Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 55

— Чого витріщилися, падли? Кинули стволи! На рахунок «три»!

Навіть зі свого місця Павло встиг побачити щербату посмішку на обличчі довготелесого перед тим, як сонце повністю закотилося за Ведмежу голову.

Харгі

Кохан рвонув, не розбираючи дороги. Тому не дивився, куди біжить, ухиляючись від пострілів. Коли земля раптово зникла в нього з-під ніг і він кудись полетів, перша думка, яка стрельнула в голову — в нього таки влучили, і він втрачає притомність. Та приземлившись боком на дно якогось байраку, зрозумів — він або втрапив у пастку, і його тут-таки розстріляють згори, або йому пощастило, і він врятувався.

Дмитрові Кохану справді пощастило. Погоня пройшла просто над ним. Ті, хто його переслідував, таки дивилися під ноги і просто оминули байрак. Може, втікача б і помітили, але він, звиваючись, заповз у колючий кущ, який ріс на дні яруги. Виходило, бандити правильно подумали — втікач таки провалився крізь землю.

Кохан чув, як вони поверталися назад, перемовляючись і матюкаючи його на всі лади. Коли голоси вщухли, він іще довго лежав у кущах, підібгавши зігнуті в колінах ноги до грудей. Зазвичай він не вірив у своє везіння — чорна смуга почалася відразу після історії з Бригіттою.

Але раз байрак трапився саме йому на дорозі, значить, усе ще може налагодитися.

Обережно виповзши з-за куща, Дмитро ліг на спину й оцінив усі перспективи й можливості виборсатися звідси зі зв’язаними руками. Спробував узяти схил яру штурмом — не вийшло. Не маючи можливості тримати рівновагу і впиратися, він поточився і знову впав на дно. Дуже цікаво — врятуватися від кулі для того, аби здохнути від спраги та голоду тут, у звичайнісінькій ямі. Можна, щоправда, кричати. Його почують, прийдуть на голос і витягнуть. Але далі що? Чим він зможе допомогти своїм? А так у них є маленький шанс…

На що? Кохан задумався. Він утік — але в нього немає зброї. Та й руки треба звільнити, бо інакше точно доведеться помирати. Добре, розмірковував він далі, вдалося звільнити руки. Може, самому напасти десантом на озброєну групу? А раптом вони пішли з того місця, від заїмки, кудись в інший бік. Паша дав усім крихітний шанс, кинувши карту в піч і відвернувши на себе увагу. Таке не пробачається. Дмитро приблизно уявляв собі подібну публіку, тому не тішив себе ілюзіями — хлопців напевне вже повбивали. Вони не «язики» й тим більше — не військовополонені. У цій ситуації всі четверо — здоровенний баласт для Рогожина і його людей. Хіба Паша з Поплавком спробують якось виплутатись, у них це чомусь завжди виходило.

Отже, будемо оптимістами, вирішив Кохан. Надія завжди є.

Звільнитися від мотузки — це перше. Потім повернутися назад і спробувати допомогти хлопцям. А коли їх справді вбито, і доведеться мати справу з вісьмома озброєними супротивниками? Тут, у тайзі, на їхній території лишитися живим — мало шансів.

Що можна зробити, аби вціліти самому і врятувати своїх?

Повернутися назад і організувати масштабну облаву. Це йому вдасться. Сюди вони йшли більше двох діб, але ж зупинялися, ночували, не особливо поспішали. Назад простіше: переправа налагоджена, болото… Тут найскладніше, але цю ділянку він теж зможе пройти. Зате коли воно лишиться позаду, Кохан покаже, як повертаються з-за лінії фронту. Щоправда, до болота він добереться вже під вечір, по темному йти не ризикне. Але ж травневі ночі короткі, та й що в цій ситуації можна змінити?

Почувши про Рогожина, карний розшук разом із МДБ просто зобов’язані будуть діяти швидко. До чекістів Кохан ставився вороже, та іншого виходу тепер просто немає. Отже, підбив він підсумок, треба йти по допомогу. Не врятує своїх, так хоч зможе прищучити Рогожинську банду.

Подумавши так, Дмитро сів, роззирнувся довкола і, не знайшовши нічого, схожого на міцний корч, спробував вибратися з байраку в інший спосіб: повільно та впевнено звиваючись усім тілом, наче змія. Кілька разів він ковзав донизу, та спроби дали свої результати — вдалося вибити носаками чобіт щось на зразок невеличких виступів у землі. Так, чіпляючись ногами і тримаючись за стінки яру зв’язаними руками, він коли рухаючись спиною, а коли — боком, нарешті дістався краю й останнім ривком викотився на поверхню.

