням. Здавалось, ніби вона щойно пережила величезне потрясіння.

— Що сталося? — воднораз закричало кілька голосів.

— Це якось пов’язано з недавньою сваркою? — з цікавістю запитала Лавінія. — У кабінеті міс Мінчін стояв такий крик! У міс Амелії сталась істерика — її аж вклали в ліжко.

Ерменґарда відповіла повільно, ніби й досі не впоралась із потрясінням.

— Я щойно отримала листа від Сари, — сказала вона, показуючи аркуш паперу, на якому було написане довге послання.

— Від Сари! — вигукнуло безліч голосів.

— А де вона? — ледве не верескнула Джессі.

— По сусідству! — сказала Ерменґарда. — В індійського джентльмена.

— Як?.. Де?.. Її що, вигнали?.. А міс Мінчін знає?.. Через те вони й сварилися?.. А що вона написала?.. Розкажи! Розкажи!

Зчинився неймовірний галас, а Лотті аж розплакалась.

Ерменґарда повільно відповіла, наче сама намагалася збагнути найважливішу частину цієї історії.

— Діамантові копальні були, — сміливо сказала вона. — Вони справді були!

Учениці від невимовного подиву аж роти повідкривали.

— Справжні копальні, — мерщій заходилась пояснювати Ерменґарда. — Сталася велика помилка. Справи пішли не в лад, і містер Керрісфорд подумав, що вони збанкрутували…

— А хто такий містер Керрісфорд? — закричала Джессі.

— Індійський джентльмен. Капітан Кру теж так подумав і від горя помер. А містер Керрісфорд захворів на запалення мозку й утік. Він сам ледве не помер. І навіть не здогадувався, де може бути Сара. А потім виявилося, що в копальнях є мільйони й мільйони діамантів — половина цього багатства належить Сарі. Воно належало їй і тоді, коли вона жила на горищі сама-самісінька, її другом був лише Мельхиседек, а кухарка понукала нею. Сьогодні містер Керрісфорд її відшукав. Сара переїхала до нього і ніколи не повернеться. Тепер вона ще більше принцеса, ніж була! У сотні, тисячі разів більше! І я збираюся завтра до неї в гості. Ось так!

Навіть сама міс Мінчін не змогла би впоратись із галасом, що зчинився на цих словах. І хоча вона й чула, який почався безлад, та навіть не пробувала вгамувати дівчаток. Вона була не налаштована сьогодні когось заспокоювати — їй вистачило того видовища, яке вона бачила у своїй кімнаті. Міс Амелія плакала у своєму ліжку. А директорка збагнула, що новини якось загадково просочилися крізь стіни школи, і тепер уся прислуга й кожна учениця розмовляли тільки про це.