Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. - Страница 36

– Та ні, не все так погано, – відповіла Ірина. – Усі люди різні. І ділові також. Часом буває навіть цікаво. А крім того, мені важливо працювати добре, цікаві речі я залишаю на вільний час.

З першого моменту цієї розмови Ірині було ясно, що в них із Петром буде роман. Він явно належав до того типу чоловіків, яким Ірина не вміла опиратися. Точніше, не вміла цього лише якась частина її психіки. Інша ж, навпаки, затято боронилася і наводила надзвичайно переконливі аргументи, які свідчили проти таких стосунків. Ірина знала, що ця друга половина її свідомості має рацію і рано чи пізно переможе, але її нездатність опиратися зав жди себе проявляла і зав жди перемагала.

Петрові дуже подобалося бути в центрі уваги. Він любив і вмів говорити так, щоб його було приємно слухати, ніколи не ображав співрозмовника, але зав жди недвозначно демонстрував власну інтелектуальну вищість. Ірина так і не збагнула, як саме він це робить, і їй навіть здавалося, що це не стільки свідома гра, скільки намагання приховати власні комплекси, якийсь самозахист, засвоєний ще з дитинства і вже давно автоматичний.

Поряд із ним вона зав жди боялася сказати дурницю, зав жди відчувала, що ретельно зважує кожне слово, що, навіть коли вони просто фліртують, вона не може позбутися відчуття, ніби він оцінює не лише її зовнішність та еротичну привабливість, а й екзаменує її, готовий у будь-який момент ненав’язливо, але переконливо продемонструвати, де саме вона прокололася, в чому помилилася, проявила некомпетентність чи виказала прогалини в освіті.

Схоже відчуття у неї було щоразу, коли вона закохувалася у чоловіків такого типу, воно проявлялося сильніше або слабше, і якась напівусвідомлена потреба підштовхнути себе до суперництва, примусити знову пройти весь цей шлях самопринижень і добровільних випробувань додавала таким стосункам трохи дивної привабливості. Можливо, таким чином вона намагалася застрахуватися від одноманітності, звички, повторюваності, можливо, їй потрібен був якийсь постійний подразник і відчуття з чоловіками такого типу давали їй цю можливість. Ірина ніколи не аналізувала цього детально, але відчувала наближення кожних таких нових стосунків, і тепер, уже з досвідом, навіть могла передбачити щоразу, скільки вони потривають.

Петро захоплювався орнітологією. Одного разу він навіть узяв її з собою на прогулянку, під час якої вчив спостерігати за птахами, розповідав про їхні звички, про те, як розпізнати ту чи іншу породу. Ірина ніколи не захоплювалася такими речима. Біологія була для неї далекою і чужою, тварини, як і немовлята, не викликали розчулення, яке вона спостерігала на обличчях інших. Вона не любила дивитися природничих документальних фільмів, розбиратися у тому, чим відрізняється період парування тигрів від такого ж періоду у леопардів, у кого з тварин активнішими є самки, а у кого самці, як це відображається на кольорі пір’я чи вовни, довжині хвоста тощо.

Петро розповідав їй про кмітливість ворон. Про те, що вони вміють обдурювати собак, працюючи при цьому в парах – одна дзьобає пса у хвіст, а поки тварина відвертається від миски, інша вихоплює звідти їжу. Про те, як ворони кидають з висоти грецькі горіхи, які не можуть роздовбати дзьобом, а взимку гріють на теплих коминах замерзлу їжу. Що ворони вміють рахувати до п’яти, а деякі навіть до семи. А останнім часом орнітологи помітили численні прояви незвичної агресії з боку ворон. Причому така поведінка властива тільки міським воронам, які паруються значно пізніше, ніж їхні неміські родичі, не на першому, а лише на третьому році життя. Тож дворічні ворони, вільні від догляду за потомством, збираються у великі зграї, вбивають голубів та інших дрібних пташок, а іноді навіть котів. Кілька ворон можуть навалитися на крила молодому орлу, не дають злетіти, а інші дзьобають в голову. На ворон полюють із соколами, і впійманий птах вважається почесним трофеєм, попри те, що м’ясо ворон не споживають у їжу. Нацьковують під час такого полювання лише досвідчених соколів, бо надто молодих ворони можуть заклювати до смерті.

