Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 20

— Нічо, котику, нічо, — прошепотів Петро до нього. — Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…

Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.

Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.

— Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, — нагадав священик. — Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська — Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.

— Так, — згодився Юліан, — тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. — Ось дивіться, дві пані — одна старша, друга — молодша. Мати й дочка. Мати — досвідчена кокетка, а донька — повна їй протилежність. Перша — хижачка, друга — вівця. Або ці два жовніри[165]. Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва — страшний картяр, а той, що справа — мамин добрий син.

— По обличчі не скажеш…

— А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.

— Я думаю, — потер холодні долоні священик, — що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.

— Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.

— А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.

— Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…

Священик перехрестився і зізнався:

— Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…

— Колись я довго вивчав людину перед тим, я зробити її портрет. Часом тиждень-два ходив, придивлявся, вибирав для неї оточення… Тепер чиню інакше: намагаюсь встигнути до того, як вона прибере собі маску. Світлина все більше розходиться з малярством, хоч колись була його найсумліннішою ученицею, радше імітаторкою. Тепер — се документ. Безжальний і справедливий. Це в салоні я бавлюся в мистецтво, а, коли мандрую, то просто фіксую образи. У мене в голові — усі світлини, що я зробив, і навіть ті, які би хотів зробити. Других я не можу вам показати, але подивіться, отче: се я зробив минулого літа у горах.

Фотограф поклав зверх гори декілька світлин.

— А що то таке?

На одній світлині падала пір’їна: біла на темно-сірому тлі.

— О!.. — тільки й сказав отець Антоній, бо не знав, що таке може бути. Він поклав поруч дві світлини: одну з горою, що ледве проступала в тумані, а другу — з пір’їною. Він не розумівся на мистецтві, штуці, як казали тоді, але міг відчути те, чого не можна обчислити логікою. Тут було дуже багато порожнечі, а весь світ здавався йому переповнений різними предметами. Тому його це так вразило. Він так довго дивився на світлини, що Юліан зрозумів: око священика спочило лише на них. Зрештою, мав довкола себе багато людей, і не тільки людей, і вже змучився від того.

— Я мав би за честь подарувати вам оті дві світлини. У вас гарний смак. Я можу зробити відбитки для себе, тому ці дві світлини будуть і в мене, і у вас. Це — велика перевага фотографії.

— Се — не документ, — несміло вставив отець Антоній. — Увечері барви щезають, поступаючись темряві й світлу.

— Я чув колись притчу про те, як два художники не могли визначити, хто з них ліпший. І прийшли до царя, котрого вважали наймудрішим. Він дав їм дві різні кімнати й наказав намалювати на стіні картини. Перший попросив пензлів, фарб і взявся до роботи, а другий походив-подумав і відполірував стіну до блиску, доки вона не перетворилася на дзеркало. Коли цар увійшов до них з почтом, то визнав найліпшою ту картину, що найправдивіше передавала життя.

— Так, то праця велика — світлина.

— Можна все погубити, якщо не бути в міру терпеливим і вмілим. І треба вміти вибирати образи, мати чіпке око.

— Я думаю, що тут має бути ще дар Божий. Без Божого промислу вам не вдалося б упіймати цю пір’їну в польоті…

Юліан хотів сказати, що ця світлина коштувала йому страшних зусиль при такій, як нині, недосконалій техніці, але подумав, що священик мав на увазі не техніку. Тому сказав дещо інше:

— Правда у мистецтві і правда у фотографії мають однакову вагу, але не завжди це помітно. Ви знаєте, що є люди, котрі вміють по світлині визначити, чи людина, зображена на ній жива, а чи вже померла. Не знаю, як їм це вдається. Але, якщо це правда, то виходить, що у світлині зберігається частка людської душі, а потім, після смерті, вона згасає, або душа забирає її з собою. Тому я, власне, й хотів вас, отче, провідати…

— Хіба ви не питали інших священиків? І що вони вам сказали?

— Назвали богохульником і єретиком, — засміявся Юліан — Правда, дехто з них натякав, що душа мандрує уві сні, однак зовсім насміло. Власне, мене цікавили не так їхні ортодоксальні думки, як вони самі. Священик зустрічається з людьми в різні періоди їхнього життя, як і лікар, тільки налаштований на роботу з душею.

— Лікар так само, — зауважив священик. — Добрий лікар бачить, чи чоловік має охоту боротися з недугою, чи воліє з нею жити до смерті. Той, хто має до життя цікавість, легко не здасться. Позавчора я поховав мале дівчатко. Якби їй дати багато радості, вона прожила б, можливо, довге життя. Мама їй умерла влітку, а без маминої опіки дитина зів’яла, як квіточка.

— Я бачив цей похорон.

Отець Антоній зітхнув. Видно, що згадка була йому прикра.

— Зараз я вам щось покажу.

Він вийняв з шухляди ключ й відімкнув шафу, звідки війнуло запахом давно вмерлої трави, поклав на стіл грубу книгу, в якій ведуться, як правило, різні нудні рахунки.

— Отут я записую всілякі забобони, тобто те, що почув від урізьких людей, а також їхні незвичайні сни. Вони про се знають і самі приходять, аби щось оповісти.

— Так вам довіряють?

— Це ще мій дідо почав робити. Жадних секретів, тільки те, що чули, або пережили самі. Люди знають, що я їм не чужий, і що то для історії. А про душу в нас кажуть, що ті вмерлі, які «ходять», не мають душі. Душа літає, вона невидима і живиться парою зі страв. О, слухайте! «Як вмер наш дідо, не минуло ще 40 днів, а настав Святий вечір. Чекали ми, коли тато вернеться з млина, аби сісти до вечері. Але, видно, у млині було багато людей. Нема й нема тата. Вже пироги[166] зварилися, кутя на столі. Баба не втерпіла й каже: «Якби був мій господар живий, ми би вже давно повечеряли!» І тілько вона се мовила, як двері отворились і до хати влетіла велика оса й сіла на миску з кутею. Ми всі остовпіли. Потім оса знялася й вилетіла до сіней. І зразу потому в коморі щось зачало страшно гримати. Коли ми опам’ятались, то увиділи, що в коморі нич не рушено, а кутя згіркла, як полин…»

- І ви в се вірите, отче?

— Чом би я мав не вірити? Я тих людей хрестив, вінчав, приймав у них сповідь. Дещо вони тлумачать геть по-своєму, але я перечу лиш тоді, коли чую нехристиянський дух.

Отець Антоній знову сховав книгу до шафи, замкнув на ключ і дав зрозуміти, що вона не для чужих очей. По його смерті книжку мали передати до Львова, до музею, і про це знали всі на селі. Для них Львів — то було мало не місце перебування найвищого земного суду. Юліан помітив, що священик, як і він, не охочий до дискусій. Сам він не цікавився містикою, часом навіть глузував над нею, але вперше бачив священика, що так міцно зрісся зі своїм народом і, мабуть, більше дбав про те, аби зберегти його духовну цілість, ніж виводити на шлях поступу. Спершу фотограф не мав наміру сходитися з ним ближче. Цілком випадково дощ загнав його під дах ризниці, і так розпочалось їхнє знайомство, що, певно, не матиме продовження.