Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 49

Дмитро Іванович реготав так довго, що Ірина Михайлівна занепокоєно і трохи осудливо подивилася на нього. Так він не сміявся ніколи.

Дмитро Іванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи немає тут кого з інституту. Але під тентом було порожньо, тільки за сусіднім столиком сиділа парочка. Там теж розмовляли «про Абіссінію». Довговолосий молодик похмуро переповідав вичитану десь теорію, що буде з світом, які жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дівчина лякалася, округлювала вималювані очі, насправді ж обох змагав секс, і обом не було діла до світу. Дівчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. «Ох і мара, — подумав Дмитро Іванович. — Цікаво, яка вона насправді? Колись дівчат любили за коси, за брови, а тепер нерідко це як щітки з магазину „Киянка“. Сьогодні мода на такі, завтра — на інші».

Непомітно для себе й далі очима спостерігаючи хлопця й дівчину, він переключився на інститут, на оте зловісне — карбованець двадцять — урізаний кошторис. А він сподівався збільшення кошторису. І не просто збільшення… Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогодні самою центрифугою втнеш небагато… З чим же вони залишаться? Власне, їм залишили кошти тільки на зарплатню. Він не може погодитися з цим. Він буде доводити, буде боротися.

Оскільки Дмитро Іванович випав з розмови, Світлана Кузьмівна, аби зламати неприємну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповідати вигадану історію їхнього з Степаном Степановичем кохання і одруження. Розказувала про те, як він їздив до неї на «опель — капітані», а вона тоді жила в тітки, і тітка не хотіла, щоб племінниця без згоди батьків виходила заміж, не давала паспорта, а Степан тоді обдурив тітку, сказав, що паспорт потрібен Світлані, щоб купити в кредит пальто, і вони поїхали на «опель — капітані» в загс і розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того відтінку, коли людина, щось розповідаючи, бреше й тому, кому розповідає, і сама собі, вона трохи фіксує свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фіксування, врешті вона одключає його зовсім, бреше з натхненням, вона почуває, що рятується тим, рятує своє фізичне єство і той порядок речей, який сама ж уклала… «Він мене так шалено кохав. Ми й зараз іноді як молодята. Правда, Стьопо?» Вона одтинала будь — яку думку, будь — яку підозру з боку Ірини Михайлівни щодо неї самої і Дмитра Івановича.

А той урешті прислухався, йому аж щелепи звело од тієї байки. Йому хотілося торохнути кулаком по столу, але натомість він тільки подумав: «Пропади пропадом це чортове морозиво», — й підвівся. Підійшов до прилавка і замовив собі чарку коньяку (коньяк тут продавали потайки). Випив зі смаком, крякнув, підійшов до Ірини Михайлівни:

— Ходімо, мені вже час. Ти ж звідси просто до Андрія?

І, не прощаючись із Степаном Степановичем, повів дружину до тролейбусної зупинки.

Вернувшись в інститут, він кілька хвилин порпався в шухляді столу, одбирав потрібні папери, згорнувши їх трубочкою і засунувши до кишені, спустився вниз.

Ще не скінчилася обідня перерва, секретарки не було, й Дмитро Іванович зайшов до кабінету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим відерцем у руках і поливав на підвіконні квіти. У нього тут ріс цілий сад. Заскочений зненацька, він чомусь засоромився, поставив відерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докінчити роботу. Дмитро Іванович сів на стілець під Протилежною від вікон стіною, чекав. Розглядався по кабінету — він завжди розглядався по цьому кабінету й не міг надавуватися. Будинок старий, багато разів реконструйований, а перший поверх, і зокрема кабінет, лишився недоторканим. У ньому була ліпна стеля — голуби, позолочені грона винограду, якісь труби, різьблені дубові стіни, різьблені лутки вікон — усе міцне, розкішне, мистецьки довершене.

Дмитро Іванович посміхнувся. Тепер кабінет цікавив його тільки з цього погляду. І йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скінчивши аспірантуру, ще навіть без кандидатського диплома. Кабінет вразив і приголомшив його. І директор, оцей самий високий і худий, як Дон — Кіхот, Павло Андрійович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабінеті часто. І тоді йому вклалася до голови химерна мрія. Він мріяв прийняти тут Ірину, з котрою нещодавно познайомився і котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: він сидить заклопотаний, щось пише, вона несміливо заходить, сідає на стілець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тоді ще не було одного зведеного апарата), він невдоволе — но піднімає трубку, кладе, натискає пальцем білу кнопку, викликає секретарку. Ірина чекає і проймається до нього все більшою повагою… і любов'ю. Тоді йому здавалося, що саме для цього варто жити.

А ще він подумав, як довго іноді люди залишаються дітьми. І посміхнувся своїм думкам.

І саме тоді оглянувся Корецький.

— Ви що, тільки що знайшли десять тисяч карбованців? — сказав він. Це була маленька компенсація за недавнє замішання.

— Не знайшов, а загубив. Точніше, вкрали.

— Де ж це відшукався такий спритник?

— Тут, в інституті.

— І хто він? — вів і далі в тому ж жартівливому ключі розмову Корецький, радіючи, що в Дмитра Івановича не хмарний настрій, а значить, у нього все гаразд удома й акцію з кошторисом він сприйняв без ексцесів.

Дмитро Іванович і сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання відповіц хоч і жартівливо, але вже сухо, діловито:

— Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис і поставили мене в неможливе становище, Павле Андрійовичу, — захвилювався він, — ви краще за всіх знаєте, що це означає для відділу.

— Сядьте сюди, — зненацька сказав Корецькии і повернув боком стільця по той бік столу. — Сядьте, справді.

Дмитро Іванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не відгадав він його недавні, а, правильніше, давні думки про директорське крісло, може, в нього здатність телепатії, може, здогадався, що той мав на увазі, й з досадою махнув рукою:

— Для чого це… — хотів сказати «фіглярство», а сказав: —Перевтілення.

— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце, — м'яко сказав Корецькии. — Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота… ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом «практично» я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло — спектру, по складу строми… Але основна група… Я просто не маю права.

В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.

— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.

— Я дозволив би. Щось там є… Я розумію. — Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.

Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:

— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.

— Ви мене впіймали, — сказав Корецький. — Я… спробую.

Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии

слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:

— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.

Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір («Ох, щось забагато сьогодні паперів», — подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.