Петро вмів розповідати про птахів цікаво, але Ірині було важко втримати у пам’яті подробиці. Точніше, вона могла би зосередитися і запам’ятати це все, але не відчувала потреби. У всій розповіді її неприємно вразив лише один момент – те, як Петро розповідав, що сам теж ходить полювати, а з упольованих птахів збирає колекцію власноручно виготовлених опудал.

Артистична розповідь Петра була цікава не так інформацією, яку, вона була певна, без проблем можна знайти в Інтернеті, як жестами, мімікою, старанними намаганнями справити на неї враження. Й Ірина повільно і вміло давала себе спокусити. Стосункам із Петром вона дала чотири місяці.

Ну, може чотири з половиною, враховуючи історію з гойдалкою.

Щось її зачепило у цій історії, розказаній явно не вперше, з уміло розставленими акцентами, правильно побудованою структурою речень і добре розрахованими ефектами.

Гойдалка в дитинстві Петра і Степана містилася там само, де й ковзанка, як одне, так і друге були імпровізованими і мали шанси існувати лише до того моменту, поки про них не довідаються батьки. Бо змайстрована з підручного матеріалу і абияк причіплена до вербової гілки гойдалка розхитувалася просто над залізничною колією. Туди ж вела і ковзанка. Сидячи на неструганій дощечці, причепленій до гілки, можна було розхитатися так сильно, щоб перевернутися догори ногами, але значно цікавіше було, гойдаючись, роздивлятися контури хмар, які намагалися проникнути під повіки своїми лапатими вовнистими клаптями. У Петра були свої улюблені хмари, йому здавалося, що вони нікуди не рухаються, залишаються на місці, і щоразу, коли на гойдалку потрапляє Петро, то безпомилково знаходить свої хмари – одна у формі яблука, інша – кажана із темними крилами. Іноді кажан рухався у бік яблука і майже брав його до себе на крило. Скільки не старався, Петро ніколи не міг побачити знайомі контури з землі, навіть якщо ставав під самою гойдалкою, хмари прибирали потрібного кшталту лише тоді, коли він розхитувався настільки сильно, щоб мурашки заповзали під шкіру і шкреблися там неспокійно і сторожко, а гілка, до якої була причіплена гойдалка, застережливо скрипіла.

Особливим шиком вважалося встигнути з’їхати і втекти перед самим носом потяга. Але з’їжджати Петро не наважувався і казав усім, що йому заборонив Степан.

Після цієї преамбули Ірина, готова до розчарування, вже чекала на позичену з якогось фільму історію про те, як хтось із друзів Петра чи Степана хотів з’їхати саме так, за найвищим розрядом, і не встиг, і його ховали усією школою.

Але Петро приємно здивував її, розповівши лише, що скасував гойдалку і ковзанку той же, хто їх вигадав, – Степан. Одного дня він просто прийшов і відчепив гойдалку. І всі усе зрозуміли. Ніхто ні про що не питав і не обурювався. Ходити на ковзанку наступної зими теж нікому не спало на думку.

– Степан умів примусити всіх себе слухатися, – завершив розповідь Петро. – І найцікавіше, що фактично він до цього і не прагнув. Просто робив те, що вважав за потрібне. Але всі відчували, що слухатися слід саме його.

Добре, чотири з половиною місяці, – подумки вирішила Ірина.

Але завершилося все несподівано швидко. Десь через два місяці бурхливого і саме такого, як і передбачала Ірина, роману, вони з Петром поїхали знайомитися з його братом, Степаном.

Знаменитим Степаном Опришком.

І все було як зав жди, коли Петро привозив когось на оглядини до свого брата. Деталі візиту наперед узгоджувалися, і все готувалося із надзвичайною ретельністю. Петро навіть ходив із Іриною по магазинах, щоб підібрати одяг, у якому вона виглядатиме найбільш доречно.

Останнім часом такі оглядини траплялися усе рідше, бо все менше траплялося у житті Петра людей, яких він вважав достойними того, аби вони з братом витратили на них стільки часу. Та й стосунки між братами з віком стали прагматичнішими і прохолоднішими, вони бачилися все рідше, зазвичай лише двічі на рік – на Різдво і на Великдень.