Меч королів - Батурин Сергій - Страница 5

Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.

— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

— То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.

— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто — густо обходилися без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.

— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.

— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці — не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей у тій опері — аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».

— Чому так? — спитав принц.

— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

— Гидота!

— Пішов ти до опери… — повернувся до історії принц.

— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним — чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої — ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.

— Передню? — аж підвівся принц.

— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає — яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — тому, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах — де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав: