Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - Москалець Костянтин - Страница 9

Изменить размер шрифта:

ми не маємо дому — але маємо руки

і нас

і до того ж кохану що освітлює плач

та повторення крил у нащадках

і тоді проростають питання двінких атавізмів

вибору поміж нами та крилами

ми гукаєм — обирайте останніх —

ми не маємо дому —

але маємо спомини

хіба цього не задосить

(щоночі топитись в долонях твоїх

і випливати на берег) —

з мушлею для тебе

з правом на ще одну спробу

з правом на спогади і на ключ

до неіснуючого дому

до сухої землі

що раптом проросте словами власними

незрозумілими для всіх окрім тебе

для тебе окрім усіх

бо ви неподільні

і безсилля твоє — також їхнє безсилля:

перед втіхою

перед мурахами

перед яблуками

III

в основу дому покладемо рибу

цвіркуна

зозулю

зимовими вечорами вони нам

нагадуватимуть про літо

до того ж цвіркун гратиме

риба співатиме

а зозуля рахуватиме

скільки всім нам залишилося жити

раніше ключ лежав тут

зараз його нема

заходимо з іншого боку

шукаємо — і нема

лежить кілька соснових голок

кілька соснових шишок

стоїш на хмарі

заклично махаєш рукою траві

людям звірям

Марія

Марія води і сну

Марія пахощів та землі

Марія тебе

але вітер подихів їхніх і поглядів

далі жене хмару

махаєш рукою прощально

вийти в темінь нічного літнього грому

торкнутися першої росини

на його шорсткій щоці

— тату — мовити — тату

VIII

запах ріки

запах слідів пташиних на березі

кохана —

одне і те ж саме

стверджую ввечері після купання

темний корінь на дні ріки

перший жовтий листочок на плесі

і я —

одне і те ж саме

стверджуємо ми

VIII

але нам не задосить нас

1979

* * *

милий невтішний і сивий

мов тато з трояндами

наш страшний суд вже нікого

торкнутись не зможе

тіні жовтаві болючі для птахів осінніх

маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі

наче сива вода наче порухи ангелів в серпні

або осінь осіння і таїна ваша найважчої

вашої мови

1979

ОСІНЬ № 546

а іноді так:

замети печалі журавлів та розгубленого листя

забарвлені в милий вечір

знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку

поміж батьковим кожухом

з а очима найлютішого індіанця з племені всіх

і ще снігоочищувачі на вулицях

розгортають замети печалі

водії вниз не дивляться —

унизу твоя щирість

нікому із нас не потрібна

маю тебе сльозою барвистою —

а вона скочує в ріки стрункі наче струни

і чисті мов кров козача

пливе до славутича-тата

щоб тріпотіти в руках

найгіркішого рибалки в світі

скочує в темінь

така ж самотня як і ця ніч

то тепер уже маю їх дві

сльозиноньки

і — врочистий дощ:

не заважайте мені рахувати

краплини осені на шибках

поцілунки на вустах чужих коханих

круків що летітимуть на тлі призахідного сонця

опісля дощу

і карети доверху закидані червоними квітами

і тебе з широко розкритими сірими очима —

(осінь прийшла

а за нею нікого нема

і це — найдивніше…)

1979

* * *

сутінковими птахами

поросла твоя мила і втрачена назва

музика ледве засніжена

за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

теплим небом налите по вінця

темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград

моя смертонько мила я плачу

коли трохи ущухне твердий листопад

коли попіл ущухне кого ми побачим

і кому ми пробачимо що

світанковими назвами? —

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

(срібне-срібне поле)

1979

* * *

якби ти була моїм голосом

і всім що він може назвати

якби ти була очима моїми

і всім що вони побачать

якби ти була всім що може бути

і може не бути —

голос мій називав би тільки твоє імено

очі б тебе лише бачили

а буття стало б мені за спільника

з яким можна довго сидіти

розмовляючи про що завгодно

а можна просто довго мовчати —

хоч і всю ніч

і весь ранок

і все життя

якби ти була моїм голосом та очима

якби ти була