Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 48

— Давайте!

Гармаш не змусив себе чекати. Мотузка, хоч і не дуже міцно натягнулася над водою, але переправлятися, тримаючись за неї, було тепер справді легше. Послизнувшись один раз, Павло втримався за мотузку, вирівнявся і благополучно дістався протилежного берега. Скинувши свій та Юрків речові мішки, він тут же взявся за край мотузки. Удвох вони змогли краще натягнути її і закріпити, обмотавши при цьому кілька разів довкола стовбура. Гармаш при цьому відзначив про себе: їхній провідник таки має добрий досвід тайгових переходів.

Решта переправилися взагалі без пригод. Навчені прикладом попередників, чоловіки пересувалися обережно, і кожен, хто ступав на твердий берег, відразу кидався обіймати Бражника. Провідник так само продемонстрував Юркові міцність своїх обіймів, а коли всі нарешті зібралися докупи, промовив:

— Ночуємо сьогодні під дахом. Ми всі на це заслужили.

— І де ж тут дах? — поцікавився Гармаш.

— Тепер уже недалеко. Трошки вгору, проти течії, а там кілометрів десять далі в тайгу. Мисливська заїмка, її в нас усі знають. Там завжди запас крупи, солі, сірників. Грубка є. Не пропадемо. Ти як, Юрасю, дійдеш?

— По дорозі підсохну. Виходу іншого нема, — розвів Бражник руками. — Тільки ось викручу одяг.

Роздягнувшись догола, він тут же, на березі, викрутив усе, включно з трусами, потім, кривлячись, одягнувся, і вони знову рушили за провідником. Щойно команда відійшла від річки і знову занурилася в тайгу, Гармаш звелів усім знову стати звичним бойовим порядком і так рухатися далі. Окрім провідника, цей наказ нікого не здивував.

— Це ще для чого?

— Твоя заїмка зачиняється? — перебив Павло.

— На замок — ніколи. Порядок такий. Там же красти нема чого, хлопці… Від звірини є засув із дерева. Ти про що, Пашо?

— Ну, як же: запас крупи, сіль, сірники, груба, зсередини зачинитися можна. Туди хто завгодно може зайти. І будь-коли. Хоч дезертири, про яких ти мені говорив, хоч Федір Рогожин, якого нібито немає. Хіба не так?

Багров роздратовано повів плечима.

— Навряд чи…

— Чому — навряд? Ми не на прогулянці, — тепер Гармаш говорив жорстко. — Без тебе, Матвію Никодимовичу, ми б сюди не зайшли. Або в болоті лишилися б, або кудись би занесло у велику річку. Ми по дорозі вже один труп бачили. Поки потрібний район не прочешемо, назад не підемо. І тепер, Никодимовичу, справді наша робота починається.

— Ага. Дякуємо красно, дядьку Матвію, і тепер уже наші доріжки розходяться. Не потрібен уже…

— Не дмись, Матвію, ти ж кожного з нас на двадцять років старший. Жінка, дитина, нащо тобі це? А ми, дядьку, поки що можемо собі дозволити встромляти голови невідомо куди.

— Дурні ваші голови!

— Правильно, — легко погодився Гармаш. — Але вони — наші. Твою голову, коли вже на те пішло, ми берегти мусимо. Мир?

— Ну, і куди ви далі?

— Переночуємо, відпочинемо, обсохнемо — видно буде. Тут уже боліт немає, та й навряд чи заблукаємо.

— То я вас пару днів на заїмці почекаю, — заявив Багров. — Усе одно з рушницею, то погуляю в околицях. Не дочекаюся — піду назад, нехай вас із солдатами шукають, як колись Спирку з його хлопцями.

Гармаш був переконаний — провідник образився на хлопців, які списують його, сильного мужика, з усіх рахунків. Хоча він думає, що вони справді хочуть знайти й ліквідувати небезпечну озброєну банду. Подібний розвиток подій Павло передбачав, але навіть після болота й переправи не хотів довіряти Багрову їхню основну таємницю.

Цілющий напій

Коли нарешті вони побачили за деревами заїмку, Гармаш дав сигнал зупинитися, розосередитись і мовою жестів, яку розвідники розробили між собою і вивчили на війні, звелів Сотнику й Кохану перевірити, чи все там гаразд. Хлопці обійшли невеличку халабудку з різних боків, обережно зазирнули, в єдине невеличке віконечко, потім переконалися, що двері ззовні зачинені на засув, і лише тоді покликали інших — небезпеки немає.

