Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 23

Чашник помалу поніс дрібочку до рота.

— Христос Воскрес! — іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.

— Та й гіркезне! — просипів, тягнучись до води.

Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.

— Таки гірка. Правду каже отрок. Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.

У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути. Лаврівська паска виявилась доброю. А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів. Довелося через пару днів його закопати. Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!

— Знаю, — сказав лікар. — У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією. Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..

— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду. Ви знаєте, що їх не пустили?

— Ні, - чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. — Звідки мені знати? Розповідайте далі…

— Далі було ось що. Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов’язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов’язувало бути стриманим. Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:

— Мій куштувальник завтра прибуде. А ти лишаєшся тут. Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок. Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок. Йди!

Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося. Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія. Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот. Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці — власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки. Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.

Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю. Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки. Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів. Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув. Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита. Часом мене починала боліти голова і темніло в очах. Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.

Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.

Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали Ім’я Василій. Так звали його вуйка, волинського князя. Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець. Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ. Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись. Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю. Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку, відібрану колись в малого приблуди:

— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!

Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:

— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла. Треба іншої…

— То зроби нову! — наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.

— Нова ще має підсохнути, князю…

— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира…Йди зроби нову і вертай скорше!

Я вклонився і позадкував до дверей.

— Чекай! Як ти се робиш?

У очах його ожила давня цікавість:

— Де ти се чув? Від духів?

Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?

— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…

Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І я опустив ножа.

Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.

— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар. — Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам’ятаючи, почав жити спочатку…Ви можете це?

Чоловік, котрий мав багато імен, однак вперто називав себе Слугою з Добромиля, знизав плечима:

— Ви робите прогрес у лікуванні, пане докторе! Ще вчора ви, мабуть, були впевнені у тому, що жити з часом стане краще і що комунізм вимагає жертв, а нині хочете приспати цей потворний, злий і вбогий світ, якого вже не врятує ні перша пісня, ні друга.

— Я не князь на пенсії, - розгнівався Олексій Іванович. — Я хочу, аби ви розбудили людей тут, в лікарні.

— Ще не час. Хворий потребує спокою, щоб не виникло кровотечі.Ви це знаєте незгірше за мене. А тим часом я розповім вам про добрих людей, яких стрів по дорозі в Добромиль.