Господар - Пагутяк Галина - Страница 6

Я не міг залишити її саму. Ми не розлучались навіть вночі. Я й досі здригаюсь, коли згадую теплий подих на своєму плечі. Ми ще тоді не підозрювали, що таке справжня близькість, але я не знаю кращого відчуття за те, коли ми гріли одне одного холодними ночами. Я більше не обнімав і не обніму жодної дівчини, крій Міранди. Не розтанув запах її шкіри, волосся, гіркуватий присмак уст. Я зрозумів, чому ти боялася. Ми, кожен по-своєму, намагаємось повернутись лицем до мудрого світу, котрий зветься природою. Ми винні перед ним, і ця вина мучить нас. Чекаємо звідусіль підступності. А я вже нічого не боюся, бо втратив найдорожчих мені людей, яких потребував більше, ніж вони потребували мене.

Ніхто зараз не вірить книгам, а це єдиний спосіб побачити те страшне й гарне.

Якби ласки могли дивитись на усе збоку, вони б так не мучились. Для них навіть резервація, кількасот квадратних кілометрів, обгороджених металевою сіткою, видалася б місцем для медитацій. Вони таки вивели людей з рівноваги. Спочатку в домівках, установах, школах, танцзалах встановили сигналізацію. Як тільки котрийсь із ласків брався за клямку, електронний пристрій видавав жахливий звук, що імітував чвакання болота. Це на якийсь час допомогло. Але одного чудового дня всі пристрої вийшли з ладу. Ласки знову поновили свої відвідини. Здавалось, ще трохи — і вони почнуть давати людям поради, як їм жити. Цивілізація, котрою так гордились, перетвориться в казна-що.

III. Не треба мене чекати…

Розплющу очі, побачу прозору стелю й одразу забуду, хто мені снився. За ніч вітер натрусив на дах листя. Хай лежить: його так гарно просвічує сонце.

Середина літа. Сьогодні мій день народження. Кожного разу до мене приходив учитель. Ніби між іншим. Ми з ним сиділи і розмовляли, пили каву. Десь о четвертій з’являвся робот-поштар. Він приносив мені подарунки від батьків, їхніми голосами вітав мене. Батьки, напевно, вважали, що я зовсім дорослий. Дарували різні дорогі й непотрібні речі: вечірні костюми, завеликі на мене, хронометри, записи наймодніших пісень, безгучну рушницю для полювання на птахів. Я тримав ці скарби в стінній шафі або згодом обмінював на щось інше в знайомих хлопців. Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік… Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув — отже, не боюсь більше тієї картини,

У цій моїй вранішній самотності є щось гротескне: я лежу навзнак і чекаю, що ось-ось зніметься страшенна буря, розламає мій дім, як горіхову шкаралупку, і поховає мене під цими уламками. Або я вийду на вулицю і не побачу жодної людини, хоч не вельми потребую когось бачити. Невже це правда, що мине десяток років і я стану спокійний? Нікуди не захочеться тікати, знаходитиму втіху в щоденному ритмі роботи, боятимусь будь-яких змін, навіть на краще. Останнім часом став помічати, що старші люди мають якісь сірі, втомлені обличчя, пригаслі очі. На все у них готова іронічна посмішка, часом дуже зла. І у мого вчителя теж таке обличчя, тільки живіше. Він повернувся тиждень тому і через два дні знову кудись зник. Просив переказати мені, що влаштувався на роботу і з часом я зможу його провідати.

Я дуже зрадів цій звістці. Подумав, чи не піти й мені працювати. З шістнадцяти років я матиму право на це. Тобто від сьогодні.

От тільки дочекаюся робота-поштаря, почую, як цей торохкотливий ящик запевнятиме любого Тітуса в найщиріших батьківських і материнських почуттях. Дзуськи! Зриваюсь з підлоги, на якій сплю з тринадцяти років, привчаючи себе до суворого життя, і лізу під душ, регочучись від лоскоту холодних струменів. Я зовсім не змінився: от візьму й повішу собі на груди табличку: «Homo sapiens Тітус, 16 років». Треба щось втнути сьогодні дивовижне, А робот хай вертає назад: мені начхати на їхні подарунки.

