Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 23

Уже в 1907–1910 pp. у Владивостоці, Благовіщенську та Харбіні виникли перші українські клуби та гуртки. З 1917 року починають з'являтись українські школи, кооперативи, національні доми, діє товариство «Просвіта», засновується Українська вчительська спілка.

Боротьба українців за свої національно-культурні права була припинена 1922 року з приєднанням Далекосхідної республіки до Радянської Росії. Над провідниками українського руху відбулася судова розправа в Читі в січні 1924 року, де у справі проходило 24 особи, з яких 14 було засуджено до ув'язнення. Українцям пред'являли цілком абсурдні звинувачення у націоналізмі, спробі підірвати авторитет радянської влади і тому подібне.

Довідка третя

Із приблизно 1,5 млн українців азійської частини Росії 620,6 тис. осіб проживали на Далекому Сході, де становили 8,0 % усього населення, 583,8 тис. — у Західному Сибіру (3,9 % жителів) й 279,5 тис. — у Східному Сибіру (3,7 % населення).

ЗАХІДНИЙ СИБІР

Тюменська область, 1946 рік

Нічний гість

Коли він минув маленькі тісні сіни, зайшов до кімнати, під тьмяне світло лампочки, і зняв картуза — «восьмиклинку», Савка Дьоготь подумав, що побачив привида.

Але привидів не буває, досвідчений душогуб Дьоготь знав це дуже добре. Жоден із тих, у кого він забрав життя, не приходив уночі до його тісної холостяцької хатинки. До того ж привиди безплотні. А того, хто серед ночі постукав до Савчиного віконця, можна було роздивитися, навіть помацати. Від нього пахло нічним квітневим дощем і димом від фабричних папірос, тоді як постійні відвідувачі Дьогтя смалили міцний домашній самосад.

Привиди тут справді ні до чого. Просто десять років тому Дьоготь особисто бачив, як куля, випущена з міліцейського нагана, звалила чоловіка, дуже схожого на того, що стояв зараз посеред кімнати і мовчки чекав, поки господар впізнає в його обличчі знайомі риси. Не вірячи в нечисту силу, Савка таки вірив у переселення душ.

Його нічний гість був викапаний Спирка — Спиридон Рогожин. Із ним Савелій Дьогтєв до війни славно погуляв по цих краях, аж поки червонопузі не пустили проти них мало не регулярну армію. Слухайте, а хіба тут мають місце сумніви? Навпаки, Савка Дьоготь, як усі колишні рогожинці, хто лишився живий після тієї пам’ятної сутички в тайзі неподалік від Данилівки, аж піднімався над собою від тієї думки, що з ними, грозою всієї округи, змогли впоратися лише регулярні армійські частини. Лягавим вони виявилися не по зубах.

Правда, хлопця, що стояв зараз перед ним, Дьоготь бачив один чи два рази. Ще хлопчиськом. Але й тоді він був дуже схожим на свого батька, чим Рогожин неабияк пишався.

— Досі не впізнав?

— Боюся впізнавати, — чесно признався Савка.

— Відколи це ти почав чогось боятися, Дьоготь?

— Ну, всі чогось бояться… Ви, я, наш міліцейський начальник, навіть, — він стишив голос, — сам товариш Сталін — і той боїться.

— Не будемо тепер вашого товариша Сталіна чіпати. Мені цікаво, чого ж ти сам боїшся?

— Боюся впізнавати вас… Федоре Спиридоновичу…

Одяг нічного гостя цілком відповідав теперішній вуркаганській моді: сірі штани заправлені в забризкані квітневою тюменською грязюкою, але таки дбайливо доглянуті чоботи — «прахоря», халяви яких зібрані в гармошку, коричнева замшева куртка — «бобочка» зі шкіряними латками на ліктях. Промовляючи слова, гість стильно відкочував нижню губу, аби зайвий раз продемонструвати золоту чи позолочену фіксу на нижньому передньому зубі. Але Савку Дьогтя, який бачив десятки блатних і сотні приблатнених — цього теж вимагала повоєнна міська й містечкова мода — зовнішній вигляд, навіть золота коронка в роті не могли переконати, що перед ним справжній кримінальник. Навіть якби Федір Рогожин зараз почав ботати з ним по фені, а заодно при нагоді показав іконостас наколок на руках, ногах, тулубі чи навіть задниці, Савка сприйняв би це так само, як наклеєні вуса в театрального актора.

