Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 41

— Обережно! — повторив Кольцов. — Ви ж знаєте мене менш як півгодини, а вже провокуєте до небажаних висновків стосовно своєї особи. Повірте, вам краще виконати наказ і забути всю цю історію. Нехай у нашого відомства тепер голова болить.

«А й то правда! — подумав Соболь. — І чого оце я пнуся хрін знає куди? Баба з воза — кобилі легше!»

Він віддав усі необхідні розпорядження по телефону, потім трошки подумав і вийшов з-за столу, обсмикуючи кітель.

— Тоді останнє запитання: чому наказ прийшов із Томська, а не від нашого управління? Ви не думайте нічого, я знаю підпис полковник Северина, Тюмень лише недавно стала центром області…

— Ось ви самі собі й відповіли. Не знаю, що там вирішує начальство, в мене лише наказ, і я мушу його виконати. У Томську ваш Доброхотов так само довго не затримається. На літак — і в Москву.

— Ви до самої Москви його супроводжуєте?

— Аби ж то… Тільки до Томська, товаришу підполковник. Тільки до Томська…

— Значить так, товаришу майор, — Соболь діловито обсмикнув кітель. — Для забезпечення всебічного успіху нашої маленької операції я поїду з вами. В якості начальника конвою. Цього мені навіть ваше начальство заборонити не може.

— Не заперечую, — якщо Кольцов і вагався, то лише кілька секунд.

— На чому їдемо?

— Я з машиною.

— Чорний ЗіС біля входу?

— Так точно.

— Машину бачив, шофера не помітив.

— Я сам за кермом, товаришу підполковник. У мої повноваження входить можливість користуватися приватним автомобілем. Не завжди можна довірятися водієві.

— Ти глянь, яка у вас контора серйозна. А як же я та мій конвой? Ми ж так само, виходить, сторонні особи в цій, гм, операції.

— З вами я дістануся лише до Томська. Звідти вас відправлять назад. Інформації у вас мінімум, — нарешті майор Кольцов спромігся на посмішку. — Бачите, ви справді сторонні, ще й не з нашого відомства. І потім — вам воно треба, чужими складностями голову забивати?

Дзенькнув телефон. Соболь приклав трубку до вуха, коротко відповів: «Добре», опустив її на важіль, одягнув кашкета.

— Затриманий готовий. Можемо їхати. Підженіть машину на задній двір, вам охоронець покаже, куди.

У дворі управління на них уже чекав Прохор Доброхотов. Руки скуті наручниками за спиною. Худенький «сидір» із його речами тримав один із конвойних. Викликати тюремний конвой Соболь не міг — поки затриманого тримали в управлінському КПУ, його охорону забезпечувало управління. Уже в тюрмі йому належить зовсім інше конвоювання. З КПУ Помийника супроводжували двоє міліціонерів у сержантській формі. Для такого серйозного випадку Соболь розпорядився видати їм автомати ППШ. Сам він узяв ТТ і запасну обойму.

Арештованого посадили назад між охоронцями. Підполковник сів поруч із водієм. Кольцов спокійно запустив мотор, і ЗіС виїхав з двору.

— Я хочу глянути, де ви відкопали тіло, — промовив майор за кілька хвилин.

— Чого ж ви мовчали? — прохання дебешника чомусь трошки роздратувало Соболя.

— А в чому проблема?

— Нічого особливого. Просто нам їхати в інший бік. До міського звалища.

— То керуйте.

Майор розвернув машину, і скоро вони виїхали до потрібного їм місця. Останні будинки лишилися позаду, годинник показував лише пів на одинадцяту ранку. Чомусь Соболь згадав, що не встиг віддати заступникові жодних розпоряджень на час своєї відсутності. Лише поставив його до відома, куди поїхав і коли повернеться. Дивно, але тутешній криміналітет, стривожений міліцейською активністю, на якийсь час згорнув активну діяльність. Через те спостерігався незвичний у цих північних краях спокій. За останній тиждень — жодного вбивства, якщо не рахувати одного алкоголіка, котрий стукнув співмешканку, таку саму алкоголічку, чавунною праскою по голові, й одного удару виявилося досить, аби…

— Зупинимося на хвилинку. Давайте вийдемо, я хочу сам подивитися, де саме знайшли тіло.

Кольцов першим вибрався з машини. За ним — Соболь. Конвойні на задньому сидінні не поспішали, і майор жестом наказав їм так само виходити. Але коли один із міліціонерів почав цупити за собою Доброхотова, дебешник заперечливо похитав головою:

— Хай сидить. Він мені зараз не потрібен.

