Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 1

Урізька готика

Роман

Від редактора

Авторка попросила мене написати цю передмову як невеликий етнографічно-філологічний коментар. У процесі читання роману мешканець зі Сходу чи Півдня може невірно витлумачити деякі слова й вирази, що позначиться на глибині сприйняття усього тексту. Зважились на цей, досить незвичний для сучасної прози, коментар ми ще й тому, що обидві походимо з бойківського Підгір"я, але здобували освіту в центральних областях України, і зустрічались з такою проблемою раніше, при спілкуванні.Книга — це теж спілкування, кінцева мета якого досягти взаєморозуміння. Дія роману, очевидно, відбувається десь наприкінці ХІХ століття. На це вказує введення в його тканину уривка з нарису Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році»[1]. У нарисі використані спогади очевидців, записані дослівно, з усіма мовними особливостями. Це — блискуча річ, що часом сягає вершин художньої прози. Та на жаль, мало відома навіть серед учених-франкознавців.

Уріж

Село Уріж існує насправді і має реальне місце на карті Східної Галичини — 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич. Розкинулося вздовж правого берегів ріки Бистриці, яка перетворюється під час повеней з вузенького потічка на страхітливо повноводну, і впирається у Карпати, гору Ласки. Іван Франко називав цей край Підгір’ям.

Уріж населяють цілком реальні мешканці, серед яких є і нащадки старовинних українських шляхетських родів Ільницьких, Страшівських, Винницьких. Ще й досі бойків з Урожа називають «кафтанами», позаяк у XV–XVII ст. тут проживало багато шляхтичів. Дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди, які сягають корінням ще у язичницькі часи.

За Австрії дорога поділила село на Уріж Вижній та Уріж Нижній, про що авторка згадує у романі. Відбиток часу і правлінь різних держав несе і мова мешканців того краю та, відповідно, героїв роману. Але слід пам’ятати, що персонажі твору — не є реальними особами, хоча й мають під собою багатий ґрунт прототипів. Певна недомовленість у романі дає змогу читачеві на власний розсуд провести межу реальності й містики.

Демонологія

Таємничі персонажі роману «Урізька готика», опирі, не є тими вампірами, якими нас лякають з екранів телевізора. Це — живі люди, а не покійники. Вони примушують людей носити їх на плечах через воду, в Лози. Ніхто не знає, що там відбувається, але відомо, що жертви невдовзі помирають. Опирі потинають людей, виснажують їхні життєві сили, втім, не відшукалося переказів про пиття крові з живих людей, як це читаємо у М.Костомарова [2].

Із роману дізнаємося, що опирі мешкають у сусідніх Винниках. Вони становлять замкнуту і нечисленну громаду. Уріж й Винники розділяє Границя, що означає куток між двома селами, де в давнину був цвинтар. Відомо, що вже у XVII ст. його не існувало, але трохи збоку, на полі, зберігся холерний цвинтар. На Границі й досі трапляються загадкові смерті, які приписують опирям. Найчастіше це стається з людьми, що опинилися у цій небезпечній місцевості вночі. Усі смерті пов’язані з водою: ріка, дощ, калюжа.

До покійників у нашого народу завжди було особливе ставлення. Як читаємо у М.Костомарова, люди застосовують «мірило справедливості» (ст.260), у своїй уяві нагороджуючи і караючи померлих за вчинки у земному житті. Така віра у потойбічний світ і покуту відобразилась в переказах про покійників, які ходять після смерті від 1 до 3 років (а самогубці — до 7 років), залежно від їхніх вчинків і покути. Детальніше про це — у повісті Галини Пагутяк «Чоловік у чорному костюмі з блискучими ґудзиками…»[3]

Звичаї

У романі «Урізька готика» згадуються інші народні звичаї. Наприклад, спалення опудала, яке символізує смерть, описане також дослідниками М.Костомаровим [4], О.Воропаєм [5]. Опирів спалювали на терновому і шипшиновому вогні. Щоб уберегтися від опирів, треба було мати при собі свячений мак або пшеницю, освячену 12 разів. У Г.Булашева [6] описано спосіб нейтралізації опирів, відомий багатьом європейським народам, — осиковий кіл або осикова труна.

Бойківська забава при мерці «бити лопатки» збереглася тепер лише у гірських селах. Вона має давнє, можливо, ще фракійське коріння. Її описано у «Літописі Бойківщини»: «Сьаде єдин на такий столиць, а другого імит за очьи, третьій має лопатку, закритий піднімат ногу і диржьит до-гори, а тот єго вдарит по нозьі, здоли по подешьві і тоги му розкриют очьи, а він гадат, хто го вдарив. Ци вгадат, ци ньіт? Як угадат акурат на того, щьо го вдарив, то зараз за тоту кару бирут го на тот столиць і му очьи закривают. Сьідит він. Потим го вдарьат… А як ни вгадат, то сьідат наново так довго, пок ни вгадат.»[7]

У бойків до ХХ століття зберігся звичай везти на цвинтар покійника на санях, що, як вважав український етнограф Федір Вовк, походить ще з тих часів, коли не було винайдено колеса[8].

Також у романі зустрічаємо епізод, коли вночі, йдучи селом, чоловік зустрічає людей, вітається з ними, але вони не відповідають. Це означає, що він зустрівся з небіжчиками, які не мають права говорити з живими людьми.

Ці та інші етнографічні та психологічні моменти Г.Пагутяк майстерно переплітає з філософськими роздумами і універсальною символікою.

Мова роману

Мова роману «Урізька готика» є своєрідним сплавом діалекту й літературної мови. Авторка передає колоритну говірку урізьких бойків, яка фонетично відрізняється від мови бойків гірських (наприклад, мешканців села Сторонна, звідки родом батько Галини Пагутяк). Коли порівнюєш мову персонажів-селян з уривком із нарису Івана Франка (спогади очевидця), вони дивовижно пасують одне до одного. Це пояснюється близькістю двох сіл, Урожа та Нагуєвич. Така мовна стихія має свої особливості: вона швидка і м’яка, збагачена пестливими словами, проте загалом дуже стримана. Крім того, розмовна мова містить багато полонізмів, активно вживається також звук [ф]. Очевидно, це пояснюється впливом польської та німецької мов. Фактично, так і досі розмовляють у тій місцевості, де народились автор і редактор роману.

Проте «Урізька готика» написана не діалектом, як може видатись на перший погляд. Це обмежувало б автора, ставило у певні рамки. Подекуди письменниця переходить на чисту літературну мову, але зберігає при цьому ритм бойківської говірки. Саме ця неповторність і вишуканість мовних засобів, якими користується Галина Пагутяк, часом не вкладається у чіткі літературні норми, потребує роз’яснення. Окремі слова різняться не лише звучанням (кождий, фасоля, дівочка, зачнуть, здоймив), але і значенням (пироги, загін, грубий). Тому редактор пояснює як слова-діалектизми, наприклад, дзиґарок, сподні, вуйко так і ті, що не підпадають під норми сучасної літературної мови (страта, побит, горішній, припнув, поміч). При редагуванні я намагалася зберегти навіть правопис автора.

При роботі над поясненням слів мені дуже допоміг «Словник бойківських говірок» М.Й.Онишкевича[9].

Про читача

Сучасного читача важко здивувати незвичайними мовними прийомами. Але ще важче змусити його замислитися над суттю образів і символікою слова, віднайти себе в невластивій йому мовній стихії.Зазвичай, у нас не прийнято давати коментарі й пояснювати діалектні слова чи їхні форми при виданні книг сучасних письменників. Однак ми вирішили це зробити знову ж таки задля читача.