Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 14

Вітер найчастіше виривався з-поміж двох гір — Мабури і Ласок, й рідко випадала днина без вітру. Село продувало ще й на горбах, де люди селились, щоб їх не затопило. Влітку бували великі повені, що з’їдали цілі кусні городів. Так виглядало, ніби жителів Урожа винесло колись із гір водою і вітром, й вони вчепились у пагорби, пустивши там коріння. Найтепліше й найзручніше було жити під Дебрею, і там, власне, жив отець Антоній і всі його попередники — священики. У видолинку під горою було замало місця для широкої господарки, зате не ламало дерев у садку, не зривало гонти й соломи з хати, і не продувало наскрізь голову. Влітку там було темно від густого листя й вогко від потічка, що біг яром, порослим довгою міцною травою. Низька церковця притулилась до гори, і увесь цей закуток належав до Урожа Вижнього. Люди мали дві церкви й ходили одне до одного на празники, а по смерті опинялись на одному цвинтарі. Раніше цвинтар був і в Урожі Нижньому, та тепер від нього не лишилося й сліду. Там стояли хати. Недобре ставити хату на людських кістках, не буде долі, але якби цього не чинили, то де б жили, де сіяли, де садили бульбу?

Усе це пан Болеслав міг би побачити вдень, якби не його дивна хвороба. Проте він навіть не питався, що за село отой Уріж. Зрештою, пани ніколи не цікавляться ні легендами, ні забобонами, ні історією того люду, що звуть хлопами. Зате вони знають усе про власний родовід, привілеї, якщо звісно, вберегли родове гніздо, а не програли в карти чи не пустили за вітром нездарним господарюванням.

Пан Болеслав купив маєток у графині, для якої він ще був родовим гніздом, бо належав її батькові. Ніхто тут довго не втримувався, встигав щонайбільше виростити дітей. Коріння треба пускати в землю, а не в камінь. Вітер життя закинув пана Болеслава у цегляний дім на горбі, й вітер вив зараз у комині, свистів під підлогою, а по стриху щось двигтіло- може, бігали куниці, може, щось інше. Дідич сидів, притулившись спиною до кахляної печі, щоб за якусь хвилю знову сісти за бюрко, де на нього чекала єдина його приятелька — груба книжка в чорній шкіряній палітурці. Збоку стояла добре начищена, аж блискуча, гасова лампа з трохи опущеним гнотом, щоб не горіла без потреби.

Панна Емілія, ключниця, чатувала в сусідньому покої, сонно перебираючи пальцями порцелянову вервицю[126]. Хоч була й немолода, але чула дуже добре, і чула лише те, що треба. Крик сови надворі, тупіт куниць на стриху, виття вітру вона не зауважувала, зате найменший порух господаря і його подих відчувала так, якби він сидів перед нею. Вона була віддана не йому, а власному обов’язку. Замолоду збиралася піти в монастир, але це їй не вдалося з багатьох причин. Навіть тепер, на старість, берегла свої таємниці, одна з яких завдавала їй болю: чому ясновельможна графиня не взяла її з собою до Кракова, чи то була її воля, чи неволя? Часом, сидячи вночі, вишивала якусь дрібничку, завше двома кольорами: чорним і червоним, як вишивають у сих краях сільські дівчата. Але тільки кольори нагадували бойківську вишивку. Панна Емілія вишивала гладдю, а не хрестиком, заповнюючи весь простір червоними і чорними квітами, не дбаючи про композицію. То було її послання, розпачливий лист у безвість. Може, до свого минулого, може, до смерті, може, до Бога. Є люди, котрі ладні заповнити порожнечу чим завгодно, аби тільки хтось не заповнив її за них.

Панна Емілія прожила в цьому домі сорок років і те, що вона тут бачила, могла виповісти лише мовою рівних стібків, що утворювали безконечну мозаїку чорних і червоних світів. Нових слуг муштрувала доти, доки ті не ставали автоматами. Після того вони переставали бути для неї цікавими. Утім, невідомо, чи зараз у неї вистачило б сили для нових слуг, і тепер вона нагадувала стару мудру сову, що без потреби не здіймає галасу. У ліжку панна Емілія спала рідко, бо зранку мусила про все розпорядитись, а дві-три години післяобіднього сну не давали справжнього відпочинку. Але все ж то було ліпше, ніж доживати віку в якомусь убогому притулку на пенсію, що призначила пані графиня. Вона подарувала їй чимало чудових речей зі свого гардеробу, з яких ключниця носила лише сіру шаль із козячого пуху.

