Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 15

Тонкий серпик місяця визирнув з-за хмар. У лісі, з того боку озера, почувся тріск: впало якесь сухе дерево. Лишня грудка снігу завершила його існування. Яків увійшов до хати, і разом з ним увійшли його тривожні, неприємні думки. Він знав, що мусить колись віднайти спокій, хай навіть ради цього доведеться дійти до Східних Воріт, хоча це й суперечить неписаним правилам. Більшість людей у Притулку навіть не помічає їхнього існування, як усе живе не усвідомлює законів Всесвіту. На щастя, вдалося заснути легко, а вранці прийшов Симеон. Просто з порога він випалив:

— Я не спав цілу ніч, і ось що придумав! Збирайся, Якове, поки сліди ще не зникли. Кожна велика вода починається з джерела. Ходи, скільки тобі треба…

— Як же так? — пробурмотів Яків, мерзлякувато кутаючись у ковдру.

— Отак піди! Влітку ти б мене просив, а зимою — прошу дуже. Ти мене збаламутив своєю розповіддю. Я раптом відчув, що дуже віддалився від людей і перестав їх розуміти. Сам знаєш, я не альтруїст, але ти прийшов до мене, а не до когось іншого.

— Пусте! Не треба було приходити. Просто усе звелося докупи: і той старенький, що змок під дощем, і Тлумач снів, і сніг, і жінка на мосту… Влітку я б це сприйняв по-іншому.

— Алеф. — сказав Симеон. — Це — Алеф.

— Не розумію…

— Бачиш, Якове, нам здається, що існує послідовність випадків, і вони пов’язані між собою. Проте іноді усе сходиться в одному моменті і в одному місці, без жодного зв’язку. Оце і є Алеф. Араби вважали, що це вікно, у яке можна зазирнути. Але робити це небезпечно: можна втратити мову, і навіть розум.

— Але ж я нікуди не заглядав!

— Ти побачив розмаїття речей і шукаєш між ними зв’язку. А що, коли його немає, або ти просто не здатний його осягнути? Важливо не те, що бачиш, а як ти це відчуваєш. Тому тобі не завадить трохи пройтися Притулком, а там. може, все вляжеться, витягнеться в одну лінію. Інакше ти не відводитимеш погляду від свого Алефу й не зможеш робити те, що маєш робити, чоловіче.

— Я не знаю…

— Ти вже звикаєш до того, що до тебе приходять, і деколи сприймаєш людей, як тягар. А звідси вже й до гордині недалеко, не кажучи вже про втому чи роздратування. Я живу в простому світі, де є тільки я, озеро та ще оте, що віддзеркалюється у воді. Але ти мене збентежив. Що ж тоді буде з тими, хто нарешті зважився вийти? Ти ж не можеш піти звідси, коли заманеться. Хто відчинить тобі Ворота?

Яків згадав, як легко він сюди потрапив. Легко, бо не знав, що це за місце.

— А звідки ти так багато про це знаєш? — спитав він якомога спокійніше.

Симеон засміявся:

— Я — один з тих обраних, котрі потрапляють до Притулку завдяки власним, а не чужим, помилкам. Тепер, коли я тут прижився, мені здається, що отак само я зміг би жити у тому світі. У мене немає потреби в Притулку.

— Може, Притулок тебе потребує?

— Не знаю, але я терпіти не можу, коли хтось вивертає переді мною душу, ніби я її краще знаю за нього. Я не хочу опинитися в тій клятій точці Алеф. І піду звідси тоді, коли озеро вихлюпнеться за межі Притулку!

— Я радий.

— Чому це ти радий?

— Бо це трапиться нескоро, — відповів Яків, — а я вже звик мати тебе за сусіда.

— Був би хтось інший, звик би й до нього.

— Невже ти думаєш, що ми зустрілися випадково? Це ж Притулок!

У Якова аж голос здригнувся від зворушення. Притулок — це було місце, гідне людини. Хто посмів би це заперечити, розбив би Писарю серце. Так, якби сказав щось проти брата. Бо ж він бачив, що ніхто не покидав Притулку з невдоволенням чи ненавистю. Це ж не в’язниця і не лікарня, і не те місце, куди тебе беруть, аби не вмер на вулиці. Проте було б смішно, якби хтось розхвалював Притулок уголос чи стверджував його абсолютну вищість над усіма суспільними інституціями. То було б щонайменше вульґарно. Притулок — не рай, куди беруть лише праведників, чи пекло, де цілком незаслужено перебувають самогубці, за те, що вони нібито знехтували дар життя. Яка жорстокість!

