Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 26

Він і справді по тому не захотів ні з ким розмовляти, не захотів, щоб його проводили, пішов сам і довго блукав по місту, не помічаючи, куди йде, аж поки не відчув холодної вільгості ночі, і саме тоді враз пригасли ліхтарі, і він побачив, що вулиця геть безлюдна, що й тролейбуси вже не ходять, і повернув у бік Червоноармійської. Про що він думав? Про все потроху й ні про що зосібно. Він не міг зосередитись на якійсь одній думці, зокрема на їхній проблемі, та й розумів, що це нічого б не дало, спогадував щось з того, що вони робили, а тоді думка перескакувала, розвивала якусь дрібницю, й усе поверталося по—іншому, мимоволі прямуючи до чогось гарного. Відтак проскакувала чорна іскра, й він вертався до того, що мав насправді, морщився, немов з болю, одсахувався од того, що сталося допіру, й знову починав згадувати. Він мовби перескакував у якийсь інший світ, свій інший світ, де не було невдач, де не було чорного провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах, на яких ходив, удача не випадкова подорожня. Скільки людей зустрілося з нею, часом наткнувшися мимохіть, скільки розминулося, пройшовши поруч, пропрацювавши увесь вік у поті чола. Він так сподівався на цю зустріч… Випадкову й не випадкову…

Звичайно, він не може до кінця зважати на те, що йому сказали Євген і Юлій. Він ще не читав статті… Він навіть не знає, наскільки обізнаний з їхньою проблемою Борозна й чи може він зробити глибокий аналіз. Звичайно, Борозна розумний і тямовитий науковець, на лихо йому, Марченкові, тямовитий до ката. І як же він отак — о — мовби ножа в спину… Чому не прийшов до нього?.. Ну, зрозуміло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку, стаєш безпомильним сам… Страшна це логіка. Він ніколи не вірив у неї. Все наше життя вороже їй… Проте ще знаходяться людці, яким удається замилити очі, обдурити інших, удати з себе борців за принциповість і спільні інтереси. Часом вони, навіть на найдосвідченіше око, виглядають принциповими і безкомпромісними. І нема машини, у якій мало б спалахувати червоне світло на глибоко приховану фальш.

Дмитро Іванович не знав, що робитиме завтра, що скаже у відділі і в дирекції, і взагалі не знав, як йому матися й бути, з чого починати завтрашній, ба вже сьогоднішній день. Іноді спалахувало: «Ну й дідько з ним, хіба не запевняв себе: „Залишуся живий, плюватиму на все“», — але одразу згасало. Тут ішлося не тільки про нього, а й про інших людей, які довірилися йому, оддали йому всі надії, прагнення, енергію, розум. Ту саму енергію, про яку так спокійно і гарно сьогодні розмузикував. І все?таки… Все?таки, якщо навіть вони помилилися, він нікому не приніс зла свідомо. «Ніхто через мене не одягнув чорного плаща», — міряючи отією високою міркою.

Щоправда, ця думка, ці слова зараз видалися йому фальшивими. Він зрозумів, що бавився ними.

Марченко підійшов до своєї квартири, пошукав ключа — час пізній, не хотів нікого будити, — але враз по той бік клацнув замок, і оббиті чорним дерматином двері відчинилися. Видно, Ірина Михайлівна не спала, видивилася його у вікно й одімкнула.

Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще не роздягалася, Дмитро Іванович спохмурнів. Отже, якомусь дідьку ще й треба було подзвонити Ірині. Але Ірина Михайлівна нічого не сказала, а тільки показала на будильник, що стояв на шафі, і на диван. Андрія не було вдома. У Дмитра Івановича щось тенькнуло в грудях, тенькнуло знову і стало твердою скалкою. Андрій ще ніколи не приходив так пізно. Ну, пів на дванадцяту, ну, о дванадцятій, але ж зараз чверть на другу!

Він довго ходив по кімнаті, то присідав, то знову починав міряти кроками кімнату з кутка в куток, Ірина Михайлівна сиділа на пуфику спиною до піаніно й не казала нічого. Та й що казати — про це вже балакано й перебалакано. Тільки страх завжди новий і біль свіжий. Стара рана теж пече свіжим болем.

