Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. - Страница 24

Мені бракує твоєї спонтанності. Я б хотіла, аби ти здивував мене чимось, навіть якщо це буде неприємно. Але одночасно я боюся цього, бо звикла передбачати твої вчинки і реакції, і завдяки цьому почуваюся з тобою затишно і захищено. І якби у тобі раптом з’явилося щось нове, я ревнувала б до цього, бо у кожній зміні, навіть приємній, завжди є щось тривожне.

Мені бракує твоєї відвертості. Ми так багато знаємо одне про одного, що часто не обмінюємося простими побутовими новинами. Точніше, я розповідаю тобі про те, що відбувалося зі мною вдень, а ти обмежуєшся стандартними формулами: «все гаразд», «втомився», «багато роботи», «нічого не встигаю». Ці фрази схожі на погано пошитий одяг, в якому навіть вродливі та стрункі люди виглядають потворно. А мені часто хотілося б знати, про що ти подумав сьогодні, коли вдихав аромат свіжопокраяного базиліку, як ти вдихаєш його щоразу. Я люблю спостерігати за тобою в такі моменти — ти забуваєш про все, і риси обличчя у тебе розгладжуються, ти замріяно дивишся поперед себе, але бачиш те, що існує тільки у твоїй уяві.

Мені хотілося б знати, як ти почуваєшся, коли проходиш повз дівчину, яка миє у вас посуд. Тобі шкода звільнити її, бо вона колишня наркоманка, яку підлікували, і відтоді, як вона працює у вас, то тримається і не вживає наркотиків, але вона рідко миється, носить синтетичний одяг, і запах її несвіжого поту перебиває запахи миючих засобів. Я думаю, ти звертаєш увагу на те, як вона переодягається, знімає білий халат, під яким у неї якась, скажімо, чорна блузка з синтетичної тканини. Потріскують і розлітаються довкола іскри, а попід пахвами у неї розпливаються білі плями від поту. Тобі неприємно, але ти не можеш відірвати погляду.

Я хотіла б знати, про що ти думаєш, коли чекаєш у пробці на перехресті, тоді ти часто перемикаєш програвач із програми радіо і вмикаєш диск. Ти вслухаєшся в музику, і тебе починає дратувати хаотичний радіоефір, музика щільно заповнює салон автомобіля, і ти занурюєшся в меланхолійний джазовий настрій, який чомусь додає тобі значно більше енергії, ніж удавана бадьорість ранкової інформаційно-музичної передачі. Тоді ти проводиш пальцями по нагрівачу, напевно, перевіряєш щось, але доторк твій такий ніжний. Я б хотіла, щоб це був доторк до мого тіла.

Ми часто питали одне одного: «Про що ти думаєш?», але ніколи по-справжньому не відповідали на це запитання. Бо підбирання відповідних слів завжди займає занадто багато часу, і воно настільки неточне, що шкода навіть намагатися. Але якщо питання формулювалося інакше, точніше, не було питання, а просто якась невимушена розмова, що починалася традиційним зачином «а знаєш…», то формулювати думки виявлялося значно легше. Шкода тільки, що такі моменти трапляються дуже рідко, і переважно глибоко вночі або вранці, під час пиття кави, коли на нормальну розмову просто не залишається часу. А можливо, цінність таких розмов саме в їхній уривчастості, бо якби вони могли тривати довше, то не вдалося б уникнути вимушеності і банальностей.

Мені бракує вміння цінувати приємні моменти. Особливо коли наші настрої не співпадають, ти приходиш веселий і піднесений, а я чимось роздратована і реагую на твій настрій по-дурному. А потім шкодую, намагаюся все залагодити, але це переважно не вдається. А часом буває навпаки, мій радісний настрій наштовхується на твій похмурий, і дуже складно передати тобі хоча б трохи власних емоцій.

Одна моя знайома використовувала такий метод — коли їй хотілося посваритися з чоловіком, вона намагалася уявити собі, що з ним завтра може щось трапитися, автомобільна аварія, невиліковна хвороба, каліцтво, і уявити собі, як вона почуватиметься перед ним після сьогоднішньої дріб’язкової сварки. Не знаю, чи правильно це, але вона розповідає, що коли їй вдається переконати себе у тому, що всі її побоювання вже невдовзі можуть виявитися правдою, то роздратування дуже швидко зникає і їй стає радісно від власного благородства і вміння пробачати. Мабуть, якісь традиційні християнські методики покути правильніші і природніші, але її, як і мене, цього ніхто не вчив у дитинстві, а тепер прийняти все це вже не вдається.

