Хліб із хрящами - Бриних Михайло - Страница 21

— Владико, Господи, Боже наш, що Твоєю милістю душі вірних упокоюються, благослови гріб цей раба Твого... Як звали покійного?

— Олег.

— Раба Твого Олега, і пошли святого ангела Твого, який хоронить...

Отець Дмитро відвів погляд убік. Звідси важко було добре роздивитись, але йому все ж таки здалося, що за воротами заводу бовваніє якась постать. Годину тому, під час попереднього погребіння, він бачив машину, що під'їхала до "Кременя", і трьох чоловіків, які зайшли на його територію. Вони пробули там хвилин двадцять, і потім вирушили вглиб села.

— ...обитель упокоєння тут знайде до Твого другого пришестя, свого воскресіння, душа, що від усякого духовного союзу розрішена у дворах небесних із Святими Твоїми вічної радості щоб сподобилася. Бо Ти єси Цар світу і Спас душ наших, і ми Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Колись його вже позбавляли сану. І сьогодні він думав, що даремно перейшов (а точніше — втік) до іншого патріархату, даремно так прагнув продовжити своє пастирське служіння. Він відчував, що не має для цього достатньо хисту і віри. Подумував про чернече життя, та сумління не відпустило. Довго просив підшукати йому тихе й спокійне місце, — і саме таку парафію йому і вділили. Та варто було отцю Дмитру перебратися до Міцного, як почалася епопея з будівництвом заводу. На перших порах служив у хаті, в якій прихожанками були дві бабці й одна нещасна жінка з паралізованими ногами. Та вже через кілька місяців поріг його храму-мазанки переступив директор "Кременя", й після короткої розмови, через тиждень, розпочалося будівництво нової церкви.

Тепер отець Дмитро не мав сумнівів, що церкву будували з якоюсь іншою метою. І закрили її аж ніяк не на реконструкцію, бо навіщо ж реконструкція в новому, щойно збудованому храмі?

Похапцем закінчивши службу, отець Дмитро закрив требника і дав знак гробарям, щоб закопували. Якщо хтось із них доповість про це в канцелярію, його знову позбавлять сану. Хоча тепер це вже не мало ніякого значення.

Коли будівництво церкви тільки розпочиналося, його перестріла на вулиці баба Дося, одна з прихожанок.

— Недобре місце для храму ви вибрали, отче, ой, недобре, — затрясла вона головою.

— Хіба ж я вибирав? Це ж ваш Іван Петрович так вирішив.

— Вирішив то вирішив, але недобре він місце вибрав, — торочила баба.

— І чому ж воно недобре? Не в центрі села, це правда, але ви самі бачите, як усе розбудовується, скільки сімей сюди переїжджає.

— Рови там були, отче, рови. Не можна там церкву будувать. Проклята та земля, що плоттю людською задобрена, — проказала баба і пішла собі.

Отець Дмитро згадав слова цієї баби, коли рили фундамент. Землю вивозили чомусь на завод: вантажівки з ґрунтом зникали за воротами, і поверталися порожняком. Хоча завод на той час вже працював і всі будівельні роботи там давно були завершені.

Він не раз намагався розпитати бабу Досю, чому та земля проклята, і що значить "плоттю людською задобрена", але стара тільки трясла головою і повторювала те саме. До нової церкви вона так і не зайшла, — не дожила.

— Хто там?

Від подиву Кузьма навіть розгубився. Він ніколи б не повірив, що баба Ніна, яка зазвичай тягнула в хату чи не кожного перехожого, раптом стала така обережна. Докладно розпитавши, що то за люди з Кузьмою, вона все ж таки впустила їх.

— Налякані всі, а я шо — з камня і сталі? Мені ж тоже страшно... — виправдовувалася стара. — Дак і є чого боятися! Краще пересидіти, поки власті розберуться, що воно робиться. Оно вже і по тілівізору про нас говорять, тільки все брешуть та перекручують.

Кузьма сам бачив сюжет на п'ятому каналі, в якому йшлося про трагічну загибель відомого столичного актора. Згадав репортер і про дивну епідемію, хоча тут таки подав коментар епідеміолога, який розбив цю версію вщент. А втім, про розриті могили — ані пари з вуст. Може, воно й на краще. Бо всі інші канали за таке неодмінно б учепилися.

— Так а шо власті? — запитав Віталій.

— Та нічого. Нема властей. Запропав десь наш голова, жінка його сьоні все село оббігала, навіть на заводі була — вернулась уся бліда. Каже, що нікого там немає, ні душі.

— А де ж усі поділися?

— Як де? По домах сидять! Ті, которі ще живі. Бо нєкоторі зовсім погані, ледве дихають. Фельдшер із ніг збився. Каже, ніколи такого не бачив, а він жизнь знає, в Афганістані був. Тіки батюшка на кладбіщі все хоронить і хоронить. Сьогодні зранку трьох понесли. Але якби ж то саме хуже... Давно такого страху не було.

Баба Ніна визирнула у вікно, а тоді гукнула до Кузьми:

— А йди-но сюди, ану глянь, хто то йде?

— Та кого ж я тут знаю... — пробурмотів Кузьма, відхиляючи фіранку. Якийсь чоловік саме проминув їхнє подвір'я. Високий, з темним волоссям, вбраний у якесь дрантя. Крізь розірвану штанину видно було темну литку. Йшов він якось незграбно, зігнувшись, волочив праву ногу, наче був поранений. Руки звисали аж до колін.

— Дивно, — сказав Ваня. І, озирнувшись на Віталія, відразу ж пояснив: — У нього рукав, правий рукав, весь залитий чорною фарбою.

— Радіо Живих Мерців повертається в ефір із поганими новинами. Паніка в селі Міцне, звідки ми ведемо прямий репортаж... Це вже навіть не паніка... Ніхто не виходить на вулицю. На заводі нікого немає, всі кудись зникли. Сільський голова пропав. Як і ще четверо мешканців села. Кількість смертей стрімко зростає. Та не всі вони відбуваються, як би це сказати, у природний спосіб. Учора ввечері біля старого цвинтаря було знайдено тіло Миколи Стріченка, вбитого з неймовірною жорстокістю. Ходять чутки, що сьогодні зранку, ближче до ставів, знайшли ще одну жертву. Зафіксовано також іще кілька випадків осквернення могил... Збирати хоч якусь інформацію стає дедалі важче, дорогі слухачі. Зранку я намагався перебалакати з сусідами — так мені ніхто навіть не відкрив. Усі чекають, що Київ нарешті зреагує на всі ці події. Подейкують, що незабаром у районі оголосять надзвичайний стан.

І ще... Якісь незрозумілі речі кояться. За чутками, вночі у різних кутках села люди спостерігали, як у напрямку заводу пересувалися невідомі. Кажуть, що це вони пишуть на хатах та парканах слово "хліб".

Ще одне спостереження, це вже суто моє. Тут, знаєте, ночами завжди собаки завивали й перегавкувались, але сьогодні була така тиша, аж мене страх пробрав.

* * *

— А давайте доженемо цього приблуду! — Ваня потирав руки. — Документики перевіримо, побалакаємо душевно, га?

Віталій притулився чолом до прохолодної стіни. Всім своїм єством він випромінював палке небажання когось наздоганяти.

Баба Ніна перегородила дорогу.

— Не ходіть! — і до Кузьми. — Краще не виходити. Може, пересидимо якось. їх лучче не займати, якщо життя дороге.

— Бабо, та що це з вами? Ви так говорите, ніби це якісь монстри!

— Я не розумію, — пробурмотів Віталій, — а що міліція собі думає? Чого б їм не ловити цих засранців, раз вони на парканах пишуть і людей шугають?

Баба Ніна тільки похитала головою.

— Нема міліції. З'їли нашу міліцію.

Розділ 14.

Останній ефір

Вночі отець Дмитро — уперше за багато років — прокинувся від того, що йому нестерпно хотілося закурити. В ніздрях залоскотав тютюновий запах, — і це найбільше дратувало. Він набрав чашку води з відра й випив кількома великими ковтками. Цигарковий дух умить пощез, але бажання закурити нікуди не поділося. Воно біснувалось у грудях, наповнювало рота густою слиною.

Курити він кинув випадково, коли майже півроку жив відлюдьком у Криму, облаштувавши собі келію в печері поблизу Нового світу. Позбутися цієї звички вдалося так легко, що він аж здивувався. Тепер, якби в його хаті раптом знайшлися цигарки, він із такою ж легкістю і без жодних докорів сумління закурив би знову. "Розум — дивна мавпа", — він чув цей вираз в якомусь старому фільмі.