Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 5

Усі члени цієї родини були пов’язані значно складнішими зв’язками, ніж те годилося б для селянської родини. І коли тато не перечив мамі, то не тому, що слухався її, а тому, що боявся ступити на світло. А Орко намагався їх усіх зрозуміти.

…Коли Орисю нарядили й поклали на столі посеред хати, й чекали на парастас[63], хлопець ще не усвідомлював того, що сталося. Доки в хаті стояв плач, а кожний із сусідів трохи поплакав, як то має бути, а ще більше додавало жалю, що у хаті був другий похорон за півроку, він навіть щось робив: давав коню й пацяті їсти, поміг принести лавки від сусідів. Найбільше боявся подивитись на тата. Потім настав спокій, і він вже міг дивитися на сестричку цілий вечір і цілу ніч, дотримуючись тієї неписаної бойківської книги мертвих, що підносить небіжчика над живими, аби ті могли змиритись колись зі стратою. Орко сидів на лаві між дорослими, і в голові у нього метались думки, одна страшніша від іншої. Він знав, що Орися помре, що вони з татом не зуміли повернути їй радість життя, навіть не пробували. Але не думав, що Орися буде сама-саміська, коли до хати увійде смерть з косою. Як їй було напевно страшно: у відкритих очах застиг переляк, а личко скривив біль. То вже потім все налагодилось, і очі вдалось закрити, але не цілком: залишились щілини, і тепер дівча ніби спостерігало за людьми якось недобре: ага, тепер плачете за мною. Душа її літала по хаті, де ставало щораз тісніше, чекаючи, що на третій день явиться ангел і забере до раю, а тіло зоставить землі. Тато щораз підводився, виходив у сіни, а Орко боявся, аби за час його відсутності до нього не заговорив хтось чужий. Він весь був заглиблений у глибоке переживання смерті, з якою зустрівся уперше сам на сам. Смерть ще не встигла полишити хати, коли він увійшов туди пополудні, скинувши верітку на призьбі. Краще було б, якби Орися вмерла у сні, з усмішкою на устах. Краще було б, якби вона жила. Вони з татом урешті знайшли би для неї місце у цьому світі, навіть, якби треба було чогось позбутись, чи щось відсунути. Але вона в останню мить зазнала болю і настрашилась. Не раз уночі тулилась до тата, хапала за руку, коли снилось щось погане, і просила розказати байку[64] про зайчика. Хлопець увесь занурився у спогади, які ще більше завдавали йому жалю, оплакуючи разом із сестрою маму, яку не мав досі часу оплакавати. Тепер вони були одне ціле — мати й сестра, і аж тепер мама дійсно вмерла.

Прийшов священик, почався парастас Голос отця Антонія зазвучав потужно, звертаючись не так до людей, як до Орисиної душі, з якою вже не говорили простою хлопською мовою, а церковною, незрозумілою і прекрасною. Це було так нестерпно, що Орко цілий затрясся, і його огорнуло надлюдське почуття вини, яке він не міг витримати. Але не міг крикнути, не міг упасти, лише захитався. Священик заспівав щось примирливе й лагідне: про дорогу, якою вони всі підуть, і перед очима хлопця постала заболочена дорога, звідки він звернув до своєї хати, а двоє подорожніх в мокрій одежі пішли далі. Через них, і через ворон, що раптово знялися з лип, він спізнився, розминувся з Орисиною смертю. І се мучило його сумління, хоч хлопець не знав, у чому річ, і ця мука під впливом магічного похоронного обряду, врешті прорвалась слізьми. Їх було так рясно, що він не міг навіть втертися рукавом. Сльози лились без найменших зусиль, як осінній дощ, і не скінчились по парастасі. Нарешті люди зауважили, що він плаче якось дивно. Навіть священик вернувся з порога і велів покласти хлопця на ліжко, а сам сів коло нього і пробував витирати сльози великою хустиною до носа. Хустка швидко намокла, а сльози текли далі. Хлопець не схлипував, не здригався, а однак, по лиці котилися й котилися сльози. Священик взяв його за руку й зачав говорити:

— Бачу, що ти дуже любив свою сестричку, і її душі може бути смутно, що так за нею жалують. Вона піде на небо поміж ангелів. Кого Бог любить, того забирає до себе якнайборше[65]…

Однак Оркові ці слова видались не такими, які він потребував цієї хвилі. І Орисі, і мамі так само. Він вивільнив руку і ліг лицем до стіни. Не помогли й каплі з різким запахом, що прислав священик пізніше. Орка відвели до сусідів, пробували навіщось злити вроки. Настя Бабійка витерла хлопця подолом виверненої сорочки, покропила свяченою водою, аж тато не витримав:

— Не роби мені побліки[66], хлопче! Такий великий, встидайся!

