Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 3

«На всохлу гілку сів ночувати крук. Глибока осінь».

Вміло виконаний чайний ритуал також є прирощенням буття. Ритуал зосереджує і згуртовує. Але виконання його не є щоразу однаково досконалим або, знову ж таки, чинним. Часто покладаєшся на те, що механічне відтворення одного й того ж процесу дасть бажані результати, покличе до життя тотожність буттю, яка, власне, і є його прирощенням. А буття не зраджує свого норову; воно так само вільне у своєму виборі, як і ми. Через те колись приходила думка про ритуал одноразового користування. Проте, щоразу інший ритуал — це ілюзія, це множинність, яка ніколи не складає єдності, механічна сума доданків, яка ніколи не створить цілого. Логос ритуалу завжди один і той самий; однак виконання його щоразу мусить здійснюватися так, як здійснювалося воно вперше. Якраз непідробний настрій отієї первинності і є визначальним критерієм автентичності, — а не субстанційна «сутність». Не зміст, а час. Щоразу перший сніг. Над такими речами можна спекулювати досхочу, але як описати реальне здійснення першості, архаїчної новизни, древнього модерну? Один і той самий прийом, щоразу одне і те ж розпалювання в одній і тій самій грубі одних і тих самих дров задля одного й того самого тепла — однієї з основних енергій життєзабезпечення, точніше, задля прирощення одного і того ж самого буття. Проте, ні буття, ні матерія не є ані одиничними, ані тотожними нашим уявленням про них. Вони залишаються тотожними (тобто вірними) лише своєму норову, непізнаваному для нас як єдність етосу. Закони буття свідомості не можуть бути сформульовані метафорично; вони потребують власної мови, яка б описувала феномени, наперед відмовившись від висновків про констеляції цих феноменів, тобто від їхнього іменування. Поняття тотожності — також свого роду метафора, а відтак — розщеплення цілісної даності феномена чайного чину, який треба мислити, обходячись без понять тотожності, цілості, даності і цінності; якщо його взагалі треба мислити та описувати, а не бути. Одначе, мислити і бути — одне і те ж саме, як стверджує древній парменідівський топос; чим, у такому разі, є «одне і те ж саме»? Відсутністю роздвоєності, присутністю єдності. Буття, яке є присутністю втіленого дієслова «бути», яке є невисловленим і таким, що не надається до висловлення таємничим процесом «є», «є», яке неможливо висловлювати, проте, можливо бути. Якщо мова — аналогія буття, тоді вона осмислює лише саму себе. Дзеркало (от тобі й метафора), яке живе відображеннями. Тіло смерті. Проклята природа гладенького скла, за яке нема як учепитися, крізь яке видно геть увесь світ, — але вирватися неможливо.

Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, перед яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною до буття, не в змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, через яке Персей дивився на голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її на живо, від жаху перетворювалися на каміння. Ностальгія за буттям, підсилена голосами сирен за спиною. Улісс, прив'язаний до щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя перед дзеркалом — напів-буття, через цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям до буття — означає загинути, зникнути як нікомуненалежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися на щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, в губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело Світла. Ми б'ємося в гладеньке скло, але залишаємося бодай наполовину живими. Ринувшись у вогонь — гинемо. Філософія нетлі.

«Місяць! Квіти! — Від цих глупств наведе на розум зимова холоднеча».

Земля сповнила свою обітницю — все вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.

Rosarium philosophorum

Ти теж потрапив до чужорідного часопростору, в якому мислення не адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, на якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш за рівновагою і належним чином життя, не бажаючи служити двом господарям одночасно. Свята байдужість до суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії за служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки на тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи не припиняється й не переривається  т а м, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою для дискретного перебування  т у т; ти здогадуєшся, що це не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, без якої ми не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне до юної нічної музики далеко за стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення до буття сповна.

Ти тужиш за чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, так само, як долі або смерті; можливо, це любов до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна до таїни. Ти заздриш птахам, яким не сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі буде буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом — воліла? Не життя перебуває в мені і не я пере-буваю в житті, а я сам є життя сповна. Не існує жодних перемог над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога над не-моїм, яке намагається проникнути в мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — не моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться в собі, — загине». Подівшися кудись із життя, я подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки в житті можливе; і я хотів кудись подітися із себе, не розуміючи, що це життя в «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували в іманентному.

І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що свобода створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише за своїми законами й ніхто не зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. «Життя створює лад, але порядок не створює життя», — зауважив Сент-Екзюпері в «Цитаделі». Треба прислухaтися лише до юної нічної музики за стінами, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.

Тому треба стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася вона бездоганно, без фальшу і недбайливості. А про те,  я к а  ця соната, судити не тобі — бо як може соната оцінити сама себе? — а єдиному живому слухачеві, для якого вона й звучить, для якого вона й написана, і, не виключно, якраз Він і є її автором. У тебе ж не виникає обурення або відрази, коли бачиш покручену сосну неправильної (?) форми? Адже свою правду пам'ятають не як фразу — розумом; свою правду «пам'ятають» виразом обличчя і поставою тіла, усім собою. Правдою бувають. Але ніколи не намагаються виповісти її. Тому всі сосни, покручені й стрункі — мовчать. Кожна з них існує як власна, більше нікому, крім них, не належна правда.