Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 20

— Давайте облишимо це, — сказав.

— Що?

— Ну, про лабораторію.

— Добре, облишили. Далі що? Він мовчав.

— Так — так, — казала вона. — Які ж конструктивні дії замість оцього віджилого, сентиментального — тьху, гниль, річардсонівщина, карамзіновщина — ходіння ви хотіли запропонувати?

— Ну, поїхати до мене…

— Послухати програвача… Подивитися альбоми…

— Так, — мовив він, похопився, бо вже тоді побачив насмішку у її очах. І водночас щось гостре прокинулося в ньому — звідки вона знає? Ах, вона знає все. Диво, але це зараз не відштовхувало.

— А тоді — пляшка шампанського. Од нього швидко п'яніють… Інтим. Пригашене світло…

— Як ви… досвідчене й цинічно.

— До чого тут досвідченість! Це знають восьмикласниці. Воно не вилазить з телевізора і кіноекрана. А цинічно… А ви не цинічно? Ну, нехай би якийсь шмаркач, що умовляє десятикласницю чи студентку технікуму. Все тлін… Все ніщо. Все одно пропадемо — ходімо до мене…

Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злість.

— Ну, так. Це справді гидко. Щось я… Але ж і ви… Що ви з себе строїте?..

— Що? Недоторку?

Він хитнув головою.

— А ви що ж хотіли?.. І вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?

— Ні, не те…

— А — а… Зваблюю в свої сіті доктора наук? Він відчув, як йому до щік прилляла кров, і зрозумів, що це видно навіть при цьому ріденькому світлі.

— Скажу вам з усією відвертістю, — підвела вона голову. — Тільки в часі плюсквамперфект. Чимось ви мені… Ні, може, й це не зовсім так… Звичайно, кожна жінка хоче вийти заміж. До речі, певно, як майже всі чоловіки колись збираються одружитись. Я теж жінка… Й була вже замужем… Ви думаєте, я розійшлася з чоловіком, що він ніхто?.. Молодший, без перспектив?.. Зовсім ні. Минулого разу я вам сказала неправду. Він не був тихий. Він був тиран. Нікчемний, дрібний. Ревнував, плакав, шпигував, бігав до всіх, пробував бити… Без жодних підстав. І пускав слину, коли бачив інших вродливих жінок. Так… Вп всього цього не зрозумієте… Отакі, як ви, думають, що жінки тільки й прагнуть вийти за високу посаду або за машину з дачею. За докторів наук! А ви гадаєте, так добре й легко вийти за ЕОМ? І то може бути життя? Й бути підніжкою? Чи розцяцькованою лялькою? Чи й… плювати на нього, а самій бігати в оцей парк до іншого? Чи… Дідько його знає, чим… А хочеться… Хтозна — чого хочеться. Брешуть всі ваші машини… Хочеться Онєгіна… Ромео. Ну, не Ромео… Та й, припустимо, Ромео я вже не заслуговую. А когось такого, в сучасному розумінні… Та що там… — Неля махнула рукою. Вона виплеснула все й замовкла. Стояла розпашіла, рвійна, красива в гніві й рішучості. Хоч зараз він того не бачив. Він був знищений, розчавлений. Знищений подвійно — її правдою, щирістю почуттів, а ще — це ледве вловлював — вона виявилася вищою за нього в логічному обумовленні, поясненні багатьох речей, про які ледве чи й підозрював. Того він ніколи не думав. Дивився на неї… Красивенька, дурненька… Щось соромне, пекуче знову торкнулося його серця. «Як же вона… одшмагала. І який же він примітив!»

— Я… здаюся. Просто… Ви зрозумієте без пояснень і довгих вибачень?

Вона зрозуміла. А він зрозумів, що сказав це вчасно. Він побачив це й по її очах, по її постаті, по тому, як тримала сумочку, — по всьому. Ще мить — і вона б пішла. І то вже назавжди. А йому зараз до сліз, до крику не хотілося, щоб вона пішла назавжди. Хоч і почував, як важко буде почати новий етап їхніх взаємин. Він так і сказав у думці «новий етап» і вилаявся. Ох же й міцно засіла в нього оця наукова термінологія. А стулити те, що ось зараз розірвалося, — ні, таки не стулити, а зав'язати нового вузла справді важко. Він уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Він би просто не зміг. Одерев'яніла б рука. І як би здивувалася вона. Він і зараз почувався ніби виліпленим з гіпсу, що застигав. Отак стоятиме,^ прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсім. Й затвердне душа, й думка…

— А знаєте, як вас називають наші дівчата? — запитала Неля.