Мовив то не зі зла, хотів Орка привести до тями не жалуванням, а гриманням. Не міг розірвати сув’язь між мертвою дочкою і живим сином, й се його страшило найбільше. Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитись коло небіжчика після парастасу в «лопатки». Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у «Тінях забутих предків». Били по спині когось, перед тим зав’язавши йому очі хусткою, дерев’яною ложкою або лопаткою, й мусив вгадати, хто вдарив. Як вгадував, то на його місце сідав той, хто вдарив. Мусив терпіти так довго, доки не вгадав. Можливо, та забава була не стільки для живих, скільки для душі небіжчика, що на той час перебувала в хаті. Були й інші забавки, які з часом стали діточими забавками, втративши своє первісне призначення..

Як би не було тяжко Петрові, він не смів перечити сміху на похороні рідної дитини. Мусив прийняти його як честь своєму дому, тішитися, що люди прийшли на похорон. У шумі, сміху, він задрімав у куті, схиливши голову на руки. Орка положили на печі в Бабійки й наказали пильнувати коло нього дітям. Йому було душно і тяжко дихати. Повернувся так, аби нікого не бачити, а сльози далі текли з очей, стікали на солому, по якій товклися Бабійчині діти.

— А цого він плаце? — питала мала Текля братів.

— Тихо, я казав, що ’му сестричка вмерла!

— А цого вмеля сестлицка?

— Бо до неї прийшла Смерть, така в білій хустці і з косою. І по тебе прийде, як будеш нечемна. Ану, не лізь до Орка!

Хлопчики мали 6 і 8 років, й сиділи над Орком, що боявся порушитися, ніби вартові. Мати казала, аби наглядали за ним, щоб часом не увірвалося серце чи не потягнула кудись страшна нічна сила. Сама мусила сидіти при мерці, щоби люди не обмовили. Чулася трохи винною: треба було брати до себе Орисю на якийсь час. Але ніхто не просив її про це! А чи могла забігти подивитися, але тоді хтось би увидів, та й спитав себе, чого Настя ходить до вдівця. А Гриньо повидирав би їй всі патли. Виходить, вини в Бабійки нема, однак щось муляло їй у серці, забитому, ніби міх з половою, всілякими клопотами. Бо увиділа ту нещасну дитину з відкритими очима, саму, і ніхто не запалив їй смертної свічки. Була Бабійка жінкою ні доброю, ні лихою, з тих, що грубіють душею, як тільки обзаводяться дітьми й господаркою. Але єгомость сам попросив пригледіти за хлопцем, і чула себе гонорово.

Хлопчики воліли бути на похороні, бо там цікавіше: б’ють лопатки. Проте, боялись материного прута. Старший Дмитруньо, зав’язав Теклі очі, обернув плечима до себе, й взявши патик, сказав:

— Ану, Теклю, вгадай, хто тебе вдарить! Не бійся, ми будем бити легонько…

Їй не раз перепадало від старших братів, тому Текля принишкла, чекаючи найгіршого.

Дмитро вдарив її один раз:

— Хто тебе вдарив, кажи борзо[67]!

— Ти.

— Хто — ти?

— Дмитро.

— Тепер ти.

Так вони бавились ще довго, доки Текля не дістала задуже й не почала голосно плакати. Орко лежав нерухомо, часами провалюючись у щось сіре, холодне, тягуче. Чув якісь звуки, спів, що висотували з нього життя, і воно витікало зі сльозами. Він не хотів віддавати життя. Але мусив віддати дитинство. Ця ніч не зродилась у ньому, не зродила її й темрява, що спала на Уріж із заходом сонця. То була інша темрява, якої остерігалась звичайна людина. Вона виждала момент, коли хлопець був ослаблений, і увійшла в нього. І та безнадійна розпачлива музика, яка супроводжувала його падіння, допомагала йому вистояти, хоча від неї серце могло тріснути надвоє. І та забава при мерці. Без неї він міг піти світ за очі, туди, де свище вітер на мості, під яким шумить збурена дощами ріка, де в темних зловісних кущах товпляться нелюдські істоти. Якби він звідти повернувся, то вже не при своєму розумі. Одержимість вибухає серед смертельно втомлених людей, котрі вже не бачать сенсу в цьому житті, але ще бояться зникнення з нього. Смерть приходить тоді, коли судилося, а божевілля, одержимість розбуджують злі духи, коли людина втрачає віру в Божу ласку. І часом буває так, що один одержимий рятує ціле село, забираючи від інших людей біль, розпач і тугу. Тому йде від них. Ходить по лісах, полях, чужих селах, врешті замерзає десь у снігу, і нема коло нього ангела-хоронителя. А може, тільки він його і має, бо не боїться ні пересуду, ні сміхів, ні вовків, ні глибоких потоків, бо в нього велика сила, а не звичайна людська слабість.