Гаразд, перед ним — рідний, хоча й позашлюбний син знаменитого колись у цих краях бандита. Але десять років про нього нічого не було чути. За підрахунками Дьогтя, хлопцеві нині двадцять три роки. І він, попри всі зовнішні атрибути, аж ніяк не схожий на типового російського «ділового». Загалом навіть за віком Рогожин-молодший не міг реально тягнути на серйозного кримінального авторитета. По його очах читалося — незважаючи на вік, Федір Рогожин справді небезпечний тип. Напевне, на його совісті — або, краще сказати, на його рахунку, — так само числяться вбиті особисто ним люди. Та Савка Дьоготь, старший за свого гостя десь у два з половиною рази, міг закластися на що завгодно — з чистим криміналом теперішній спосіб життя сина його вбитого десять років тому товариша не має нічого спільного.

Доглянутий.

Надто доглянутий.

Ситий якийсь. Як це він сказав — вашого товариша Сталіна… Вашого…

Не наш.

Ці думки були першими, що майнули в голові професійного кримінальника, коли він лише глянув на обличчя нічного гостя. Знаючи, чий син перед ним, Савка Дьоготь негайно відвів очі: Спиридон Рогожин славився своїм умінням перехоплювати погляди співбесідника, вгадувати думки за виразом обличчя, і це вміння не раз ставало в пригоді і йому, і тим, хто тримався на його боці.

Тим часом Федір, здавалося, не особливо перейнявся тим фактом, що його особу встановлено без відповідних документів. Розстебнувши куртку, він роззирнувся, присів на лавку біля столу, поклав «восьмиклинку» на коліно, сперся ліктями об стіл. Дьоготь раптом звернув увагу — перед хлопцем він стоїть у самих кальсонах та несвіжій спідній сорочці. Швидко смикнувши з ліжка строкату ватяну ковдру, він накинув її собі на плечі, присів на краєчок ліжка. Вперше за багато років він не знав, як починати розмову, до того ж — із молодшим за себе співрозмовником.

— Чому ти нічого не запитуєш? — Рогожин справді ніби прочитав думки господаря.

— І, коли можеш, не «викай» мені. Ти, як я знаю, був другом мого батька…

«Точно — не з наших, — остаточно переконався Савка. — Інакше б знав — дружби в нас не буває. Притиснули б мене свого часу менти, пообіцяли б щось на зразок меншого строку, і віддав би я їм твого батька, синку, з усіма тельбухами. На зоні б ми не зустрілися. Спирці за його подвиги однак стінка ломилася».

— Хай буде так. Тільки, Федоре, не знаю, про що… тебе й спитати.

— Наприклад, чого це я припхався серед ночі, — допоміг йому Рогожин. — Або — як тебе знайшов раніше за міліцію. Чи, може, ти в угро пайку хаваєш, га, Дьоготь?

— За такі пред’яви, хлопче, за нашими законами треба відповідати, — Савчин тон відразу змінився, в голосі брязнув метал, ураз повіяло холодом відчуження. — І коли все толковище зрозуміє, що ти на чесного вуркагана наклепав, у тебе один вихід — самому на перо лягти. Інакше поріжуть на клаптики. Лише тому прощаю тобі, що нас зараз ніхто не чує.

— Законів я ваших, Савко, не знаю і знати не хочу. Не бандитської грамоти я в тебе вчитися прийшов, а за реальною допомогою. Бо мама казала — батько покійний тебе надійним товаришем вважав. Правда, це десять років тому було…

— Мати? Це Любка…

— Любов Макарівна, — перебив і виправив співбесідника Федір.

— Вона… жива?

— Слава Богу. В неї інше прізвище, інший чоловік, але це нічого не означає. Сам знаєш, які часи, чиєю вона була коханкою і чий я син. Одружилася, взяла прізвище чоловіка, його десь під Смоленськом ще влітку сорок першого вбили. Загинув рядовий такий-то смертю героя… ну, словом, усе, що в подібних випадках у похоронках пишуть.

— А ти? Як ти, хто ти, де ти?

— Не має значення. Так само не варто розпитувати, як я знайшов тебе. Доклав певних зусиль, а взагалі шукати потрібних мені людей я вмію. Тим більше — в якійсь занюханій Тюмені, — Рогожин криво посміхнувся, знову показавши фіксу. — Прийшов я, сам бачиш, без речей. Навіть зброї при собі не маю, хоча ти, Дьоготь, так присів на ліжко, щоб рукою до подушки дотягнутися. Пістолет чи револьвер? Покажи, тут усі свої.