Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 2

— Що казав отець настоятель? — спитав Никодим. — Приходив до тями?

Отець Атаназій перехрестився.:

— Казав, аби ми палили книжки. Господи, борони й заступи!

— Браття дорогі, - м’яко мовив отець Никодим. — Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле…

— Але ж палити книжки! — аж трусився отець Атаназій.

— Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.

- І Святе Письмо?

— Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?

— Ні.

— Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо..

Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий. Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття. У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець Никодим не дав. Викотив з пивниці барильце старого угорського вина, і зняв з себе золотий хрест, подарований мамою на іменини. Після того отець Атаназій більше не ходив до бібліотеки, за тим пильнував Павло. А послушник Ілля підбирав те, що губилось, і приносив старому. Навіть допомагав зносити книжки вниз. Мав таке добродушне лице, що навіть у лейтенанта не виникало підозри. Але безцінні рукописи всеодно щезали в пащі вантажівки. Якби їх не застали зненацька, ченці встигли б сховати більше. Великого болю завдавав прострілений образ Діви Марії.Вони ховали його тепер в келії отця настоятеля за шафою, виймаючи на ніч.

Отець Павло виглядав спокійнішим: саду, яким він опікувався, не чіпали. Стояв собі незворушно, добре затулений високими мурами від вітрів зі сходу і заходу. Та й з городу встигли все зібрати. Не було що топтати й ламати. Але що буде з ним у тюрмі, - журився отець Никодим, — де все кам’яне? Ще тиждень тому їздив до Добромильського монастиря, радився з братами, але ті нічого не знали так само. А про те, що будуть вивозити архіви, ніхто й гадки не мав. Навіщо?

— Документ… — бурмотів бідний отець Атаназій, — він міг би нас порятувати…

То була давня легенда, бозна з якого віку, можливо, навіть з часів князя Лева, однак Никодим вірив у Божу ласку, а не у якісь байки.

— Бо як потрапить до них, що тоді буде?

— Молися, брате…Найперше за нашого недужого брата, отця Теофіля. Молитва зрушить навіть ці гори, а той папір, хто його бачив? Якщо й був, то миші згризли. Ти думаєш, що той кавалок пергаменту чи паперу може щось важити для отих хамів? І що він спинить таку навалу?

— Ну, то він прийде! Тільки не знати, яким…

— Почув би тебе отець — настоятель, — гнівно мовив Никодим, — то наклав би покуту. Ми маємо покладатися лише на Бога і на свої сили Дивись, як терпить отець Теофіль. Він бореться зі смертю як правдивий лев. Завтра йому стане ліпше, побачиш, брате.

«Там, куди нас відвезуть, легше буде знайти лікаря, — подумав він. — У кожній тюрмі є шпиталь»

Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:

— Він каже: «Бога нема.»

— Хто каже?

— Слуга з Добромиля… знає..

Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд. Очі аж заблищали від утіхи.

— Господи, помилуй! — перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка. Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.

Слуга з Добромиля, 1939 рік

Те, що сталося наступного дня вранці, можна було б назвати чудом. Лише отець Никодим не вважав його Божим. Зрештою, завжди ставився скептично до різних об’явлень, бо насправді лишень порядок і закон рятують віру від занепаду. Він жив по різних монастирях: у Львові, Бучачі, Любліні, й надивився там усього. Є речі, які недоступні розуму, і якщо хтось не годен їх осягнути, то не треба вигадувати різні небилиці. Він навіть пішов з Добромильського монастиря, коли там нібито почав з’являтися світлий Янгол і пророкувати кінець світу. Не повірив, бо сам того не бачив, хоч стояв на тому місці, у дзвіниці, не раз. Поза очі називали його Хомою невіруючим.

