Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон - Страница 21

Сара походжала кімнатою, тримаючи Лотті за руку, й жестами доповнювала розповідь про оздоби, які сама себе примушувала бачити. Їй вдалося переконати й Лотті, адже дівчинка завжди вірила в те, про що їй барвисто оповідала Сара.

— Поглянь, — казала вона, — тут, на підлозі, добре було б постелити м’який, ворсистий індійський килим блакитного кольору. А в цьому кутку — примостити диванчик з подушками. Просто біля нього можна поставити книжкову полицю з багатьма-багатьма книгами, щоб до них легко було дотягнутися. Перед коминком покласти шкуру, а стіни завісити покривалами, щоб не було видно побіленого, й почепити картини. Тут великі картини не пасуватимуть — лише маленькі, та неодмінно дуже гарні. Ось тут поставити лампу з темно-рожевим абажуром. А посередині має стояти стіл, накритий до чаю. Над вогнем у коминку хай би кипів маленький пузатий чайник. І ліжко мусить бути зовсім інше! М’яке, застелене чудовим шовковим покривальцем. Це було би просто чудово. І може, ми навіть змогли б умовити горобчиків подружитись з нами. Тоді вони прилітали би, стукали у вікно і просили впустити їх у кімнату.

— Саро! — вигукнула Лотті. — Я би хотіла тут жити!

Коли зрештою Сара вмовила свою маленьку підопічну спуститися, провела її і повернулась до себе на горище, вона стала посеред кімнатки і ще раз роззирнулася довкола. Чари від вигадок, які вона розповідала Лотті, розвіялись. Ліжко було тверде й накрите вицвілою ковдрою. Побілені стіни де-не-де світили шматками обдертої штукатурки, підлога була холодна й гола. Зламана решітка коминка зовсім заіржавіла, а скособочена старенька лавочка для ніг була єдиним сидінням у кімнаті. Дівчинка присіла на неї і затулила лице долонями. Після приходу Лотті їй стало навіть гірше, ніж раніше. Напевно, в’язні теж почуваються ще більш спустошеними після того, як до них ненадовго приходять відвідувачі.

— Тут так самотньо, — мовила Сара. — Інколи відчуваю, що ця кімната — найсамотніше місце у світі.

Так вона сиділа, аж доки її увагу не привернув тихенький звук, що долинав звідкись зблизька. Сара озирнулася, щоб роздивитись, звідки цей шум. Якби не стриманість, вона би притьмом підхопилася зі своєї лавочки. Неподалік на задніх лапках сидів великий пацюк і зацікавлено принюхувався. Кілька крихт від булочки впали на підлогу, і їхній запах виманив пацюка з нірки.

Пацюк виглядав дуже незвично й чимось нагадував карлика чи гнома із сивими вусами. Сара зачаровано дивилась на нього. Він теж поглядав на дівчинку блискучими очицями, наче про щось запитуючи. Пацюк, без сумніву, дуже вагався, і в дівчинки майнула химерна думка.

«Напевно, важко бути пацюком, — міркувала вона. — Нікому ти не подобаєшся. Люди підскакують і втікають із криками: „Ох, потворний пацючище!“. Певно, мені б не подобалося, якби люди, побачивши мене, підскакували й верещали: „Ох, потворна Сара!“. А потім ставили би на мене пастки, підкидаючи туди їжу. Бути пацюком — це зовсім не так, як бути горобчиком. Але ж ніхто не питав цього пацюка, чи хоче він бути пацюком. Ніхто не пропонував йому натомість стати горобцем».

Дівчинка сиділа дуже тихенько, тож пацюк посміливішав. Він дуже її боявся, та, може, в нього було таке серце, як і в горобчика, й воно підказало йому, що ця дівчинка — не з тих, які накидаються зненацька. Пацюк був дуже голодний. Удома, за стіною, на нього чекала велика сім’я, а йому кілька останніх днів страшенно не щастило. Тож пацюк лишив своїх діток, що пищали від голоду, й вирішив ризикнути заради кількох крихт. Він опустився на лапки.

— Давай, — підбадьорювала його Сара. — Тут нема пастки. Бери крихти, бідолашко! В’язні у Бастилії часто приятелюють із пацюками. Сподіваюсь, і нам із тобою вдасться подружитися.

