Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 46

— Не стійте на одному місці, — зауважив Багров, відхекуючись. — Добре, що рушниці не погубили. Тільки навряд чи ти зі своєї колись стріляти зможеш.

Гриць зняв рушницю з шиї, перевернув її. Зі стволів потекла темна юшка.

— Почищу.

— Почистиш. Якщо виберемося звідси. Але набоям точно гаплик, — провідник підібрав Грицеву жердину, простягнув йому. — Бери й ходімо. Про все поговоримо, коли виберемося звідси. Вже недовго, як я собі міркую.

Хлопці знову стали один за одним. Коломієць заспокоївся. Він сам собі не міг пояснити, чому його так насмішили рушниці на шиях тих, кого мало не заковтнуло болото. Та натомість він зажадав іншого пояснення:

— Хто це був, Матвію?

— Де?

— Той, хто рикав.

— А це хто? — провідник кивком показав на гілку сухого дерева, наполовину сховану в тумані.

Гриша, а разом із ним усі інші подивилися туди, куди показував Багров, і побачили чорного крука. Птаха, ніби дочекавшись загальної уваги, тричі каркнула, знялася з гілки і, кілька разів махнувши крилами, розчинилася в тумані.

— Ну, крук.

— Сміятися, звичайно, будеш, але хрін із тобою, слухай: тунгуси кажуть, що ведмеді слугують крукам. Круки ніби як посланці творця, стежать за людьми. А ведмеді — їхні воїни, охоронці, — Багров розкуйовдив бороду. — Ви навряд чи повірите, тільки сміятися будете. Але в нас люди вірять.

— У що вірять? — запитав Гармаш. — У казку про крука й ведмедя?

— Тут, хлопче, все складніше. Круки звичайно з’являються в тих місцях, де природа ховає від сторонніх скарби. Різні скарби. Нафта, вугілля, знову ж таки — золото, — чи Павлові здалося, чи провідник при цьому хитро примружився. — Значить, крук наглядає, а ведмідь охороняє. І якщо охоронець — харгі, людожер, то скарби справді великі. Ну, це тунгуси так говорять, — розвів він руками. — Тільки бачите, як усе одне до одного. Ведмідь, крук… Та й люди загризені. Крук, значить, гостей непроханих шукає і ведмедя, охоронця, на них направляє. Ну, а там уже кому як пощастить.

— Цікава казочка, — обережно промовив Павло. — Дітей забавляти. Чи лякати, хто як собі захоче. Кажеш, крук оце зараз біду нам накаркав?

— Бог його знає. Може, й крук. Може, самі вони з дороги збочили. Так і будемо стояти?

Розвернувся і першим посунув уперед. Інші подалися за ним, і лише Павло серйозно поставився до щойно почутого.

Дуже дивні історії розповідає Матвій Багров. Спочатку натякнув, що Пилипкові-дурникові всюди Рогожин ввижається, наче мара. Тепер знову дивний і досить прозорий натяк на скарби, які охороняють круки з ведмедями — тайгова сторожа.

Він про щось здогадується чи більше того — про щось знає?

Порадитися з хлопцями він не міг. Адже усамітнюватися на очах провідника — означає викликати в нього зайві підозри. Доведеться чи відводити їх по одному й попереджати, щоб трималися обережніше, або — і так краще — поки що мовчати й до всього дійти своїм розумом. Раптом Матвій, старий тайговик, справді без задньої думки розповідає їм давні тунгуські легенди…

Словом, побачимо. Тепер головне — з болота вибратися.

Це не забарилося. Далі рухалися вже без пригод і особливих перешкод. Судячи з усього, небезпечні місця лишилися позаду, йти ставало чимдалі легше. Хвилин за сорок туман розвіявся, подорожні щасливо ступили на тверду землю. Ще один невеличкий перехід, і крізь стовбури дерев перед ними в променях сонця, що потроху заходило, блиснула вода.

Вони вийшли до річки.

Переправа

Намет розбили на узліссі. Під вечір подув північний вітер, дерева боронили людей від нього, сюди не тягнуло холодом від річки. Переправлятися на той берег під захід сонця Багров не радив, і всі з ним погодилися — перехід через болото таки втомив.

