Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. - Страница 12

Її теперішні спогади також були хаотичними, ніяк не впорядкованими ні хронологічно, ні за важливістю подій, але у цій хаотичності був певний сенс, Сарона відчувала це, хоча і не змогла би пояснити, в чому саме полягав цей сенс. Деякі спогади поверталися до неї кілька разів, аж поки їй не вдавалося збагнути, чому саме котрась із пригаданих деталей така для неї важлива.

Наприклад, сцена дорогою до летовища. Четверта ранку. Сарона біжить на метро, щоб встигнути на літак. На площі щось перебудовують, і вона не може знайти вхід у метро і тут бачить, що назустріч їй іде чоловік, перший перехожий, якого вона зустріла протягом півгодинної прогулянки від готелю. Аби не витрачати часу, вона питає, як пройти до метро, він пояснює і відходить, а через кілька кроків раптом знову гукає її. Сарона озирається.

— Слухай, — каже чоловік. — Я подумав, у мене ключі від машини, куди тобі їхати, давай підвезу.

— Ні, дякую, мені далеко, — відповідає вона і заходить у метро.

Мабуть, цей ефект викликаний напівсонною свідомістю, податливою до фіксування вражень, бо інакше Сароні важко пояснити, чому цей епізод так їй запам’ятався і часто пригадується. Вона вже навіть не пам’ятає, скільки років тому це трапилося і в якій саме країні, десь за кордоном, це точно. Але сам діалог досі інтригує її. Вона ніяк не може збагнути, чому чоловік раптом запропонував її підвезти? Чому вона відмовилася? І якщо припустити, що він справді запропонував просто так, у пориві якихось власних, невідомих їй емоцій, а не спокушений можливістю вуличного флірту о четвертій ранку, то чи дійсно цей епізод вартує аж таких тривалих роздумів про нього. Чи взагалі вартує роздумувати над емоціями? Чи можливо це? Чи потрібно? І чого від цього більше — користі чи шкоди, адже роздуми часто вбивають спонтанність, таку важливу у всьому, що стосується емоцій.

Часом їй здавалося, що цієї попередньої фази життя ніколи не існувало. Вона надто далеко відсунулася назад у спогадах і була захована за дуже чіткою цезурою, яку не завжди вдавалося переступити. Сарона часто ловила себе на думці, що зовсім не пригадує облич своїх однокурсників, хоча від навчання в університеті її відділяє лише трохи більше десяти років. Навіть деякі обличчя однокласників пригадувалися з більшою виразністю, ніж студентські часи.

Тут, у готелі, Сарона почала детальніше пригадувати свої перші студентські роки. Ці спогади були дуже вибірковими і почалися із запахів. Вона дуже добре пам’ятала, як пахли старі меблі в університетських аудиторіях, угрузлою в лак пилюкою, старими олівцями для креслення, ще тими, з червоного дерева і з дуже м’яким стержнем, розлитим на підлогу чорнилом із авторучок. У цих аудиторіях ніколи не смерділо, навіть коли на пару сходилася сотня першокурсників, які щойно повернулися з уроку фізкультури. Мабуть, так було через високі стелі та вікна і через те, що все тут було з дерева, бруд залишався на його поверхні, і провівши долонею по парті, потім ще довго можна було відчувати на шкірі маслянистий залишок із тим самим специфічним столярським запахом, який вже через півроку міцно в’їдався в одяг. Але звикнути до цього запаху настільки, щоб перестати його відчувати, Сарона так і не змогла.

Пари фізкультури чомусь завжди були нульовими, на них Сароні доводилося спершу довго добиратися повільними ранковими трамваями, а потім проходити навпростець через старий цвинтар. У паркані цвинтаря навіть була спеціальна дірка, зроблена її попередниками навпроти трамвайної зупинки. Взимку о восьмій ранку на цвинтарі було ще темно, і ця прогулянка відлякувала багатьох, тому пари фізкультури мали найвищий відсоток прогулів. На другому курсі Сарона навіть заходила за однокурсницею Тетяною, бо та боялася сама ходити через цвинтар, хоча фізкультура їй подобалася. Сарона завжди приходила до Тетяни пунктуально і чекала в коридорі, поки подруга метушилася по квартирі, виконуючи повторювані з дня в день дії. Вона щедро доливала води з-під крана до свого занадто гарячого чаю, відсьорбувала ковток, ігноруючи нарікання матері про те, що змішувати кип’ячену воду із сирою шкідливо, потім натягувала колготи, які від поспіху майже завжди дерлися, і доводилося шукати в шафі нові. Тоді хапала сумку, запихала одну руку в рукав пальта і, тримаючи в руках шапку, вибігала слідом за Сароною на сходи. Дорогою вона ще довго щось підтягувала і защіпала, пудрила носа і зачісувалася, щоб потім, після фізкультури, з такою ж старанністю змити весь макіяж разом зі спортивним потом і знову підпудрюватися і підфарбовуватися у трамваї, тепер уже дорогою на наступні пари.

