Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

***

холодний падолист вологі пасма диму

сурма над водами проклятими і міст

далеко в небі сяє аметист

розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори

і сніг далеко — чистий золотий

і триєдине втілення мети

і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от

заранні пошуки добірного народу

не принесли сподіваного плоду

побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй

сяку-таку нікомуненалежність

і збережи невитрачену ніжність

очікуючи смерть свою гірку

Єва

простоволоса й боса ти стоїш

на вітрі з ароматом помаранчів

довкола землі світяться вигнанчі

вуста самі про себе шепчуть вірш

і ти не хочеш повертатися туди

де голос люблячий прокинутись благає

життя теперішнє й тутешнє — сон без краю

тебе ніхто не зможе розбудить

Храм

Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед

точився спроквола на землю березневу;

я по рядку пригадував сонет,

якого написав Микола Зеров.

I догорала свічка як на зло,

дрімали по кутках сумні примари,

життя пікомуненалежне пропливло,

мов сірий дим над volle lacrimarum[1].

…А вже коли займалося на світ

і очі відмовлялися від зору,

сонет згадався — суто Партеніт,

стрункий так само, вічний і прозорий.

Олесеві Ільченку

Гербату п'ю. Надворі ніч густа.

Далеко гори, і вуста, і доня.

Сніг випав, сніг тихесенько розтав

у Богових натруджених долонях.

А вірш Сашків із голови не йде,

і, затуляючи його, мов свіжу рану,

усміхнено повторюю оте:

«Як хороше летіти так до храму…»

Молитви до чужого

Кручуся, як мертва сорока

з фіалкою в дзьобі. Її підвісили

за лапки, перед входом, вершники.

«Костику» — і мертва пташка,

яка крутиться на вітрі з чотирма

сходинками, відбиваючись у ошатній

вітрині зі срібними причандалами.

І тільки фіалка, що

обертається вкупі із тілом,

ще свідчить

про воздаяння рубінової крові,

ущерть налитої

до фіалу.

Аякже, вежа, добре обтесане каміння,

переходи, балкони, ґалереї,

вежа, покрита ґонтою, і висока,

і, знову ж таки, самотня — між

хмар, які течуть на північ, друзки

двох-трьох вибухів сонця забутого,

призабутої радості і вміння.

Задля того, щоб потім довше блукалося

ґалереями, балконами, переходами

від одного місячного сяйва до

іншого.

— У розкинутих, як жінка, квітучих

абрикосових галузках, що були

перш ніж ти оселився тут і

заходився тужити, на вежі, аякже.

III

І ця незвична трава, така трава надвечір,

коли вже поїхала остання електричка на північ,

а ти тільки посміхався, передчуваючи люте

безсоння, якого не буває у трави, такої трави,

такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,

що запитує, чи купив я мінеральної води,

а вслід за цим надходить звістка про чиєсь

самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-

два, хто скільки

може, хто скільки хоче, — трава така от,

незвична,

зелена, густа, перша і

остання.

Запалюєш сірника, тремтячою рукою

гортаєш запилюжені, як сходи,

сторінки, здмухуєш волосинку золоту,

що впала на вбрання жони, одягненої так,

як тоді вдягалися Божі Матері,

читаєш латину і не можеш ніяк

зрозуміти, чи то назви троянд,

а чи імена павуків, бо й вони

подібні до тебе, у червоній сорочці,

з лапками, підібганими

від холоду, з бульбусами

і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,

на одну менше,

і гасне сірник, і рука не тремтить.

Madeleine Paris

Синя, з білою облямівкою,

вчора Тома її забула,

забула її, принісши вина та хліба,

слухаючи про мою улюблену іграшку;

— може іграшкою стати скорпіон? —

засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,

де плавала ця мала жовта тварина,

і як пояснити, коли навіть католики,

охайні троянди целібату — і ті не мають

вірогідного висновку,

стрункого й палючого,

і прохолодного,

як собор, де химери, цокаючи кам'яними

кігтями, перебігають вогкою підлогою,

нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,

вистромивши жала, заплющивши сині очі.

Амінь.

вернуться

долина сліз (лат.)