Аби не бачити її зляканих і страдницьких очей, він пішов на вулицю. Сказав їй, що пошукає сина біля будинку. «Може, забалакався з хлопцями або підстоює з якою». Він обійшов довкола всього великого будинку, знервовано тицяв по двору, ходив уподовж пустельної (ой, як же страшно, коли когось чекаєш, а вона пустельна) вулиці, не спускаючи ока з під'їзду, й страх перекочувався йому по душі. Страх, а разом з ним і гнів. Він таки був майже певний, що син десь загулявся. Про це свідчило майже все, що знав про сина, і трохи те, як сьогодні вранці Андрій допитувався в нього, коли він прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його душі поруч.

Дмитро Іванович ходив під погаслими ліхтарями й думав про себе, про сина й навіть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще побачить хтсь із знайомих, і на той час майже зовсім забув, що сталося в «Либеді». Думка про сина була ближчою, дужчою, витісняла інші думки.

Зараз мусив зізнатись, що таки не знайшов повної духовної спільності з сином. І в тому, либонь, певною мірою винен сам. Ну, перевіряв задачки, ну, іноді приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про світ, що думав сам? Так, не хотів ускладнювати Андрієві життя. І тим поволі спонукав сприймати тільки один його бік — матеріальний. Він готував сина до вступу в інститут. Готував, як проклятий, хоч і знав, що там, куди той по — ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому якусь мету? Він хотів синові добра, хотів й просто позбутися клопоту самому, та й просто хіба міг припустити, аби хто — небудь подумав, що в нього дурний син. Навіть Андрій це розумів і якось, оскаженівши од зубріння, сказав: «Ти готуєш мене не для мене, а для себе».

Дмитро Іванович уже давно почував поруч сина, що він батько не такий до кінця, як треба. Він поводився з дітьми, як з товаришами. Піддратовував, кепкував, іноді сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Він не міг завоювати у них авторитету. Діти цінували його за розум і не почували до нього особливої шаноби. Іноді він розмовляв з Андрієм по — дорослому. Тоді бачив, що син уважно його слухає, що він пробуджує у ньому цікавість. Але вже було у синові щось, як він думав, не його, щось незрозуміле й чуже. От, скажімо, вони увечері дивилися телевізор. Герої нинішніх фільмів цілуються через кожні три — чотири кадри, з'ясовують свої стосунки в постелях, він, батько, не міг на це дивитися поруч сина (через це взагалі майже перестав дивитися телевізор), а Андрій і вухом не вів. Ще й хихотів, ще й прицмокував язиком. Ні, Андрій був не те щоб надто цинічний чи хоча б грубий. Навпаки, він ріс занадто діткливим на слово, нервовим, навіть трохи істеричним. І це якось дивно вживалося в ньому з холодністю, байдужістю до всього; ніякими зусиллями він не міг розпалити в ньому вогню поезії, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи філателією. Андрій починав багато й так само легко все полишав.

Найгірше ж, що Дмитро Іванович не мав на все те жодного пояснення й не міг відшукати причин. Ну, справді, син, як і всі інші діти сьогодні, не знав ні голоду, ні холоду, не мав твердих обов'язків, ніколи не був перевантажений роботою. Проте Дмитро Іванович не вельми йому й потурав: не давав зайвих грошей, примушував — уперто, часто безуспішно — допомагати по господарству, трохи стежив за тим, що син читає. Так би мовити— повсюдний середній рівень. Але на тому ж середньому рівні в декого росли виховані, розумні, цілеспрямовані діти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь дурницю, які мають мету і йдуть до неї. Хоча б син того ж Корецького. Надзвичайно здібний кібернетик, кандидат — упевнений, спокійний, розважливий. А може, Павло Андрійович, котрий у глибині душі все?таки вважає, що його життя вдалося не до кінця, вклав себе в синове виховання значно більшою мірою, ніж він?

І тут супроти цієї стає інша думка: а в усіх тих, що заклопотані од ранку до вечора, котрі ледве чи й знають, як вчаться їхні діти? Скільки серед них розумних, спрямованих на ціль? Хіба вони стараються тільки через те, що мають не стільки, як, скажімо, Андрій, і хочуть його мати? Хіба це не усвідомлене прагнення?