Конвоїри підступили до Соболя. Тепер вони стояли поруч, майже впритул один до одною.

Підполковник першим уловив дивний рух правиці Кольцова, спрацювала підсвідомість, його рука вже лапнула кобуру, та майор виявився на диво спритним. Соболь іще тільки витягав пістолет, а Кольцов уже стріляв.

Перші дві кулі влучили підполковнику Климу Соболю в груди.

Конвоїри навіть не встигли підняти автомати. Вони тримали їх на плечах, так і попадали, звалені кулями блакитноокого. Підійшовши до лежачих упритул, він витягнув ТТ з кобури підполковника, зсунув запобіжник і послав по кулі в кожну голову. Подивився на зіщуленого в машині злодія, спокійно заховав пістолет підполковника в кишеню, свій наган із порожнім барабаном викинув у канаву, повну брудної смердючої води. Потім старанно обшукав кишені всіх трьох. Знайдені документи так само кинув у воду. Намацавши в нагрудній кишені кітеля Соболя щось тверде й невеличке, поліз туди рукою і витягнув запальничку.

Американська.

Цікаво, де міліцейський підполковник здобув цей трофей? Такі запальнички він бачив у американських солдатів. Але це навряд чи трофей: Соболь, здається, не воював.

Підкинувши запальничку на долоні, чоловік зі справжніми документами майора МДБ Павла Кольцова поклав її собі в кишеню штанів. Тепер це його бойовий трофей.

Фальшиві документи на прізвище Мітін він спалив, щойно отримав від резидента надійніші. Справжній майор Кольцов зник два роки тому. Його вже перестали шукати, сім’ї він не мав, друзів, як і переважна більшість працівників органів держбезпеки, не нажив. До того ж документи старшого офіцера МДБ в Сибіру виглядали найбезпечнішими — залякані цим страшним сполученням із трьох літер радянські люди не ризикнуть не те що перевірити справжність цих документів, а й навіть подумати про те, що вони або особа їх пред’явника може підлягати бодай найменшому сумніву. Документи офіцера держбезпеки мусили захистити його в цій країні краще за будь-що.

Для остаточного перетворення на майора Кольцова йому знадобилася форма. Тут вийшов невеличкий прокол — форму йому знайшли на один розмір більшу. Але мало яку форму носитиме офіцер МДБ!

Резидента, який чекав на нього в Тюмені, заслали в ці краї три роки тому, під час війни. Фронтовик, інвалід, без двох пальців на правій руці (їх йому відтяли в школі підготовки агентів), він не викликав жодних підозр і весь цей час обживався, спочатку з нетерпінням чекаючи, коли ж його «розконсервують» німецькі господарі. Коли війна скінчилася, жив надією, що про нього забули. Але дізнавшись, що німці передали його новим господарям, американцям, не дуже засмутився. Америку агент вважав більш надійним партнером.

Із його допомогою новоспечений Павло Кольцов дізнався про всі колишні кримінальні контакти Рогожина-старшого. Несподіванкою стала чутка про вбивство Федора Рогожина і зізнання вбивці. Лишилося перевірити все особисто. Інакше «чистильник» не діяв.

Він не збирався вбивати начальника карного розшуку спеціально. Аби той не захотів поїхати з ним, лишився б живим. Кольцов узагалі вважав, що йому пощастило: убивцю не встигли перевести в тюрму. Звідти його викрасти було б набагато складніше.

Тепер лишалося допитати його. «Чистильник» не бачив тут нічого складного. Цей чоловік не виглядає міцним горішком. Не потрібні навіть особливі зусилля, аби змусити його говорити. Кольцов бачив багатьох кримінальних злочинців, і Прохор Доброхотов усім своїм виглядом викликав у нього лише огиду. Тоді як до Соболя він устиг проникнутися певною повагою.

Та різниці між ними немає. Як один, так і другий мусять померти.

Кольцов прочинив задні дверцята ЗіСа, вмостився біля переляканого злочинця. Витягнув пачку «Казбеку», клацнув своєю новою запальничкою, застромив цигарку в губи Помийнику, підніс вогню. Полонений затягнувся, закашлявся. Кольцов дбайливо поляскав його по спині. Цигарка випала з рота на підлогу, «чистильник» наступив на неї носаком хромового чобота.