Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 18

— Ти, мордо кацапська, думаєш, даремно ми біля могил стоїмо?

— Забери лапи, чмо! — Нікодімов замахнувся, аби ляснути Бурта по руках, наче набридливу муху, та Славко, перехопивши його правицю, спробував заломити її за спину супротивника.

Нікодімов передбачив щось подібне, тому напружив м’язи.

Докучаєв зробив було крок уперед, але потім вирішив не втручатися, спостерігав за розвитком подій із цікавістю, в очах блиснув вогник азарту.

Якийсь час Бурт та Нікодімов намагалися зрушити один одного з місця, використовуючи лише силу рук. Це нагадувало армрестлінг. Тільки тут супротивники не сиділи, поклавши лікті на стіл, а стояли один навпроти одного, поїдали один одного очима, ніхто не хотів здаватися.

Нарешті, не ослаблюючи тиску, Славко прошипів крізь зуби просто в обличчя Нікодімову:

— Не врятуємо Галю — я тебе тут закопаю. Сам. Там, де мені захочеться.

Шульга ступив між ними, поштовхом плеча розвів зчеплені руки, штовхнув Славка набік.

— Брек! Не терпиться — давайте спочатку домовимося… або не домовимося. А потім, якщо не домовимося, я, господа, за цього рейнджера не ручаюся. Йому міжнародні скандали до задниці.

— Нічого собі, — Докучаєв кілька разів плеснув у долоні. — 3 такими бійцями для чого вам наша допомога? Цей же друг не лише нас — усіх ваших бандитів отут закопає.

— Персональне кладовище зробить, — вставив Нікодімов, розминаючи натруджене зап’ястя.

— Дивись, він іще нашого Президента замочить.

— Десь у сортирі.

— Легко, — Бурт картинно впер руки в боки. — Не врятуємо Галю, мою куму, вважайте — гаплик вашому самбісту Путіну.

— А він же серйозно, — промовив Докучаєв, на його обличчя лягла тінь, лоба перетнула навскоси зморшка, схожа на блискавку. Шульга шостим відчуттям зрозумів — жарти скінчилися.

— Ми не для сварок зібралися, — миролюбно промовив він. — Зовсім не для сварок та з’ясування стосунків. Вам іще потрібен зошит? Наші умови ви знаєте. Якби ми могли впоратися своїми силами, уже б давно перекрили трасу.

— Добро, — тепер Докучаєв дзвінко ляснув у долоні. — Ви точно душу й тіло готові покласти незалежно від результату. Давайте до справи. Скільки часу на підготовку?

— Немає зовсім. За моїми підрахунками, машина вже або проїхала Новоград, або під’їжджає до нього. Таким чином, можемо витратити ще годину, але це — максимум.

— Нам іменні годинники за це подарують, — буркнув Нікодімов. — У разі успіху.

— Не подарують, — заспокоїв Докучаєв. — Нам ніхто не повірить. Хіба що хохли нам довідку напишуть і печатку поставлять.

— Або ти зараз заткаєшся… — Бурт знову наліг грудьми на амбразуру.

— Він, я так бачу, застоявся в стійлі, — Докучаєв дивився повз Славка на свого колегу. — Нам усе одно люди потрібні. З нами піде. Підеш, командос?

— Куди?

— Туди! Ствола не дамо, я тебе вже боюся. Але прикрити, думаю, зможеш. Поки що в нас із вами один ворог, наскільки я розумію.

Бурт сплюнув під ноги, промовчав, та Ігор знав свого кума — перспектива взяти участь у якійсь бійці, причому з голими руками, його приваблювала завжди. Часто Славко сам собі шукав і знаходив пригоди.

— Отже, ви згодні? — перепитав Шульга.

— А як ти думав? Звичайно ми для подібних силових акцій ваших же братків наймаємо. Нам бандитські бригадири здають своїх бійців у оренду, ми чесно платимо. Просто зараз не встигнемо ні з ким законтачити. Аби час був…

— А його нема, — вкотре нагадав Ігор.

— Доведеться тоді втрьох, — Нікодімов глянув на Бурта тепер уже майже дружньо. — Машину водиш?

— Машину, танк, літак, підводного човна, велосипеда, — видав скоромовкою Славко.

— Нормально. Тоді поїдеш із нами, — розпорядився Докучаєв. — Тепер так: мені не цікаво, як ви знайдете потрібну вам тачку на трасі. Щойно бачите її — дзвінок мені на трубку. Марка, колір, номери. Тримайтеся на відстані, намагайтеся не виявити себе. Хоча траса й бандюги нібито нас із вами не чекають, але всяке може бути. Можеш їхати не на своїй машині?

