Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - Москалець Костянтин - Страница 7

Изменить размер шрифта:

1980

* * *

в отих вазонках росли канарки

вазонки стояли на сходах

покинутого дому

їх поливали водою з криниці

за канарками полював чорний кіт

а може білий не бачу різниці

і от одного разу

коли ми досліджували нутрощі

віолончелі

(там було достобіса цікавих речей:

кубик Рубіка книги і гільзи)

так от саме того разу

чорний або білий кіт

заплакав

смішно втираючись

брудними лапками

і одна із канарок

та що росла у найкращому вазонку

сказала:

«віддайте мене йому

хай заспокоїться»

і так отой кіт поїв усіх канарок

і дім тоді став уже з о в с і м покинутим

а за розламану віолончель

нам добре всипали

а кіт невдовзі загинув

невдало стрибнувши за горобцем

* * *

Вона, коли остатній промінь граком,

викреслює свій вензель сміливіше.

Вина будинку під червоним дахом,

із білими фігурами у нішах.

Тремтить вода — то пощези мовчать.

Вона малює вензель на доріжці в сад

і опечатує сліди сухим цілунком, —

так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,

усе ж її зника.

Фігури кличуть лють свою фігурну,

безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,

бо все ж вина, бо все ж червоний дах,

бо все ж доріжка в сад,

а не із саду.

(«вина будинку нічна»)

* * *

чекаймо

і хтось поховає ці губи тремтячі

люди нарешті знайдуться

так знаходиться клямка у дверях

і щось що пахне яблуками та спокоєм

мама так пахла

владно стисне тебе за пропиту горлянку

і що ж і тоді відчиняться двері

і не треба вже буде чекати

і хтось

* * *

відлюбив горо

відлюбив

ходив біля брами

з мальованим левом

курив

дивився на хмари

думав про небо

поруділе в серці

потойбіч серця

його вкриє гора висока

зелена й червона

з білою корогвою

на вершині

з молодою скляною

труною в долині

відлюбив долино

відлюбив

* * *

поволі гасне книга колір книги назва книги

по тому ясне тло всю площу заливає

і пил паде

і нерухомість

відділяється від стін довколишніх

від водограїв

і від звичних слів відділяється

вії довгі приспущені

слова невиправні

водограї будівлі назавжди

віддаляються від нерухомості

розтріпують волосся закурюють

почувають себе невимушено —

що за краєвид!

усі ознаки попелу

/«спалення книги»/

* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір'ї

полум'яніє трава суха на узбіччі

і кожен наступний день —

це попередній день

колеса крутяться життя минається

стара поорана платівка крутиться

голка ніяк не перескочить

до наступної борозни

видобуваючи все ті ж сонця

і хмари

ми їдемо на тій самій швидкості 33

потім усе скоріше

і через це прискорена мелодія

видається смішною

смішний вітер

смішне сонце

веселі сльози

кумедний розпач тих

кого немає у весняному надвечір'ї

тих кому можна було б показати

порожній костьол і призахідні гори

над якими нерухомо зависли зорі

добрі чисті вічні зорі

а ми злі брудні й минущі

повтори це як приспів:

зорі добрі — а ми злі

зорі чисті — ми брудні

вічні зорі — минущі ми

і палаюча трава пролітає за вікнами

і той хто увімкнув цю гру

забув де вимикач

до чого тут ми

хіба ми причетні

до відшукування причетного

нас просто так виховали

а потім сказали

що це не основне

у весняному надвечір'ї

де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го

* * *

Отож, іще один звичайний

червоно-чорно-білий королівський похорон,

вогкі зимові сигарети; он ворон,

ось електрокамін і чай, і книга,

яку треба дописувати вечорами,

коли, обнявши зайчика, засне мала.

Я думав, ця зима не так почнеться;

зумисно не звертав уваги

на віщування в навмання розкритій книзі,

на те, що не було листів,

а потім були, правда, небагато,

і я читав листи у ліжку,

добре розуміючи, що це вже не сон.

І це не сон. І це. І це також.

Аж ось помер король, помер насправді.

Я саме скидав светра, як зненацька

заговорило радіо, його забули скрутити звечора,

і ледве стримуючи ридання, повідомило

сумну звістку

жіночим голосом.

Тепер не часто помирають королі.

Мала прокинулась. Устав і зайчик.

Гріх спати в такий день;

діставши решту іграшок

з поламаного холодильника,

ми почали бавитися в т р а у р.

Сварились двірники на тротуарі,

і всюди — в сніг, будинки, — застромляли

червоні, чорні, білі прапори.