Життя поволі тануло, і голос панни Емілії ставав щораз тихішим. Можливо, вона бажала собі зникнути тихо й непомітно саме тут, щоби довго хворіти у шпиталі, де ніхто б її не провідував, навіть Леонтій, котрий нагадував про її старість частіше, ніж про свою власну. Дворецький пильнував уночі отворених дверей, тобто незамкнутих на засув. Мав при собі мисливську рушницю і чувся героєм. Пані графиня страх як боялась цієї старої рушниці, з якою Леонтій ще позаторік ходив полювати на зайців. Але вивихнув ногу й щораз більше терпів на радикуліт. Тому зброю тримав тепер для охорони господаря. Надворі бігали два здоровезні псиська, спущені з ланца[127], що теж було заходом безпеки. Леонтій мав у покоїку піч із плитою, де завше можна було щось розігріти й підсушити, і раз у раз заходив туди погрітись. А що звідти не було видно вхідних дверей, то він придумав хитрий спосіб: насипав під порогом попелу, який вранці непомітно змітав. Часом знаходив там дивні сліди, схожі на пташині й звірині. Хтось таки заходив уночі в дім і блукав по ньому. Чи виходив. Важко сказати, чи таке діялося ще за старої графині. Птах не відчинить тяжкі дубові двері, хіба що великий звір зрушить..

Тривалі нічні чування позначились на його старечому виду блідістю і глибшими зморшками. Втім, Леонтій багато їв і висиплявся вдень, тільки в голові його трохи баламутилось, і, проходжаючись у м’яких пантофлях покоями, він чув то сміх, то шепіт, часом розрізняв окремі слова, а раз навіть почув дитячий плач. Дворецький був реалістом і всьому знаходив пояснення. Якщо душі померлих ходять, то хай собі ходять. Може, він теж буде ходити, як умре. То їхній час — ніч, але як господар вимагає від дворецького і ключниці не спати вночі, то духи мусять це зрозуміти. І Леонтій говорив до них: «Видите, що пан хорий, мусите троха потерпіти. Не женуть вас ні хрестом, ні свяченою водою, бо за життя ви самі були християнами…» І дійсно, Леонтій давав собі раду. Перше оповідали, що якась сила воювала в домі, скидала порцеляну з полиць, вистуджувала добре напалені покої, страшила челядь, а відколи Леонтій почав не спати, стало значно спокійніше. Правда, пані графиня в духів не вірила і карала слуг за вчинені збитки.

Старі будинки завжди балакучі. Чим більше людей жило в них і вмирало, тим у них неспокійніше. Страх супроводить цікавість, а надмірний інтерес призводить до нещастя. Можна з певністю сказати, що дім, у якому оселився пан Болеслав, зовсім не був пристановиськом злих духів, тільки місцем їхніх тимчасових набігів з Урожа, або з дальших місць, бо що, зрештою, для тонкої матерії відстань і час? Мабуть, Леонтій мав містичну натуру і ставав несвідомим дослідником невидимого світу духів, однак із живого чоловіка не зміг би вигнати злого духа, бо для того треба дійсно великої віри й самопожертви. Він не провадив записів, як отець Антоній, тримав усе в голові й мовчав, бо не мав з ким поговорити. Панна Емілія, як то буває з жінками, не хотіла навіть чути про видіння і потойбічні голоси. Дворецький був старший над слугами, але нижчий за пана управителя. Якби Леонтій вважав себе інтелектуалом, його обходили б засади соціальної нерівності, і він, напевно, став соціалістом. Проте Леонтій не читав газет і не знав, що у всенькому світі на ґрунті соціальної нерівності проростають червоні квіти терору. Словом, був він обмеженим, нерозвинутим політично чоловіком, таємним приборкувачем духів, котрий не усвідомлював небезпечності своїх вправ.

Так само пан дідич не усвідомлював небезпечності нічних посиденьок, а можливо, й походеньок. Зрештою, ніхто не владний над хворобою. Не усвідомлювала чогось вельми важливого і панна Емілія, котра безпомічно вишивала на полотні свого життя однакові червоні й чорні квіти. Цим вона ніби співала собі колискову, бо ніколи не знала материнства й не почувала жодної ніжності до чужих дітей. Кожен мусить заплатити повну ціну за власну недосконалість, прийняти те, чого бракує, у вигляді страждань. Але відчуває це так, ніби йому пришивають частину тіла, якої не було раніше, і через те дуже важко навчитися нею керувати. Йдеться не лише про зазначених трьох осіб, легко окреслених автором, а й усіх, хто живе як у цьому домі, так і поза ним. Нема чого нарікати на долю: вона дбає про нас стільки, скільки потрібно, виконуючи усі наші неусвідомлені бажання. Звісно, можна тішити себе, ніби то вершиться воля Господня, а не наша нерозумна — аби знайти собі виправдання, коли нами керують інші люди. Не демони, не духи, не звірі, а люди, від яких ми залежимо. Щоб жити без них, треба мати на чолі печать ганьби, або святості. Але таких осіб дуже мало, і їм майже ніколи не вдається зійтися ближче. От вони добре розуміють, що таке знудження світом! Се нагадує, як казав один давній наш поет, громадську лазню, де кожному щось потрібно. Комусь гарячої води, комусь холодної, комусь двері зачинити, а комусь відчинити. Але й недобре, коли люди одностайні у своїх бажаннях, бо тоді їм вистачає однієї пари очей і одного язика на всіх. І тоді лихо позначеним печаттю. Їх найперших б’ють і розпинають на хресті. То не їхній світ, не їхнє життя: такими їх зробила воля Божа, до якої вони прислухались, а не воля інших людей.