Тієї ночі у монастирі всі спали: як свої, так і чужі, ніби заколисані. Навіть вартові заснули навстоячки: один під дверима церкви, другий притулився до яблуні в саду. Можна було всіх виносити. І село теж спало. Довкола панувала незвична тиша. Не чути було гуку гармат за горами. Наче по цілім світі настав мир. Під час війни особливо цінують подібне затишшя. І хоч ніхто не запам’ятав, що кому снилось; прокинулись з відчуттям того, ніби побували так далеко, що могли звідтіля не повернутись. Лейтенант, який командував невеликим загоном осквернителів Лаврівської святині, став на сходах і довго дивився на гори, оповиті туманом. Відчував якусь слабість і невпевненість, навіть нехіть до того, що нині має від’їжджати до Стрільниці. Вперше за два місяці виспався, але сон був як прірва. Зараз лейтенант не нагадував уже обережного звіра. Уявив, що в цілому світі раптом зникли люди, а, значить, уся небезпека, що йшла від них, і він може розпоряджатися тим, що тут є, на власний розсуд. Він би залишився тут надовше, щоб побачити, які в цих краях літо, зима, весна. Був сам із степу, мав у жилах трохи татарської крові, і в нього з’явилося, як кажуть французи, дежа вю: гори, які не вдасться завоювати, зрівняти із землею, а не тільки випалити дотла ліси, щоб там ніхто не міг сховатися. Як і його предки, він вважав основою військового мистецтва — жорстокість і терор. На цьому стоїть влада. Попри все, тиша вже починала його дратувати, бо вуха не чули пострілів, плачу, благань, а ніс тужив за запахом крові й пороху. Його плоть розчинялась у чужому пейзажі й слабла без поживи. Він ще не знав, що починає змінюватись, і тепер, скільки б він не прожив, багато чи мало, вже не зможе бути рабом, котрий потребує лише роботи, сну, їжі і не боїться смерті. І найгірше, що мусить вдавати, ніби захищає отих недолугих істот, яких хочеться садовити на палю, розпанахувати їм черева, виривати серце й печінку, пити ще теплу кров із золотої чаші, садженої дорогим камінням. У нього ледь не вирвався різкий гортанний крик, та сон закінчився і збудження почало осідати на дно підсвідомості. Час було братись до щоденної рутинної роботи.

Отець Теофіль прокинувся з ясною головою й великою спрагою. Він потягнувся до миски з водою й ненароком перекинув на підлогу. Але це не збудило братів. Вода розтеклася по підлозі темною плямою. Настоятель вхопився рукою за столик, підтягнувся, сів на ліжку і подивився у запітніле вікно. Хоч і не бачив нічого, але знав, що там має бути видно верхівку дуба, що посадили ще за князя Лева. Бо ж не міг сам вирости: мусив його хтось посадити й оберігати, доки не набереться сили. Дивно, що брати сплять. Такої пори розвидняється пізно.

— Браття, вставайте! — покликав він, ледве ворушачи пересохлими неслухняними вустами. Але й це не допомогло. Тоді він помолився сам, мовчки, бо від напруження боліла побита голова. Потім взяв патерицю Павла, чомусь прислонену до його ліжка, й ткнув нею в Никодимові коліна.

Знизу чулася брутальна лайка і тупіт кованих чобіт. Тоді отець Теофіль пригадав, що до них прийшла війна, і, як у кожній війні, у ній не буде нічого святого.

Першого дня книжки зносили сільські люди і за ними важко було встежити. До церкви вони навідріз відмовились йти, здогадуючись, яка їх чекає робота. А там було видимо-невидимо добра, свого і зі Спасівського монастиря, який розібрали ще за Австрії: ікони, коштовні срібні оклади, свічники, напрестольні хрести…За все це отець настоятель ніс подвійну відповідальність. Церква завжди вимагала відповідальності, навіть коли храми палили й грабували чужинці та свої. Тепер від неї залишились лише розгублені ченці, налякані священики й отупілі від власного горя миряни. Але спершу на те не виглядало. Історія зашпорталась об повалений хрест, й лежить на дорозі між Старим Самбором і Лавровом, а люди сподіваються, що вона до них не прийде. Але ні, вже прийшла…