Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина - Страница 9

Лукаш мовчки дивився на нього.

— Олександер шукав протилежність тому, що хотів насправді, - пояснив Миколай.

— Бо час такий.

— Часи часи завжди такі.І ти, і я обрали собі дружин, бажаючи, щоб вони були доброчесні й господарні, і щасливо прожили з ними кільканадцять літ, бо крім домовитості й доброчесності вони мали в собі якусь загадку, несподіванку, врешті — серце. Ти оженився б з Ганною?

— Ні, - скривився Лукаш.

— Гріх, може, й таке говорити, але щось вона мала в собі таке, як ото тупий ніж, що довго ріже. Жінка має бути легкою й гострою, як бритва. Одне слово, наш приятель пішов проти натури, а тепер натура пішла супроти нього. Я певен, якби не ті заручини, то Олександер досі був би живий.

Лукаш несподівано для нього перехрестився. Згадав про завтрашній день і всі неприємні процедури, пов’язані з тестаментом.

— Гадаю, — розважав далі Миколай, і голос його набував сталевих ноток, — що хлопець відчув небезпеку, і утік.

— Пощо йому втікати? Мав їхати до школи…

— Маю на увазі те, що тоді вночі щось його настрашило. Був повний місяць. Можеш подивитись у свій календар і дізнатись, що звістили зорі?

— Я закинув сю справу й більше не складаю прогнозів.

— Чому?

— Тепер їх можна всюди купити. Не мені змагатися з вченими людьми.

«Так, — подумав Миколай, — життя в провінції замирює чоловіка з його нездатністю піднятися вище.» Річ у тім, що Лукаш складав свої прогностики для душі і власного вжитку, а не на продаж. Але не хотів зараз про це сперечатись. Цілоденна втома, нервове напруження. Усе це висотує чоловіка в літах і не відновлюється швидко.

— Ти все ще гарячий, Миколаю, — посміхнувся Лукаш. — Мене дивує поведінка Матеуша. Хлопець мав зимний темперамент.І був покірний, як теля. Може, його змусили…

— Ти так кажеш, ніби він — недоросток. У вісімнадцять літ — то вже мужчина. Мені він видавався потайним. Мав такий бистрий погляд, а потім знову лице ставало як з каменю. Гадаю, Олександер знав, що його, як ти кажеш, змусило. Бо в противному разі він би швидко знайшов сина. Я підозрюю, що Матеуш міг накласти на себе руки. Не треба було його пхати до тої женячки. Шкода, що Дністер великий, і пливе по чужих землях, тому тіла можна й не знайти….То навіщо було посилати гінців?

— Як ти не розумієш? Аби відвести ганьбу від роду Домницьких. Накласти на себе руки — гріх непрощенний. Принаймні, така загальна християнська опінія. Хоч, — Миколай зітхнув, — не один з нас чує серцем, що така опінія не завжди слушна. Але ж мусить бути порядок, щоб віз котився в одному напрямі, а не шарпався в різні боки…

Лукаш позіхнув крадькома. Було вже пізно і в помешканні бракло свіжого повітря, як перед дощем. Утім, його завжди бракло, бо вікна виходили на торговицю.

— То що ти порадиш?

— Я сповістив Олександрового небожа, Яношика. Власне, зміст тестаменту ми знаємо: маєток переходить до Матеуша, а коли б той помер нежонатий чи бездітний, то найближчому родичу. Себто тому хитрому лисові, Яношику. Я вже подумав, чи зникнення хлопця не справа його рук, бо зараз не дуже добре йому ведеться. Але, з другого боку, хто міг передбачити, що Олександер так скоро вмре…

— Яношик, як я чув, тільки вчора вернувся з Волощини.

— Се ще нічого не означає! Закон мовить, що треба зачекати. Але якщо Матеуш стратив розум, то Яношик стане його опікуном. Та й панна Текля, яка бачила його останньою, може посвідчити.

— А я можу дати свідчення, що хлопець мав здорову голову. Панна могла спересердя й до наклепу вдатись. Чи вигадати те, чого не було.

Миколай з цікавістю глянув на розчервонілого товариша. Знав його, як чоловіка, що завше уникав товариства і судів. Такі люди зникають без сліду в темряві минулого, якщо не залишать по собі подвигів ти величних пам’яток. І раптом у нього вирвалось:

— А чому, власне, ми повинні рятувати Олександрів маєток? Йому воно вже не потрібне.