Тетяна у дитинстві займалася художньою гімнастикою, і мабуть, саме тоді її гнучке тіло навчилося приховувати свою силу. Вона була худенькою і тендітною, здавалося, зараз її понесе вітром, постійно хотілося підтримати її і допомогти нести сумку, хоча насправді це враження було оманливим, Тетяна мала в руках значно більше сили, ніж Сарона, легко підтягувалася більше 30 разів і виконувала вправи для біцепсів із десятикілограмовими гантелями.

Сароні подобалося повертатися з фізкультури навесні або восени, коли зацвітали дерева на цвинтарі. Вона любила зупинятися і розглядати старовинні гробівці, за якими ніхто не доглядав, і щороку на них можна було зауважити невеличкі метаморфози. Вона розглядала літери, які зникали майже на очах, здогадувалася про зміст напівзатертих написів чудернацькими готичними літерами, дивувалася тривкості каменю і відчувала легку меланхолію цієї зникомості, у якій крім сумного було і щось дуже природнє, логічне. У кожному разі, якби їй довелося вибирати поміж таким меланхолійним і напіврозваленим цвинтарем і старанно вичищеним, упорядкованим і заметеним, вона однозначно і по-декадентськи віддала би перевагу першому. Найчастіше вона зупинялася перед двома могилами початку ХІХ століття. На одній був досить невеликий нагробок із каменя, схожого на граніт, із залишками чоловічого портрета, контури якого ще можна було роздивитися. В епітафії дружина старанно перерахувала всі регалії покійного чоловіка, генерала, який міг загинути, судячи з дати, у наполеонівських війнах, але сама залишилася анонімною і «люблячою». А навпроти цієї скромної, але тривкої могили був зведений справжній кількаметровий пантеон із червоної цегли, з вікнами і навіть вітражами. Великий фронтон із довгим траурним написом «Коханій дружині від чоловіка», а потім три рядки регалій самого чоловіка, дружина ж знову залишилася анонімною, навіть без дати народження, тільки з датою смерті. Такі цвинтарні лекції зі специфіки статевої психології і звичаєвості минулих століть вганяли Сарону в мрійливий меланхолійний настрій.

Окремі лекції, як і окремих професорів, пригадати було значно важче. За винятком хіба що курсу з психології, який читала пані Людмила. Чомусь всі називали її просто пані Людмила, ніхто не звертався по батькові. Її прізвища Сарона пригадати також не змогла. Пані Людмила була знаною у всьому університеті, і не лише тому, що психологія чомусь вважалася обов’язковим предметом як у гуманітаріїв, так і на технічних факультетах. Сарона не мала нічого проти такої обов’язковості, їй подобалася психологія. Але пані Людмила вкладала у це поняття щось дуже своє, не схоже на конвенційні трактування. Сарона відвідала лише кілька її лекцій, про що тепер шкодувала, бо не мала повного уявлення про систему поглядів цієї жіночки. Пані Людмила закручувала своє довге волосся у класичну вчительську «дульку» і завжди куталася у велику хустину з червоно-зеленими квітами і люрексом. Куталася не вона одна, в університетських стінах із товстими мурами навіть у літню спеку бувало прохолодно, але такої кічової хустини і настільки старомодної навіть на ті часи «дульки» не було більше ні у кого з викладачів. Цим педагогічний склад університету вигідно відрізнявся від шкільних вчительок.

На першій же лекції пані Людмила намалювала на дошці щось на зразок людського скелета, її малюнок нагадував дитячий. Десь у ділянці живота вона поставила хрестик, від нього вбік провела риску і написала під рискою «душа».