Яків згадав, що навіть не встиг подивитись у вікно. І одразу спустився на землю, просто в похмурий зимовий ранок, обставлений звичними речами.

Симеон проігнорував його останні слова, бо спустився на землю разом з ним.

— Звісно, ти підеш! — твердо сказав він. — Усі Писарі це робили.

— Невже? І з якої причини?

— Причини були різні. Як це, по-твоєму, легко — прийти до міста і спинитись перед брамою?

— Ну, в місті може бути небезпечно… Пошесть, війна, або там просто ненавидять чужинців.

— Бува й таке. Навіщо тоді йти до міста з такою поганою репутацією? Тобі досить поглянути на людей, котрі виходять з брами. У Притулку ж нічого тобі не загрожує.

— Та я не боюся. Але зима мене не тішить так, як літо чи весна. Зимою люди наче й не люди. Їм би десь сховатися в теплі. Ми непристосовані до зими: вона робить нас безпомічними. Усе сховане, присипане снігом, а ми мусимо блукати по білій пустелі. Ти ж розлучаєшся з озером. Ви не живете одним життям і можете не порозумітись. Озеро тебе забуде, коли скресне лід. А я? Чекаю, коли прокинеться вуж, щоб з ним побалакати, ходжу по бібліотеці магічних книг, читаю, а книжка перевертає усе в голові. Скільки можна було б зробити, але холод сковує руки. Не матимеш даху над головою — замерзнеш. Отаке моє життя взимку. Але мої нічні гості зважились і пішли зимою, бо хотіли цього. Ти вважаєш мене ледачим, еге ж?

Отак несподівано для себе Писар Західних Воріт погодився піти в глибину Притулку, але ще не знав, з якою метою. Просто піти. Якби ж то в нього було якесь завдання, місія, а так тільки жаль на серці й смуток за тими трьома дивними подорожніми, котрі не прийняли б його нечуваної жертви, якби він вирішив піти з ними. Напевно, не прийняли б. Вони складали одну цілість, незугарну на перший погляд. Проте одержимість робила їх невразливими й міцними. Та чи триватиме вона довго, чи не послабне? Цього Яків ніколи не взнає. Але люди, які виходять з міста, можуть розповісти багато цікавого.

Ось що розповів Якову сусід Сава, коли Писар зайшов повідомити його, що деякий час буде відсутній.

— Звичайно, я знав стару Марту, Вона прожила в Притулку дуже довго. Писар Східних Воріт приводив нас, прибульців, спершу до Старого, а потім до неї. Вона давала вмитись з дороги, годувала, часом лікувала. Перш, ніж вирушити далі, ми могли зупинитись в їхньому будинку. Шкода, що її більше не буде. Якби я не прожив тут так довго, то вважав би це поганим знаком. Інколи здається, що добре чи погане не триває довго, але це не стосується Притулку. Стривай, я тобі щось покажу…

Сава відчинив шафу й вийняв звідти добрих півдесятка палиць, помережаних якоюсь примітивною різьбою.

— Дивися! Це дні, які я тут прожив. Кожен день — зарубка.

— Навіщо це тобі? — здивувався Яків. — Можна було на папері записати..

— Я не вмію писати. І лічити, так само додавати й множити. Я ж бо виріс в притулку для ідіотів!

— Не кажи так. Ти зовсім не виглядаєш на ідіота.

— Моя матуся вважала інакше. Вона хотіла, щоб я ним став. Зрештою, я вже на неї не серджуся. Добре, що ти до мене зайшов. Підемо разом. Мені потрібно до міста. Його ще називають містом Самотнього Короля.

— Не чув про таке.

— Бо люди так називають його поміж собою.

— Дивна назва… Чому вони його так назвали, не знаєш?

— Та трохи чув. По дорозі розповім.

Коли вони через якісь дві години вийшли з хати, Яків почував себе значно ліпше, що хоча б частину дороги не буде сам. По правді кажучи, найбільше він боявся снігу, бо жив у краї, де сніг навіть не встигав долетіти до землі. Із самого початку Писар збирався йти по слідах отих трьох, бо так найпростіше. Це не так вже й безглуздо: у Притулку багато доріг і можна не відшукати людей, які б щось знали про Марту, Ізидора та дівчинку. Просто вештатися він би не зміг. Усе його життя було підпорядковане якійсь меті й він сам переживав власні помилки й невдачі. Завжди сам. Як та жінка, що не то плакала, не то сміялась від безсилля на мосту. Як багато хто. Як дуже багато хто з людей, яких він не знав.