Хотілося перевести подих, та не було коли. Пройшовши кілька метрів уперед, Кохан побачив звалене вітром дерево. На місці зламу стирчали досить міцні й гострі уламки. Здираючи шкіру на зап’ястках, Дмитро почав терти об гостряки мотузкою, аж поки не зачепив край вузла, і ще через деякий час зав’язку вдалося перетерти й розірвати. Руки затерпли, посиніли, боліли, по них цівочками стікала кров, він загнав під шкіру, здається, мільйон скабок — та був вільний.

Кохан утратив точний орієнтир, але тут особливо не заблукаєш: десь попереду точно мусить текти річка. Намагаючись триматися так, аби сонце було ліворуч, він пішов тайгою. До річки він вийшов, коли сонце вже стало над головою й потроху почало перевалювати до заходу. Якщо орієнтуватися за ним, то воду Кохан побачив перед собою лише близько третьої пополудні. І, як йому здалося, він вийшов нижче від того місця, де вони вчора обладнали переправу.

Було вже близько п’ятої години вечора, коли Дмитро нарешті відшукав її. На щастя, переслідувачі лишили мотузку натягнутою. Адже вони планували повертатися назад, і навряд би хтось із них поліз у воду наводити переправу наново. Не затримуючись, Кохан рушив на той берег. Він таки поспішав, бо в найнебезпечнішому місці впав, і його мало не знесло течією. Та в останній момент утримався і в цілому подолав переправу без особливих перешкод.

Але щойно він опинився на протилежному березі, як сили раптово зрадили. Ноги підкосилися, і Кохан упав на землю, важко дихаючи. Полежавши трохи, підповз до річки й жадібно почав хлебтати холодну воду, аж поки вона не підступила до горла, і його не знудило. Зануривши обличчя у воду, Дмитро полежав так іще якийсь час, потім став рачки, відповз до уривчастого краю берега, сів, притиснувся до нього спиною і знесилено заплющив очі.

Здалося, він просидів так лише кілька хвилин. Та коли розклепив повіки, сонце вже потроху сідало. За приблизними підрахунками, він відключився години на півтори, а то й дві. Припливу сил не відчув, але звівся на ноги і спочатку поволі, а потім усе швидше пішов уздовж берега в той бік, звідки вони вийшли вчора. Місце, де треба заходити в тайгу, Дмитро впізнав одразу. Щойно зайшов за дерева, як довкола стало темніше —

хащі заступали від нього сонце. Скоро стемніє остаточно, а попереду — болото. Як не крути, треба зупинятися на нічліг.

І раптом щось змусило Кохана зупинитися, вклякнути на місці.

Він не міг пояснити свої відчуття. Але точно знав — у тайзі він не сам.

Щойно сонце почало сідати, завіяв, зашелестів у верхівках дерев легенький вітерець, задув Кохану в спину. Внутрішній голос підказав: хоча небезпеки він не бачить, але тут про всяк випадок треба почати рухатися так, аби триматися проти вітру. Та коли він це зробив і пройшов іще кілька метрів уперед, зрозумів — запобіжна міра вжита трохи запізно. Те, що жило в хащах, уже вловило його запах, і тепер кружляє десь поряд, готуючись напасти.

Ніби на підтвердження цієї думки, попереду почувся хрускіт. Хтось важкий продирався крізь дерева йому назустріч. За мить почулося гарчання, а потім у сутінках, що невпинно насувалися, Кохан угледів за кілька метрів праворуч від себе здоровенну темну рухому брилу. Він зупинився. Брила теж припинила рух, і тепер Дмитро вже міг розгледіти величезну страшну тварину.

Це був не просто бурий ведмідь. Дотепер Кохан бачив живих звірів лише в зоопарку. Правда, трохи наслухався про ведмедів і в Данилівці, і від Багрова. На привалах біля вогнища він травив знічев’я мисливські байки. І все ж таки Дмитро був переконаний: ведмідь, який стояв на чотирьох і видивлявся на нього крізь дерева, набагато крупніший за інших. До того ж цей звір не боявся людини в середині травня, навіть шукав зустрічі з нею. Звичайно, як говорив провідник, хижаки вкрай рідко самі нападають на людину в теплу пору року. Як правило, вони захищаються, коли немає можливості втекти від мисливця. Взимку — інша справа. Звірі голодні й люті, а ведмеді до того ж занурюються в сплячку. Тож не дуже шанують тих, хто їх розбуркає.