Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 8

Кривий не признався Писареві Західних Воріт, хто він. Його ім’я було записане у книзі, але оскільки він перестав бути писарем уже давно, то навіщо про це нагадувати чужій людині? Звали його Альбін. Важко збагнути вчинки Писаря, коли ти ніколи ним не був.

Паперовий дракон Лі не лише оживив глибоко-осіннє небо свіжими веселими барвами, а й збудив очі Симеона і той по-іншому побачив м’які пастельні кольори очерету, що майже не кидав тіні на воду, настільки висох. Води вистачало: бракувало життєвої снаги. Сонце теж розлилося по небу, втративши свою густину. Дмухнув вітер. По воді побігли хвильки. Дракон відлетів і почав падати сніг, що танув, не долітаючи до води. Перед Симеоном розігрувалось дійство, і він у своєму благенькому човнику посеред озера, застуканий зненацька, став учасником цієї драми.

А в цей час горбатий Сава, що скрутився від болю на лежанці, побачив сніг і з полегшенням подумав: «Це ж на зміну погоди мене ламало!» І одразу перестало боліти: зміна погоди настала. У хаті було тепло, затишно, але він не піддався дрімоті, бо то був дуже важливий момент — перший сніг. Він сів і простягнув руку до покинутої роботи: вистругував держак до мотики, але очі прикипіли до сніжинок, спочатку дрібних, а потім великих і лапатих. Скоро сніг добереться і до Східних Воріт.

У цей час Яків, Писар Західних Воріт, знову розмовляв з вужем, що поклав голову на подушку, а тулуб сховав під ковдру:

— Ось і зима, — сказав Яків, — час, який людина воліла б проспати, але не може. І ти теж не спиш. Тут забагато світла і шуму. Я певний, що твоя природа врешті дасть тобі перепочинок, а я ще встигну розповісти тобі, як я тут опинився. Це було дуже просто. Я ніби почув голос: «Ти маєш стати Писарем Західних Воріт Притулку!» Я три рази чув той ніби голос, а на четвертий пішов. Тоді вперше світ розділився у мені на дві половини. Той голос відколов якийсь шмат. Як би це тобі пояснити? То було боляче. Ти мусиш знати, що таке біль. Його ніхто не може уникнути.

Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку,

якої він ще нікому не розповідав

Хтозна, чому нічні метелики летять на світло, адже це проти їхньої природи. Вони забувають про небезпеку, і коли світло гаряче, обпалюють собі крила і навіть гинуть. Шкода їх. Людина теж часом тягнеться до того, що приносить їй самі страждання, але метелик заслуговує більше співчуття, бо він нічого не може вдіяти проти вогню. Людині часом щось перемикає і вона йде на поклик чогось, що перетворює її на необачного метелика. Звісно, коли людина нагадує машину, з нею нічого такого не може трапитися. Навіть, коли вона опиниться серед розбурханої стихії, діятиме для власної вигоди й порятунку. Такі ніколи не відчувають відчаю і в нещасті починають ревно служити злу, бо зло завжди вигідне і під рукою. Якову бракло сили і тому він змушений був її шукати. Жив він у великому місті й мав старшого брата, якого усі ставили йому в приклад. Брат був меткіший і розумніший за нього. Вони мали завжди рівно стільки, щоб не впасти занизько і не піднятися зависоко. Їм треба було ціле життя дотримуватись цієї середини, яка не завжди буває золотою. Яків шукав саме золотої середини, але тільки в Притулку зрозумів, чим вона його так приваблювала. Гармонією і постійністю. Метелики з обпаленими крилами стукають у Східні Ворота.

Почалося усе з відчуження від брата. Яків не міг стати таким, як він. Брат любив його, але завжди був на голову вищий у їхньому маленькому серединному світі. Коли вони виросли, брат став автомеханіком, але погорів на вкраденому автомобілі, й після року в’язниці не повернувся додому. Йому було соромно. Яків здогадувався, де міг бути брат: на Звалищі, вбогих кварталах, де жили люди, що не вміли дотримуватися середини. Яків не пішов його шукати. Йому здавалось, що брат мусить оговтатись перш, ніж повернутись додому. Слід було наближатись повільно, щоб Яків міг пізнати щось дуже коштовне. Батьки не згадували старшого сина, наче не мали його ніколи. Але не було дня, щоб Яків не думав і не переживав за нього. Він завжди був надто несміливим і тихим. Розумів, що батькам дуже прикро і намагався нічим їх не засмутити. Однак у мріях він був зухвалий і це рано чи пізно мало вийти назовні. Яків уявляв собі сотні разів, як одного дня брат повернеться і стане на порозі. Йому так не вистачало його поблажливої опіки. Але той все не повертався. Батьки із просто віруючих людей поступово перетворювались на фанатиків і знаходили втіху у тому, що несуть покуту за старшого сина. З часом Яків почав навіть боятись братового повернення, адже батьки дуже змінились. Вони могли зустріти його з ненавистю, хоча хіба Бог не вчив прощати? Сліпе служіння Богу робить людину жорстокою. Натомість Яків у душі оббілював брата, ідеалізував його аж доки не зрозумів, що зайшов у глухий кут. Життя не раз заганяло його у глухий кут, і він повертався, обираючи інший маршрут. На зміну впливало будь-що: чужа розмова, сон, якийсь образ, пісня. Завжди щось скеровувало його, що завгодно, тільки не розрахунок. Після школи він пішов працювати у благодійний фонд при церкві, бо не виявляв схильності до якогось конкретного заняття. Він чекав брата, гадаючи, що тільки той може допомогти йому вирватись на волю і розкрити приховані схильності, про які він сам ще не мав тоді уявлення. Батьки були ним задоволені: Яків виявляв покірливість і їм здавалось, що вони отримали сатисфакцію. Про його пристрасність і чутливість ніхто не здогадувався. Яків проходив школу терпіння, а школу колись доведеться закінчити. Батьки перестали його помічати, поринувши у світ власного болю, визнаючи лише обов’язок і вдячність. Він хотів, щоб зміна, яка колись настане, була ними помічена…