Зараз піду добре поснідаю й поміркую, як найвеселіше провести цей день. Знайду якусь дівчину, і ми потанцюємо в порожньому кафе на самотньому пляжі. Мірандо, не сердься, я просто не хочу ще й сьогодні бути сам. Це несправедливо. Мої терплячі пошуки в книжкових джунглях і досі не увінчались успіхом. Я більше не вбираю жадібно знання — я вже переситився ними. Вчитель, звісно, сказав би, дивлячись зверхньо: «Учитись потрібно все життя».

Я себе втішаю думкою, що дещо все-таки знаю і цього ніхто від мене не відбере. Це, може, єдине тримає мене на світі. Поки що. А як буде завтра? Повториться твоя доля, Мірандо: замкнутись у собі й збожеволіти. Я поїду в Центрополіс до Оракула. Маю на це право — шістнадцять років. Кожен хоче взнати своє майбутнє. Правда, вчитель казав, що це лише приманка для обивателів і снобів, дешевий розважальний павільйон. Зрештою, доля на цій планеті у всіх однакова. Але ж він там не був!

Коли я стану старшим, то боятимусь смерті й усього того, що здатне розбити мої ілюзії. Але зараз я не вельми марновірний і можу стерти з пам’яті найприкріше.

Я надумав утекти. Може, на цей раз батьки з’являться самі. Що ж, хай почекають!

На всяк випадок я прибрав у кімнаті, нарвав у садку квіток, поставив у вазу з водою і на цупкій рожевій картці вивів: «Коханому Тітусові в День Народження. Міранда». Коли я клав цю картку біля квітів, сльози самі собою бризнули з очей. Я ледь не поцілував її, оту картку.

…Вдягнувшись у свою вічну зелену одіж (пристойнішої я не мав, а нацуплювати модне дрантя, подароване батьками, ніхто б мене не примусив), я подався творити славні діла.

На вулиці я наздогнав військовий оркестр. Блищали мідні труби й ґудзики, світився синіми емалевими візерунками барабан. Музики смішно надимали щоки, випинали груди. На ногах мали білі чоботи, а на руках білі рукавички. Нагадували поважних ситих котів з дитячих казок, створених ще на Землі. Все вже забулось, історики без~ угавно торочили про жахи цієї планети, але мені не раз спадало на думку: невже там справді було так нестерпно? Як же тоді вони могли створити ці прегарні казки про Червону Шапочку? Летючий Корабель і Кота в чоботях? Або про те, як принцеса сиділа на вершечку високої башти й лицарі розганяли коней, щоб дострибнути до неї і зняти перстень з її руки? Невже нас просто лякали, щоб ні в кого не виникло бажання повернутись назад?

Мене обігнали два дженджики. Один хіхікнув і покрутив пальцем біля лоба. «Тітусе, ти повинен поводитися поважніше!» — зауважив я собі, переступаючи поріг кафе.

Всівся за столик і замовив пляшку вина. Я пе збирався напиватись. Ця пляшка була скоріше символом дорослості.

Зараз у моді були ділові люди, тобто ті, котрі, крім своїх справ, асенізації, психіатрії чи технології, нічим не цікавились. Епоха вузької спеціалізації. Прозаїчна епоха.

Вона не мала нічого спільного з тим раєм, який вимріяли люди, переселяючись на Ерідан. Купка людей, які не мали за душею нічого, окрім бажання бути щасливим для себе, вони привезли з собою і інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Мати більше грошей. Кращу квартиру. Розкішні прикраси. Люди не помітили, що не гоняться за щастям, а втікають від нього. Біжать і не мажуть зупинитись. І уже насолоди приносять тільки відчуття нудьги і пересичення. Але ніхто ще не вірить, що міраж розтанув. І що рай починає потроху набирати рис пекла. А молодь… Молодь здебільшого не могла собі знайти місця в цьому велетенському мурашникові. Всі місця були зайняті. Але з нас не спускали ока.