Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 2

Отож, Яків сидів коло груби з відчиненими дверцятами і карав себе за недостойний вчинок, пригадуючи щораз найдрібніші деталі. Адже старий міг зрозуміти його жест як жарт. А йшлося про вирішальну мить життя. Писар Західних Воріт не повинен нехтувати своїми обов’язками. І вчинене не виправиш.

— Нічого не можна зробити, — вголос сказав Яків і зіщулився.

Той бідний старенький йде зараз у темряві й, можливо, несе у собі біль образи. Тепер його не наздоженеш. Старий перетнув межу, за яку невільно ступати Писареві Західних Воріт, бо тоді він знову стане одним з тих неприкаяних блукальців, що не мають батьківщини. І нікому буде відчинити Ворота, щоб Притулок не задихнувся. Але ще гірше залишатись в самотині з колючкою в душі. І якось перебути цю ніч.

Яків зняв з полиці книгу, у якій записував тих, хто покидав Притулок, збовтав каламар з чорнилом, вмочив металеве перо на дерев’яній ручці й задумався, що ж його написати. Потім, дивуючись з власної рішучості, швидко заскрипів пером, яке час було змінити на нове:

Усе це була щира правда. Аж забагато правди, бо Писареві не пасує додавати до книги щось від себе. Колись, на самому початку, Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку, призначену для себе одного. Рік чи півтора він записував свої враження, однак згодом помітив, що починає повторюватись, бо життя увійшло у якесь жорстке русло. Та й у бібліотеці вдосталь книг, які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках, у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення: «Я хотів його затримати, але не зумів». А тоді погасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюґер. Чому вони обирають найгіршу погоду? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки: яблуко зі свого саду, щільник, дерев’яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли обкрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині. Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі. Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься, проходячи повз неї. Притулок — це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля безпеки. Не було тут суддів, які розглядали б справу кожного прибульця і, в разі некорисного для нього рішення, віддавали нещасного в лапи катів. Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемір’я.

Стривожений Яків довго перевертався з боку на бік, наче намагався захиститись від холоду, що заповзав сірими вогкими язиками в його свідомість. Таке завжди траплялось, коли з Притулку виходив хтось, кому зарано було це робити. І переживав він кожну свою невдачу, наче вперше. Відходили, щоб умерти, навіть не встигнувши знайти когось, щоб вказати йому шлях до Притулку. Люди вперто не вірять в існування Притулку, і гинуть від безмежної самотності й розпачу. Якби не судилося потрапити до Притулку, то що з того? Хоча б надія зігріє душу. Як ото, буває, тішишся, що твої близькі мають дах над головою сьогодні й матимуть завтра. Втім, у Якова не було родини. Ні там, ні тут. Одне добре — йому перехотілося її мати. Та й Притулок — то зовсім інша родина, не по крові.

Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду.

Так, туман і дощ на тому боці також… То нічого. Не одразу помітиш, що Притулок вже закінчився. Яків відчиняє Ворота і одразу бачить скулену постать на пагорбку, так близько, що туман її не сховав. Не видно, хто це. Річ нечувана: хтось повернувся назад. Яків ступає по землі, яку не намочить навіть триденна злива, така вона вбога і виснажена. З неба сипле впертий дрібний дощ. Яків озирається, чи не зник Притулок, який він так необачно залишив. Ні, дякувати Богу, на нього чекають розчинені Ворота. Яків нахиляється, зазирає в обличчя того, хто сидить, і впізнає вчорашнього старого, вже мертвого, холодного. Від доторку той розсипається на порох. Залишається плащ, поруділий від часу. Вчора старий не погодився взяти плаща, а сьогодні — у ньому. «Мертве до мертвого, — подумав Яків. — Не буду його забирати». І тіло, жменьку праху, ковтає зголодніла земля. Нічийна земля. Писар навіть не здивувався, бо на нічийній землі завжди трапляються дивні речі. У голові виникла думка, яка одразу набула чіткої словесної форми: «Він не буде більше страждати». Наче поставив крапку після цього, і одразу отямився. Яків лежав горілиць на ліжку, яке стояло в кімнаті, а кімната була в будинку, на який падав дощ, і будинок знаходився у Притулку. Дощ падав від Західних Воріт до Східних, і він це бачив, як Притулок і решту світу охопила темрява, а за хмарами блимали зорі в тому, що уже не назвеш темрявою, а лиш порожнечею без барви.

— Він більше не мучиться, — повторив Яків.

Проте вранці його знову охопило тоскне відчуття, що він чогось не зробив, або зробив не так. Не хотілось вставати. Дощ усе падав. Осіння сльота триває по кілька днів. Відколи Яків почав жити в Притулку, усе здавалось йому доцільним: сльота, сніг, град. Кожна мить була тут коштовним дарунком, і, хоча Яків не увійшов через Східні Ворота, Притулок прийняв його, а тому він не міг дозволити собі байдикувати.

У сінях, на кілку, висів плащ, що його вчорашній гість відмовився накинути. Яків дивився тепер на нього, як на чужу річ. І хоч не мав іншого плаща, навіть не торкнувся. Від нього пахло наче смертю, бо уві сні плащ побував на мертвому тілі. Тому натягнув куртку, теплішу, але без каптура. Зрештою, він не збирався мокнути під дощем. Тільки погляне, чи все гаразд, і внесе дров з повітки. Та чим ближче він підходив до Воріт, тим більше усе нагадувало нічне видіння. Ідентичність реальності й сну жахала. Яків відсунув засув, і перевівши подих, штовхнув стулки Воріт. Він знав, що там побачить. Люди, що мешкають у Притулку, помічають знаки у всьому. Зір у них гостріший, слух відчуває кожен неприродний звук. Тільки спокійне життя наділяє людину підвищеною чутливістю. Не потрібні годинники, немає зливи новин із довколишнього світу — ти сам впливаєш на все, що тебе оточує. Скільки це триває — не має значення, бо й час належить тільки тобі. Може, вічність, може, трохи менше. Притулок підкоряється ритмові твого життя, і через те не помічаєш одноманітності. Ні, звідси піти нелегко. Але часом щось чуже проникає крізь стіни Притулку й кличе-кличе. Так казали ті, кому він відчиняв Ворота. Дехто боявся, що Писар може затримати, не випустити, ніби він має владу це робити. А він, Яків, звичайний воротар, знак того, що шлях закінчився і починається новий. Не можна отак зразу ступити в невідомість.

Яків багато чого збагнув у Притулку, але цього було замало. У досконалості немає сенсу. Це означало б, що час звідси піти самому.

…Нічийна земля глипнула на Якова голодним сивим оком. Нікого й нічого. Він зрадів, а потім замислився: коли у Притулку людина починає старіти і слабшати? Хто йому відповість? Від такого питання можуть впасти мури Притулку, настільки воно страшне й болісне для тих, хто тут живе. І Писар Східних Воріт теж не повинен питати, навіщо людина приходить до Притулку.