І тоді настала черга Лукаша зацікавлено звести догори широкі попелясті брови, бо ж знав Миколая як чоловіка, який завше повторював: «Навіть звір має якийсь обов’язок перед родом. Тож хіба не встидно чоловікові занедбувати свій?»

Можливо, через те, що Олесандрові приятелі відчували, що ся справа потребує насамперед істини, і що ця істина, незалежно від їхнього бажання, рано чи пізно випливе на берег ріки людського життя.

Усі чутки, нібито небіж Домницького Яношик веде на Журавно військо з метою узурпації вуйкового маєтку, виявились цілковитою бздурою. То інший воячина з ватагою лайдаків прямував у бік Журавного, до малого сільця, аби відібрати його в іншого шляхтича чи бодай збити хлопів на квасне ябко, пограбувати і забрати худобину. Подібні виправи траплялись часто, і безпечно чувся той, хто мав гармату в своєму дворі й зо 30 гайдуків, розбещених свавіллям воєнних походів.

Так міг би вчинити і Яношик, але, незважаючи на те, що двір Домницького був легкою поживою, бо слуги порозбігались, прихопивши замість плати хто коня, хтось теля, а хто паця в мішку завдав собі на плечі, він був далеко не дурний. Знав, що за обійстям пильнує бурмистер, а найбільше свояк пана Журавницького — Миколай Р., що знає як покрутити законом. Та й мав він інший козир, що нічим не шкодив його репутації, а відтак спокійно й статечно вступив до осиротілої оселі вуйка.

З’явився Яношик на похорон разом із жоною, з поважними сусідами-шляхтичами, у пишному жалобному строї, усім своїм видом показуючи, що наразі не потребує добра сироти, який пропав безвісти, бо й так ведеться йому добре. Миколай з Лукашем подбали, аби гідно поховати свого найліпшого приятеля. Тіло було покладене, за звичаєм, аж у три домовини, не бракло коругов і штандартів, покрівців з парчі й оксамиту, прибраних коней, одягнених пишно гайдуків, а ховати Домницького прибув біскуп аж із самого Львова. Тож Яношик мав чим пишатись перед панством, і йшов за катафалком як найближчий родич. Коли під плач найманих плакальниць кортеж покинув родинне гніздо Домницьких, у небі закаркав чоний крук і став кружляти над катафалком, чуючи запах мертвого тіла навіть через три домовини. Річ не така вже й незвична, але завжди викликає забобонний страх. Відтак, згадавши про пристойність, присутні відвели очі від неба й побачили, що назустріч їм їде простий віз, а обабіч нього на конях двоє гайдуків, що наглядають за берегом, і стали вони акурат за містком через рів, наповнений водою. Гайдуки-побережники спішилися, зняли шапки, і миттю виокремили з натовпу Яношика, зрештою, той сам допоміг їм, вийшовши наперед. Гайдуки зашепотіли щось йому в обидва вуха.

— Матко боска! — заламав руки Яношик. — Зглянься над нами! Ні, того не може бути!

Підборіддя в нього затряслося, а, оскільки сльози ніяк не випливали на люди, з юрби пань і панянок озвалася його малжонка Терезія, сухорлява й смаглява молодиця, донька волоського боярина:

— Братику дорогенький!

Жалобники поставали, закрутили головами — хто ж то відбирає у них хліб — і тут свічки в їхніх руках погасли. І свічки на щиті Олександера Домницького, і свічки на мечі Домницького. І свічки в руках поважної шляхти.І стало аж ніби темніше, хоч був білий день і достатньо світило сонце.

На якусь мить залягла тиша. Лише чутно було тріпотіння чорного прапорця, що несли попереду процесії. Погляди прикипіли до Яношика, дивились як той несміливо ступає через місток до накритого воза й раптом сахається й затуляє носа мереживною хусткою.

— Що? Що? — загудів натовп. Цікаві побігли наперед. Затиснутий між натовпом і возом, Яношик вигукнув високим голосом:

— Сі люди привезли з Дністра тіло Матеуша Домницького!

І тут же озвався твердий зимний голос пана Миколая Р.:

— По чім, вашмосць, судить, що се тіло Матеуша Домницького?

— Так-так, — закивала шляхта. — Треба спершу опізнати тіло, заприсягтися. То непорядок!

А дехто зразу укмітував: «Ото щастя приперло Яношику!»

— Я знаю, що кажу, — спам’ятався Яношик, витираючи з чола піт. — Слово гонору.