Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. - Страница 23

Сама ж Ірина на всі розпитування лише знизувала плечима, відповідаючи, що спілкуватися з письменниками, які можуть її чогось навчити, їй просто цікавіше, ніж із однолітками, коло зацікавлень яких, як правило, обмежене і нуднувате.

Але насправді вона усвідомлювала, що мама таки має рацію. Окрім цікавості, у її стосунку до книг було щось від фізичної залежності. Достатньо було їй не потримати у руках книги кілька годин, і вона почувалася зле, нервувала, їй чогось бракувало, і заспокоювалася вона лише після того, як знаходила можливість прочитати хоча би кілька рядків.

На відміну від інших людей, які ненавидять усі побутові справи, пов’язані з чеканням, Ірина страшенно любила усі різновиди черг, особливо якщо черга передбачала можливість посидіти. Вона завжди брала з собою на такі оказії одну або і дві книги, аби вибрати найбільш відповідну до настрою, і час чекання минав непомітно.

Ірина зав жди читала кілька книг одночасно, добираючи текст відповідно до настрою. Якщо їй випадала нагода почитати на свіжу голову, коли хотілося думати і запам’ятовувати, вона обирала більш серйозні книги; на ніч чи під час очікування у публічних місцях чи транспорті залишала ті, читати які було приємною розвагою, або те, що перечитувала.

Купуючи книгу, зав жди довго вибирала між легким, зручним і бюджетним виданням у м’якій палітурці і призначеним для більш гурманського читання текстом у твердій обкладинці. Книги складалися для неї з доторку до паперу, запаху друкарської фарби у нових книгах або ж злежалого солодкавого пилу антикварних чи просто старих видань, із форми літер, висоти друку і, звичайно ж, зі слів.

Їй щоразу здавалося чудом те, як звичайні поєднання букв в одному тексті раптом перетворюються на поезію чи прозу, а в іншому так і залишаються інформативними або не дуже буквосполученнями. Газети, журнали чи нехудожні видання не дуже її цікавили, адже у них поміж рядками не ховалася магічна субстанція, яка перетворювала їх на щось більше, ніж просто речення. А відчувати, як ритм якоїсь прози проникає їй, здавалося, під шкіру, як вона вбирає у себе тонкі і химерні побудови метафор, описів і карколомні конструкції сюжетних ходів – усе це заворожувало її і примушувало знову і знову шукати таємничий рецепт, який перетворює звичайні речення у художній текст.

Їй самій ніколи не спадало на думку писати які-небудь тексти. Не тому, що вона комплексувала чи сумнівалася у своїх здібностях, а просто тому, що не хотіла. Їй цілком вистачало читання, а згодом, коли вона відкрила для себе, що таку саму втіху може отримувати від вивчення іноземних мов, то більше ніщо у світі її вже не цікавило. Лише те, як можна з найменшими втратами транспортувати фрази з однієї мови в іншу. Вона постійно подумки перекладала фрази з української на англійську і навпаки, намагаючись зробити звучання їх якомога природнішим для кожної мови. Вже у четвертому класі не мала жодних сумнівів у тому, що її майбутня робота точно буде пов’язана зі словами.

Але так само точно вона знала і те, що її майбутня робота не буде пов’язана з читанням книг. Це вона хотіла залишити своєю приємністю і в жодному разі не перетворити на докучливий обов’язок.

Коли вони ближче познайомилися з Орестом, Ірина зрозуміла, що він має таке саме або принаймні дуже схоже ставлення до книг. Йому було фізично важко віддати комусь книгу, випустити її з рук. Той, хто просив Ореста дати йому почитати котрусь із книг його приватної бібліотеки, ризикував назавжди перетворитися на ворога, незалежно від того, дасть йому Орест книгу чи ні. За датою повернення тих книг, які Орест все ж таки наважувався позичити, він стежив із педантичністю, геть непритаманною йому в інших речах. Здавалося, йому просто фізично бракує цієї книги і він не в змозі пережити, що в цей момент хтось може торкатися книги масними руками чи захляпати сторінку борщем. І навіть не мало значення те, наскільки цінною була ця книга для самого Ореста. Він купував масу книг, які точно ніколи не читатиме, бо йому справляло приємність мати ці тексти у себе в бібліотеці. І навіть якщо хтось позичав книгу, примірників якої у нього було два, Орест переживав не менше. Бо ж наявність двох примірників не виключала того, що обидва можуть загубитися. І за злою іронією випадковості Орест постійно губив книги. Ірина припускала, що він просто не може знайти їх, забувши, куди саме поставив, адже книг у його бібліотеці було страшенно багато. Але сам Орест категорично заперечував таку можливість. І справді, він досконало пам’ятав не лише те, кому і на скільки часу він міг позичити, а й куди та коли поставив ту чи іншу книгу, перелічував назви книг, що мали би стояти праворуч і ліворуч від зниклої – і справді, ці книги, як правило, стояли поряд саме там, де і говорив Орест.