— Легко, — кивнув Шульга. Він і без порад ефесбешника збирався залишити свій транспорт у гаражі, його «Фольксваген-гольф» бандити могли справді знати.

— Словом, буде як буде. Що б не сталося — намагайтеся не втручатися. Жарти жартами, але ми як громадяни Росії не хочемо, аби довкола нас опинилося кілька трупів. Спробуємо обійтися без таких довбаних крайнощів…

— Хоча без постріляти не вигорить, — закінчив фразу Нікодімов. — На цьому давайте розходитися, бо ще треба дещо підготувати.

— Ага, є в нас один варіант на подібні випадки. Простенький, тому ефективний. Навіть я сказав би — безвідмовний, — Докучаєв ляснув Бурта по плечу. — Гайда, Славік, усе пояснимо по дорозі.

Той підморгнув Шульзі, так само ляснув долонею ефесбешника й діловито вмостився на переднє сидіння в БМВ. Нікодімов сів за кермо, Докучаєв заліз назад. Коли машина від’їхала, Ігоря охопила раптова туга: попри всю шалапутність та неконтрольованість Бурта, з ним він почував себе більш захищеним, аніж у спайці з директором ресторану і торгівцем комп’ютерами.

На поясі озвався телефон. Повідомлення від «служби спостереження», як Шульга з друзями вже встиг охрестити американців.

Машина, на яку вони полювали, оминула Житомир об’їзною і тепер вирулює на пряму трасу до Києва.

7

Рухалися під супровід «Шансона».

Зазвичай Моруга, коли вони їхали кудись машиною Шульги, просив вимкнути не лише приблатнений ресторанний музон, а й узагалі радіо. Його чомусь дратувала музика в салоні не лише авто, а й маршруток, а також у вагонах поїздів. За його словами, слід цінувати таку музику, яку в будь-який момент можна скрутити і зробити тихіше. Та цього разу він, здавалося, зовсім не звертав увагу на Катю Огоньок, Міхаїла Шуфутинського, Сергія Трофіма, Олександра Новікова та Михайла Круга, що по черзі співали на хвилі «дорослого радіо» в цю годину.

Натомість Шульзі музика в салоні, байдуже яка, чомусь завжди допомагала зібратись і зосередитися. У даному випадку — на дорозі. Його «Шкода» легко йшла трасою зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, руки ніби прикипіли до керма, сам Ігор дивився просто перед собою й не був схильний починати жодних розмов.

Коли вони виїхали за Київ, Кошовий ззаду спробував пожартувати:

— Ми тут наче в задачці. Січете, мужики?

Шульга пропустив зауваження повз вуха, і Михайло змушений був повторити його ще двічі, поки Антон спереду не відреагував:

— В якій ще, бляха, задачці?

— Шкільній. З підручника, забув хіба? З пункту А в пункт Б назустріч один одному рухаються два автомобілі. Перетнутися вони повинні в точці С. У задачці запитується, через скільки годин вони зустрінуться і де та точка С, якщо відомо, що перший автомобіль рухається…

— У мене з математики завжди була «трійка», — перервав його Моруга.

— Отак? Дивись, а як же ти тоді рестораном завідуєш? Як гроші рахуєш?

— Бухгалтер для того є. В неї золота медаль і червоний диплом. Узагалі, гроші навіть двієчники рахують. Тому помовч, Мишку, зі своєю математикою. Бо не знаю, як автомобілі, а ти в пункті Бе раніше опинишся.

— Ти до чого це?

— Ні до чого! Можеш сидіти мовчки?

— Слова не скажи, — пирхнув Кошовий, але замовк. Їхня дрібна суперечка пролітала повз вуха Шульги, він лишень ледь стримувався, аби не притопити педаль газу.

Ожила трубка мобільника. Ігор зняв її з пояса, притулив до вуха, ліва рука далі впевнено стискала «бублика», швидкості водій не скинув.

— Ви зараз проминули Ка-пі-та-нівка? — почулося в слухавці.

— Капітанівка, — вони саме лишили за собою табличку з назвою населеного пункту. — Ви й таке знаєте?

— Не треба дивуватись американським можливостям, партнере, — голос Джейсона Борна чувся досить чітко, ніби він сидів поруч із ними у машині. — Вони йдуть майже з такою самою швидкістю. Я можу навіть приблизно вирахувати, через скільки та де ви можете роз’їхатися.