Невідомо, як саме тварини розуміють людей, але те, що вони таки розуміють, сумніву не підлягає. Може, є мова без слів, зрозуміла всім у світі. Може, в кожній живій істоті є душа, що здатна беззвучно спілкуватися з іншою душею. Хай там як, а пацюк здогадався, що йому зараз тут безпечно — попри те, що він пацюк. Він знав, що це юне людське створіння не підскочить і не налякає його диким вереском, не буде кидати в нього чимось важким, не поцілить у його тільце й не примусить накульгуючи тікати до своєї нірки, щоб сховатися там. Він справді був непоганим пацюком і не бажав нікому завдавати шкоди. Коли він стояв на задніх лапках і нюшкував повітря, втупивши свої яскраві очиці у Сару, то сподівався, що дівчинка це зрозуміє і не ставитиметься до нього вороже. І коли в дивовижний спосіб, без жодного слова, пацюк зрозумів, що так і буде, він тихенько попрямував до крихт і заходився їх їсти. Жуючи, він раз по раз кидав погляди на Сару, точнісінько як горобці перед тим. Пацюк дивився так вибачливо, що це розчулило дівчинку.

Вона сиділа й дивилась на нього, не рухаючись. Одна крихта була значно більша, ніж інші, — її й крихтою складно назвати. Було очевидно, що пацюку страшенно кортить отримати цей шматок, але він лежав надто близько біля лавочки, а пацюк ще був наполоханий.

«Певно, він хоче віднести його сім’ї, що зачаїлася за стіною, — подумала Сара. — Якщо я не дивитимусь на нього, може, він зважиться підійти і взяти».

Дівчинка з цікавістю затамувала подих. Пацюк підібрався трохи ближче і з’їв ще кілька крихт, а тоді спинився і насторожено принюхався, скоса поглядаючи на Сару. Потім він кинувся до шматочка булочки, як ті відчайдушні горобці, ухопив його і попрямував до щілини в стіні, де й зник.

— Я так і знала, що він збирався занести булочку дітям, — мовила Сара. — Думаю, ми з ним заприятелюємо.

Через тиждень чи більше настала одна з тих рідкісних ночей, коли Ерменґарда знаходила можливість прокрастися на горище. Проте коли дівчинка тихенько постукала пучками пальців у двері, Сара не виходила до неї хвилини зо дві-три. У кімнаті було так тихо, що Ерменґарда подумала, ніби її подруга спить. А потім, щиро здивована, почула, як Сара стиха засміялась і промовила до когось, умовляючи:

— Ось тут! — дослухалась Ерменґарда. — Забирай і йди додому, Мельхиседеку! Іди додому!

Майже одразу Сара відчинила двері й побачила, що на порозі стоїть спантеличена Ерменґарда.

— А з ким… З ким це ти говорила, Саро? — поцікавилась вона.

Сара мовчки втягла її за руку до кімнати, втішено усміхаючись.

— Пообіцяй мені, що не злякаєшся і не скрикнеш навіть на остілечки. Або я тобі нічого не скажу, — відповіла вона.

Ерменґарда відчувала, що й зараз готова закричати, але спробувала опанувати себе. Вона озирнулася довкола й нікого не побачила. Але ж Сара точно з кимсь говорила! Ерменґарді на гадку спали привиди.

— А це… Воно мене злякає? — полохливо спитала вона.

— Дехто й справді їх боїться, — відповіла Сара. — Я й сама боялася спочатку. Але зараз уже не боюсь.

— Це що — привид? — затряслася товстушка.

— Та ні, — сміючись відповіла Сара. — Це мій пацюк.

Ерменґарда миттю підскочила й застрибнула на стареньке вилиняле ліжко. Вона підібгала ноги під себе, накривши їх нічною сорочкою і червоною шаллю. Дівчинка не кричала, але від страху їй забило дух.

— Ох, лишенько! — прошепотіла вона, задихаючись. — Пацюк! Пацюк!

— Я знала, що ти злякаєшся, — мовила Сара. — Але боятись нема чого. Я його приручила. Він уже знає мене і приходить, коли я його гукаю. Хочеш його побачити? Чи ти дуже налякана?

Усі ці дні Сара приносила з кухні об’їдки, дружба між ними міцніла, і дівчинка вже майже забула, що полохлива істота, яка вже стала дорога її серцю, — це всього-на-всього пацюк.

Спершу Ерменґарда так боялася, що могла лишень заціпеніло сидіти на ліжку. Проте Сарин спокій та історія першого знайомства з Мельхиседеком розбудили в ній цікавість. Дівчинка перехилилася через край ліжка і спостерігала, як Сара підійшла до нірки й стала навколішки.

— А він… Він не може швидко-швидко вибігти й застрибнути на ліжко? — спитала Ерменґарда.

— Ні, — відповіла Сара. — Він так само чемний, як і ми. Він дуже схожий на людину. Ось, дивись!