Але книги продовжували зникати. Приблизно раз на місяць Орест виявляв зникнення тієї чи іншої, вкрай потрібної йому саме в той момент книги. І не міг згадати, що саме могло з нею трапитися. Здавалося, хтось просто знущається над ним, викрадає книги, а потім нашіптує Орестові уві сні назву і автора, щоб вранці той почав хаотичні пошуки і не міг заспокоїтися цілий день. Дивлячись на паніку Ореста, коли він виявляв такі зникнення, Ірина збагнула, що її залежність теж може перерости колись у такі хворобливі форми, і вирішила, що відтепер не дасть книгам займати у своєму житті більше місця, ніж вона сама їм дозволить.

Вона здивувалася, наскільки легко далося їй прийняття цього рішення і наскільки логічним і своєчасним воно здавалося їй вже невдовзі. Раптом вона усвідомила, як багато проходило повз її увагу досі, поки пересування у просторі було для неї лише короткими перебіжками від книги до книги, від сюжету до сюжету. Її власне життя здалося їй тепер дірявою сіткою незауважених моментів, забутих вражень, неосмислених подій. Вона навіть відчула себе обдуреною, адже проживаючи одне за одним чуже чи вигадане життя, вона втрачала своє власне, у якому могло щось відбуватися, і тепер це щось належало би до спогадів, доступних лише їй, а замість цього у неї є лише враження з книг, враження про книги, книги замість вражень, розділені з думками чи відчуттями сотень інших читачів цієї книги. Враження від однієї книги стирали враження від наступної, а на їх місці залишалася якась тривожна порожнеча. І тепер належало цю порожнечу обережно і продумано заповнювати чимось іншим, справжнім, що не заперечувало би читання книг, а просто унезалежнювало її, Ірину, від цього читання, як і від будь-чого іншого, що позбавляє свободи вибору. Оманлива певність і передбачуваність, яку обіцяли книги, заколисувала, можна було перегорнути кілька сторінок і довідатися, що саме трапиться або не трапиться з героями далі, трапиться гарантовано, без найменшого шансу на раптові кардинальні зміни, які чатують на кожному кроці у реальному житті. Існувати у такому світі було комфортно і спокусливо, але важливо було не переходити певної межі, не піддаватися на цю комфортність цілком і не втрачати цікавості до того, що тебе оточує поза книгами.

Згодом Ірина часто розмірковуватиме над такими взаємопов’язаностями. Наприклад, їй довший час не вдасться вирішити дилему, що є важливішим для неї особисто – якомога ефективніше використовувати свій час, досягаючи результатів тієї чи іншої діяльності, чи витрачати той самий час з якомога більшою приємністю, незважаючи на те, проходить він корисно чи бездіяльно. Так само без відповіді залишиться для неї і запитання, як краще – зосереджувати всі свої зусилля на якійсь одній діяльності чи навпаки, намагатися гармонійно розвивати у собі якомога більше різних рис.

Вона дійде висновку, що такі розмірковування є наслідком нерозвиненості її бажань, того, що у своєму намаганні виділити якомога більше вільного часу для читання вона поступово втратила здатність отримувати задоволення від інших речей і навіть просто відпочивати. Спершу їй здаватиметься, що достатньо знову змусити себе, і всі втрачені вміння відновляться, але потім вона усвідомить, що далеко не все піддається самоконтролю, і почне уважніше прислухатися до потреб свого тіла, намагаючись збагнути і відчути тонші механізми, які керують вмінням правильно розпізнавати бажання й відділяти те, що справді необхідно, від того, що таким лише виглядає.