Яків дивився на сніг і не помічав його. Перед очима було ошатне подвір’я з традиційною підстриженою галявиною. Між кущами малини, які росли під огорожею, не було жодної травинки; до сніжно-білих штахет ніколи не тулилась кропива, а дерева з обрізаним гіллям не давали прохолоди. Він не міг жити без тіні, без випадковостей, без приємних дрібничок. Мав їх у своєму власному світі. У кімнаті Якова, і братовій також, не висіли постери, не клеїлись моделі літаків, і стіл не був заляпаний фарбами… І чим старшим він ставав, тим більше шкодував за втраченим.

Напередодні власних заручин Яків побачив видіння: величезне обличчя брата, змучене і виснажене. Той повторював одне слово: «Допоможи!» Яків прокинувся, чи отямився, й усмішка з’явилась на його устах. Він чекав цього поклику. Кожен день наближав його до брата, зневаженого, покинутого напризволяще. Коли брат пішов, то ніби заразив Якова вірусом, і ось цей вірус тепер почав діяти, і за одну ніч зробив порядне життя неможливим.

Спершу він ще надсилав батькам листи, розуміючи, що вчинив жорстоко. Однак жодної відповіді не отримав, і вже остаточно повернувся спиною до батьківського дому. Яків поселився на Звалищі, у найгіршому районі міста, щораз більше занурюючись в океан злиднів, відчаю, брутальності. Усе було марно: допомога підтримувала життя на якийсь час, але не змінювала його. Вона опускалась у безодню, звідки не прозирав жоден промінчик надії. Настав момент, коли Яків зламався від тяжкої зневіри. Він забув навіть, як виглядають чистота і затишок серединного світу. Вони вже викликали у ньому спротив, схожий на огиду. В старому індіанці, котрий повільно висихав з голоду під трухлявим деревом, він відкрив мужність, спокій і цілковиту байдужість до життя. «Я не потребую притулку, — сказав Джо. — Я сам собі притулок». Йшлося про жалюгідний притулок для бездомних старих, темний, безнадійний і брудний, але згодом Яків зрозумів, що індіанець не потребував навіть цього Притулку, що його свідомість вільно ширяє по всіх світах, і лише зрідка спускається на землю, аби відповісти якомусь надокучливцю. Він охоче помінявся б з ним місцями, бо Джо мав уже все, що хотів.

Ні, брата не було серед живих. Він, правда, не розпитував за нього, бо не годилося працівнику соціальної служби ходити з фотокарткою, й показувати її повіям, барменам і торгівцям наркотиками. Він втратив би довіру цих людей, вже не кажучи про смерть через необачну цікавість. Лише з тими, хто прихилився до нього, він розмовляв про брата. Іноді він подумки проходив через усі кола пекла, яким був світ Звалища, і зливався з постаттю брата, ставав ним на якусь часину. Від цього у нього побільшувались сили і він мріяв про Притулок, де кожен отримує те, чого бажають втомлені душа і тіло, як отой притулок, що був усередині індіанця Джо, де людина віднаходить гідність і здатна порозумітись з кожним, у кому є хоча б дрібка безсмертя. Він не знав, чи є десь такий Притулок і чи можна його створити. Однак мав право мріяти про нього. Щодня бачив людей, яким не можна було вже нічим допомогти, і тільки смерть дала б їм звільнення, і вони покірно, хоч із острахом чекають на неї. Сам Яків не міг з цим змиритися. Поза життям людина втрачає пам’ять і тіло перестає дихати. Занадто дорога плата за спокій. Сам він був молодим і сильним, але чужа старість, звичайна людська незахищеність. самотність, біль знесилювали його. Жив він не набагато краще за тамтешню злидоту, але міг будь-коли піти й зайняти якесь вище місце в суспільній ієрархії, а вони — ні, бо були змалку приречені. Щоб пізнати свободу, треба десь її навчитись. Притулок, вважав Яків, був школою свободи. Не раз сидячи коло безнадійно хворого, Яків несподівано починав говорити про чудовий край, де живуть, а не виживають. Він описував тихі сади, невеликі будиночки з квітами на підвіконні, ліси, де повно ягід і грибів, про те, як гарно сидіти на ґанку власного дому й дивитись на захід сонця. Слова лились з його уст і він не міг зупинитись. Уява вимальовувала затишні мури, що поросли мохом, під якими росли кущі шипшини й бузини, ворота, ковані з невідомого металу, що блищав як золото. Врешті він почав вирізняти людей, що могли би жити в цьому Притулку, бо жоден інший не зумів би зробити їх щасливими. Він боявся про це говорити їм, бо не знав, де той Притулок. Хоча й вірив у його існування, однак де та карта, по якій можна відшукати це місце?