Багров, не приховуючи образи, стежив за їхніми діями скептично. Коли хлопці почали розміщуватися в невеличкому просторі заїмки, провідник мовчки вийшов, навіть лишивши рушницю. Скоро почулося цюкання сокири — він рубав дрова.

Сам того, мабуть, не розуміючи, провідник дав Гармашеві можливість лишитися сам на сам зі своїми думками. Хлопці, втішені привалом і перспективою ночувати під дахом, знайшли кожен собі заняття. Бражник заходився розвішувати мокрий одяг. Кохан викликався провести рекогносцировку на місцевості. Сотник і Коломієць перебирали вогкі набої, напівголосно рядячись, що з ними робити. На Павла нарешті ніхто не звертав увагу.

Тому, користуючись нагодою, він зробив те, що збирався зробити. Для цього треба було просто вийти з хатинки менш ніж на хвилину.

Щойно він закінчив свою справу, повернувся Багров із дровами. Так само мовчки вони вдвох заходилися розпалювати грубу, зроблену зі старої металевої бочки. Присобачена збоку бляшана труба виходила через дірку в даху, щілину після того старанно зашпарували мохом. Тепло трималося, дощ крізь діру не крапав.

У господарстві заїмки знайшовся закіптюжений чайник. Пропозицію Багрова випити гарячого чаю, настояного на травах, усі сприйняли як крок до примирення. Духмяна травичка якимось дивом знайшлася в «Сидорі» провідника.

— Цукру до цього не треба, — пояснив він, насипаючи її в чайник. — Це така трава — сама солодить.

— Назва в неї якась є?

— Є, Костику, тільки віриш — забувся. Дуже мудро називається по науці, колись один професор говорив. А без науки я її сам упізнаю. Трава — і все. Втому знімає, сил додає.

— Побачимо, побачимо. Давай своє вариво.

За всіма цими клопотами знову непомітно настав вечір. Поки готували вечерю і їли, настоявся заварений Багровим лікувальний чай. Кожен із задоволенням випив по кухлю, і дуже скоро всіх розморило. Першим заснув Сотник, далі — Кохан, Коломієць і закутаний у ковдру біля грубки Бражник. Гармаш задрімав останній. Перед тим, як остаточно відключитися, раптом стрепенувся — вони ж не виставили вартового. Просто не встигли: питво Багрова справді дуже швидко всіх приспало.

Питво Багрова…

Круки. Чорні круки й ведмеді з хижими пащами, з яких капає кров. Великі яскраво-червоні краплі. Паща просто перед очима, крапля зараз упаде на обличчя… Круки… Звіряче ревіння…

Труснувши головою і проганяючи від себе видіння, Гармаш спробував розклепити повіки. Це далося йому ціною великих зусиль. Перед очима пливли стіни, пливла стеля, пливла грубка, пливло, розпливалося обличчя Матвія Багрова.

Ось він нахилився зовсім близько… Усміхнене розпливчасте бородате обличчя…

Розпливчасте… Пливти… Все пливе… Вода…

Чорні круки так само пливуть по воді. І вона червоного кольору, кольору крові… Вода…

Повіки знову склепилися. Тіло налилося приємним теплом, і Гармаш ніби справді поплив спокійною течією, віддавши себе на її милість. Більше не намагався розплющити очі: засинати і про все забути було так добре.

Зі сну він виринув зовсім несподівано — від грубого поштовху в бік. Коли розплющив очі і спробував поворухнутися, відчув, що руки міцно зв’язані за спиною. Лежав він на правому боці, бачив перед собою чиїсь ноги, взуті в чоботи. Багато ніг. Багато пар ніг.

— Ти бач, учора найдовше тримався, а сьогодні його найдовше будити доводиться, — почулося над головою, і каламутна свідомість упізнала голос провідника.

Потім хтось штовхнув його носаком, перевертаючи на спину. Павло побачив над собою Багрова, потім насунулася ще одна постать. Зовсім незнайоме обличчя, і голос так само чужий.

— Давай, давай, старлею, прокидайся. Сподобався чайок? Хрещений іще наллє. Прихиліть його хтось до стіни.

Чиїсь сильні спритні руки підхопили Гармаша, протягли по підлозі, притулили до рубленої стіни заїмки. Хтось не втримався й зацідив йому в зуби. Вдарили досить вправно — із розсіченої губи до рота відразу потекла кров.

— Ану, тихо! — викрикнув той самий голос. — Руки сверблять? Об мене почухай.