Поки провідник разом із Бражником та Коханом займалися вогнищем, Коломієць із Сотником спробували, користуючись близькістю води, хоч якось відіпрати свій одяг від болотяного бруду. Звісно, ніхто не брав із собою мила. Лише в запасливого Бражника виявився маленький мильний квадратик, відрізаний від цілого бруска. Але ним навіть при найекономнішому користуванні не можна було випрати нічого більшого й ширшого за онучі. Річкове дно було кам’янистим, нашкребти з-під каміння піску, аби відтерти бруд, толком не вдалося. Зрештою потерпілі обмежилися тим, що як могли старанно виполоскали одяг, тримаючи його проти течії, аби вода краще його промила. Потім, викрутивши речі й розклавши біля багаття, обидва, лишившись у самих трусах і майках, спробували викупатися самі. Холодна вода їх не лякала. Але варто було Коломійцеві зайти вище колін, його ледь не збила з ніг сильна течія.

— Нічого собі! — вигукнув не готовий до такого Гриць і вибіг назад на берег.

Сотник, лише трохи помочивши ноги, зробив кілька гімнастичних вправ, аби зігрітися, і сказав:

— Даремно ми від самогону відмовилися, Пашо! Зараз би після купання в болоті так би добренно пішло грамів десь двісті!

— Отак і домовляйся з вами про сухий закон, — буркнув Гармаш.

— А де ти тут, товаришу старший лейтенант, бачив сухий закон? — устряв Коломієць. — Вода — мокра, болото — мокре, дощ он збирається — і той мокрий буде. А ми тут із твоєї милості умовно сухі.

— Вертайся по горілку, коли припекло, я не проти. Доженеш, ми сліди залишили, — Павло кивнув головою у бік болота.

— Отакий у нас ротний, отака у нас рота, — Гриць присунувся ближче до вогню. — Нас із Костиком без штанів точно комарі загризуть.

— А взяли б ми з собою горілку — не загризли б? — в’їдливо поцікавився Гармаш.

— Веселіше було б…

— Тобі сьогодні й без горілки весело. Іди он іще раз у болоті покупайся, коли знудишся.

— Ой, мамо, люблю Гриця, — зітхнув Коломієць. Багров мовчки протягнув йому свій плащ-намет, Бражник зняв ватник і кинув його Сотнику. Запасних штанів, зрозуміло, не виявилося ні в кого, тому безштанних членів групи одноголосно звільнили від несення нічної варти. Натомість цього разу не заперечували проти того, аби провідник вартував нарівні з іншими.

Уже потім, після вечері, поки сутінки ще не зовсім загусли, Гармаш із Коханом вирішили прогулятися біля річки. Багров приєднався до них. Якийсь час трійця стояла на невеличкому прибережному горбочку, дивлячись на інший берег. Нарешті Павло запитав:

— Скільки тут?

— Ширина чи глибина?

— Чого нам узагалі від цієї річки чекати.

— Самі бачите — вона неширока. Вийшли ми, до речі, до одного з найширших місць. Десь до двохсот метрів, не більше. Глибина хіба десь на середині трохи з головою може бути, і то коли вода прибуває.

— Зараз прибуває?

— Про що я й кажу. Течія тут дуже хитра й капосна, — Багров за звичкою поліз п’ятірнею у бороду. Бражник, у якого за кілька останніх днів підборіддя встигло зарости більш грунтовною щетиною, аніж у інших, і собі потер її за прикладом провідника. — Ми підемо за течією трошки вниз. Там є одне вузьке й не дуже глибоке місце. Переправлятися зручніше там. Тільки бачиш, Пашо — під водою там дуже неспокійно. Недалеко від берега ще туди-сюди, а виберешся на середину — звалить і понесе, писнути не встигнеш. Поб’є об каміння, головою стукне раз чи два, ось тобі й припливли.

— Але ж і люди, і звірі якось переходять?

— Більше в середині літа, коли вода трохи спокійніша. Звірина тут така: якщо з початком осені не перебереться на інший берег, там і зимувати буде.

— А наші друзі-ведмеді?

— Так само — хто на якому березі собі барліг надибає, там і лишається. Будемо літа чекати? — у його погляді Гармаш знову вловив знайому вже насмішкуватість.

— Навіщо? Перейдемо. Якщо, звісно, бурі з дощем завтра не буде.

— Не буде. Погода псується, але хіба дощик плюне трошки вночі. Давайте, мужики, повертатися і вкладатися. Ранок від вечора мудріший, завтра рано піднімаємося.

Мисливець не помилився. Щойно стало зовсім темно, закрапав дрібний дощик.

Згодом він посилився, та ненадовго — дуже скоро його потягло на південь. Стало дуже вогко, багаття задиміло, і Кохан, на чию варту припала ця прикра подія, зайняв себе тим, що розпалював вогонь наново.