Я навіть не знаю, чи має це все якийсь зв’язок із Карлом. Він ніколи не відписує мені у сенсі відповіді на мої листи, не аналізує і не оцінює того, що я йому пишу. Можливо, саме через це мені так легко писати йому, бо насправді про це все ми мали говорити з тобою. Але на тебе я не можу реагувати так беземоційно. І це, мабуть, добре.

Карл теж пише мені листи. Про те, як складно йому домовитися з колишньою дружиною, з якою у них двоє дорослих дітей. Карл пішов від сім’ї, бо закохався, але стосунки з іншою жінкою так і не склалися, а дружина відмовилася потім дати йому ще один шанс. Вона настроює проти Карла дітей, і йому дуже боляче від усього цього. А особливо від усвідомлення, що він сам у всьому винен.

Він пише мені і про те, які складні у нього стосунки з його теперішньою дівчиною Ліною, яка набагато молодша від нього і у якої якась дуже незвичайна форма лейкемії. Прогнози лікарів достатньо оптимістичні, деякі навіть припускають, що вона зможе повністю вилікуватися, але Ліна часто впадає в депресії і не вірить лікарям.

Я також ніколи не коментую написаного Карлом і не даю йому ніяких порад, бо які тут можуть бути поради. Просто йому, як і мені, потрібно комусь виговоритися.

Але попри те, що наші з Карлом стосунки виключають будь-який роман, навіть епістолярний, мені все частіше здається, що це значно серйозніша зрада тобі, ніж будь-який звичайний флірт.

Важлива функція конюшини

Сарон добре пригадував той день, коли раптом перестав думати про час. На самому початку перебування в готелі йому практично не вдавалося позбутися страху, що години почнуть спливати все повільніше і потроху склеяться у тягучу масу, в якій уже не має значення, ранок зараз чи день, осінь чи весна, як не має значення і те, чим ти займаєшся, бо все викликає у тебе однакову мляву нехіть. Таке траплялося з ним і раніше. Наприклад, коли він зрозумів, що не зможе жити за кордоном, але ще не наважувався прийняти рішення про повернення. Це не було пов’язане з якоюсь конкретною подією чи з тим, що йому погано велося. Він займався улюбленою справою і міг дозволити собі жити так, як йому подобається. Через це його повернення так і не зрозуміли батьки. Вони вважали, що неможливо приймати відповідальні рішення під впливом миттєвих настроїв. Просто в якийсь момент усвідомити необхідність змінити щось у своєму житті, а потім інтуїтивно відчути, яка саме зміна потрібна. Приймаючи рішення, батьки звикли не прислухатися до власних відчуттів і станів, а пристосовуватися до обставин, які завжди керували їхнім життям незалежно від їхніх бажань, а часто і планів. Але він і не намагався виправдати своє рішення ні перед ким. Розумів, що з їх перспективи воно виглядає звичайною примхою.

Але перш ніж він прийняв відповідне рішення, довелося пережити тривалий період боротьби з часом. Він звільнився з роботи і проводив цілі дні у роздумах і прогулянках. Спершу йому подобалося це, він багато читав, слухав музику, спілкувався зі знайомими, відвідував виставки, концерти, музеї, але потім раптом відчув, що йому стає страшно залишатися наодинці. Що він боїться відчути густу порожнечу нічим не заповнених годин, як це бувало в дитинстві, коли уроки вже зроблено, а надворі погана погода. Або коли він хворів і після лінивого ранку з книжкою наставало пообіддя, а з ним приходило раптове усвідомлення, що він не знає, чим себе зайняти. Тобто занять насправді не бракує, адже потрібно наздоганяти пропущене в школі, але це було нудно, так само як нудно дивитися телевізор, читати чи просто мріяти з горнятком теплого чаю в руках. Ще вчора, коли він сидів і нудився на уроці алгебри, йому здавалося, що більшого щастя, ніж отак проводити час удома, без жодних обов’язків, просто не існує, а сьогодні він уже бачив різницю між тим, як минав час тоді і як він минає для нього тепер. Тоді у нього була чітка і близька мета — дочекатися до кінця уроку, він був навіть готовий рахувати сорок п’ять разів по шістдесят, тільки б якось згаяти час, і навіть кілька разів намагався, але заплутувався і кидав це безнадійне заняття, тим більше що підрахунки все одно випереджали годинникові стрілки. А тепер його знудженість не мала кінця — точніше, вона мала би гарантовано розтягнутися на кілька наступних днів і завершитися неприємним візитом у поліклініку, де сувора дільнична випише довідку. І дочекатися до цього моменту було значно складніше, ніж до великої перерви. Не мало змісту навіть починати рахувати, бо втома охоплювала його вже на третій хвилині, він позіхав і зупинявся, і йому ставало себе страшенно шкода.