Це було так приголомшливо — несподівано, аж він здригнувся. Але та несподіваність була для них і рятівною. Неля одним ударом розбила льодок, який намерзав довкола них.

— Як?

— Тиранозавром.

— Це, здається, хижак?

— Найхижіша істота з тих, які будь — коли жили на землі. Страшнішого не було. Шеф — диплодок, великий, добрий, травоїдний, ви — тиранозавр.

— Невже чимось схожий? — здивувався він.

— Думаю… Ні. Тобто не зовсім. Знаю, вам це не полестить… але ні. Ви тільки макет тиранозавра. Чи ще точніше — гіпсовий зліпок з нього.

— Гіпсовий зліпок? — Він здивувався такому збігові: зараз почувався неначе виліпленим з гіпсу, й щойно це сказала Неля. Разом з тим він почував, як одтає, розм'якшується тіло й душа, як вони з Нелею мовби вертаються розмовою на старі стежки, тільки без того, що допіру пролилося такою гіркотою.

— Чому ж таки зліпок? І чому тиранозавр? — запитав він майже радісно. В кожному її слові, чи вона говорила всерйоз, чи жартувала, схоплювала суть речей чи помилялася, він відчував щирість, правдивість, і це ставало для нього важливішим за самий зміст слів.

— Бо у вас багато неприродного. Тобто не так. Чогось з конструкцій, пластика, ще там з якихось полімерів.

— Пластикове серце, запрограмовані думки?

— Та що ви (і знову оте кругле, оте співуче «о», од якого він аж здригнувся). Зовсім ні. Щось таке незрушне і… сучасне. А з другого боку, є у вас якісь звички… хижака. Коли про когось кажете, так і здається, що ось — ось з'їсте його з кістками.

Ось так — хижаком був він. А не вона хижачкою, як жартівливо подумав за першої стрічі.

— Настійливість. Натиск. Але реалізм уже людини бетонного віку. Не крейдяного, а бетонного.

— Не дуже приємно, — посміхнувся він.

— А ви хочете приємностей?

— Ну, не приємностей, — знову осміхнувся Борозна. — А чогось…

— Похвали? Виховуйте себе й доростете до похвали. То більше, маєте власну теорію про самовдосконалення. Випробуйте її на собі.

— Я казав не про вдосконалення окремої особи, а про кращання моральних основ людства, — мовив він мляво. — Та й нема в мене ніякої теорії. Щоб мати якусь теорію, треба спочатку знати, наскільки воно стає моральнішим і що цьому сприяє. А як виміряєш? Хіба є такі критерії? А вже далі застосовувати важелі.

— А хіба їх не застосовують?

— Ви маєте на увазі статті, кіно, телевізор? Цим моральнішою людину не зробиш. Бо з того ж кіно один бере каяття вбивці, а другий учиться, як убивати. Чого так? Я й сам не знаю. У чомусь та криється таємниця, що той бере те, а той те.

— Мабуть, в ДНК батьків, — сказала Неля. Вона й далі вела розмову напівжартівливо, напівіронічно, кидала й йому кінчик тонкої мережаної крайки, але йому не вдавалося вхопити її. Мабуть, ще не міг одійти од того, що сталося допіру, він тільки зрозумів, що має можливість втекти од нього цією розмовою, і втікав, почуваючи, як мовби затирає, загембльовує шпичаки, по яких щойно пройшов.

— Але ж батько не був хуліганом, а син ним став.

— Ну, тоді у вихованні.

— Часто отих поганих дітей виховують гарні батьки. Я не знаю, чи існує моральність у чистому вигляді. Це щось таке… Одні одділяють її од соціального, інші все зводять до їжі, питва, одягу. Але є країни, де й штанів виробляють до дідька, і стріляють з?за кожного рогу.

— Ось винайдуть машину, яка контролюватиме добрі й лихі заміри людини…

— Не дай бог, — похопився він. — А хто контролюватиме машину? Що буде, коли вона попаде в руки кретину?

— Я сподіваюся, що винайде хтось а ваших друзів, — жартувала вона далі. — Та й взагалі я не мала на думці такого широкого перевиховання. Мені достатньо однієї людиноодиниці.

— Кого саме?

— Вас.

Він невимовне зрадів її словам. Але анову сприйняв їх надто серйозно, не воліючи будь у чому обманювати її, бажаючи, аби вона знала все про нього, про нього й про себе, не сподівалася на якісь великі аміни в майбутньому. Він не помічав, який він зараз наївний і навіть смішний.