Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 42

Цілком можливо, за моїми переміщеннями та контактами тоді стежили двійко цікавих очей. Власне, не за мною, а просто так, щоб потім, обпікаючи губи окропом, щедро здобреним пайковим офіцерським цукром, в зачиненому зсередини кабінеті було про що доповісти начальнику оперчастини. Чай і будь-яку іншу подачку сексот повинен відпрацьовувати, інакше не бачити йому більше гарячого чайку...

Я посунув углиб бараку, до саморобної пічки, за яку слугувала велика діжка з-під мазуту. Там доходяги мостили бляшанки з вечірньою пайкою, щоб створити хоча б ілюзію теплої вечері. Минаючи Червоного, я мимохідь торкнувся його плеча. Зрозумівши, що дотик не випадковий, Червоний, так само не привертаючи до себе уваги, повернувся в мій бік. Збоку видавалося, наче зек зручніше моститься. Але коли наші погляди перетнулися, я помітив, що на мене сторожко зиркає спідлоба товариш Червоного, який сидів на сусідніх нарах і, здавалося, пішов глибоко в себе після роботи. Його прізвище згадалося одразу, бо прикметне було — Воропай. Правда, на той час я вже знав, що бандерівці звертаються один до одного так, як звикли: у них так само заведено давати всім щось на кшталт прізвиськ. Скажімо, до Червоного, головного свого, інші зверталися Остап. Цього Воропая називали Лютим. Були ще Мазепа, Мирон, Холод, Ворон — цих прізвиськ у голові тоді не тримав, а тепер зовсім повилітали. Це ж тридцять років минуло!

Коли Лютий глипнув на мене, я зрозумів: Червоний дав знати товаришеві: з ним ввійшов у контакт чужий, що на умі невідомо, тому про всяк випадок треба готуватися. До чого? А ці люди, як второпав я згодом, коли познайомилися ближче, завжди готові до сутички, до бою, словом — дати комусь відсіч. Навіть ці кілька людей разом уже були певною організацією — ні більше, ні менше...

Давши Червоному зрозуміти, що до нього є розмова, я примостився біля вогню — благо, топити воркутинським вугіллям в’язням не заборонялося. Пічка була невеликою, грітися хотілося всім, тож довго тут ніхто не сидів — краще частіше підходити. Ось так, сидячи на втрамбованій земляній підлозі бараку, я чекав. Хвилин за десять до мене підсів навпочіпки Червоний. Розчепірив великі долоні, притулив їх до гарячого металевого боку діжки, примружив очі, та, не повертаючи голови, запитав стиха:

—Чого треба?

До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. Господи, в мене командир танка був з Тального — це таке містечко українське є, та ви знаєте, напевне. А один інструктор на курсах — із Сум, теж українець. Так вони, і не тільки вони, чудово говорили російською.

Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська! Ні, звісно, вони все розуміли, навіть говорили каліченою російською, коли спілкувалися з кимось із нас або з начальством. Та в більшості випадків, принаймні в розмовах зі мною, яких далі було немало, Данило Червоний розмовляв українською. І я його розумів.

Та в той момент, біля пічки, ми заговорили вперше. Відповів я не відразу і теж коротко.

—Сьогодні вночі обережно.

—Чому?

—Не знаю. Просили передати.

—Хто?

У приховуванні джерела інформації я не бачив сенсу.

—Тайга. Знаєш такого?

—Блатний?

—Угу.

—Зрозумів.

Потім, коли наше знайомство з Червоним стало тіснішим, я переконався: у ту мить Данило таки все зрозумів. А сам я, виявляється, багато про що навіть не здогадувався...

А тоді, вислухавши мене, він кивнув, відвернувся, а я звівся на рівні, підпускаючи до груби чергового охочого хоч трохи відігрітися. Мені здавалося — все, свою невеличку місію я виконав. Лишалося тепер і самому не спати вночі, та про це й мови не велося: на таку жертву, як відмова від належних за табірними законами кількох годин відпочинку, я йти не збирався. Адже чужі справи, що б за ними не стояло, мене не обходили.

Виявляється, Червоний цього не знав. Чи, швидше, зовсім на життєву настанову такого собі Віктора Гурова не зважав. Бо вже за годину, коли я вкладався на нари, поруч із темряви почув тихе:

—Коли всі заснуть — перейдеш на місце Остапа.

Рвучко повернувся на голос, та, як слід було чекати,

нікого в темряві бараку не розгледів. Але прохання, точніше розпорядження, передав не сам Червоний. Досі не можу пояснити, чому вирішив підкоритися і за півгодини, коли барак пірнув у сон, обережно сповз зі своїх нар, на нижньому ярусі, та у мороці посунув туди, де розмістилися бандерівці.

Коли і як Червоний пройшов повз мене — не знаю. Надибав його місце, так само нижнє, вмостився. Дошки, як досі пам’ятаю, ще тримали залишки людського тепла. Витягнувся на спині, заплющив очі і зрозумів, що ось тепер точно не спатиму.

Що б не почалося цієї ночі, про час, коли це станеться, мені нічого відомо. Тому приготувався чекати. Потім повіки самі склепилися. Аби за, як мені здалося, мить розліпитися знову.

Я почув рип вхідних дверей. Інші не почули, бо ні про що не підозрювали. «Політичний» барак міцно спав. Час тут зупинився, бо ми вимірювали його від підйому до відбою. Я прокинувся від цього звуку, бо чогось напружено чекав. Ось і відлетів сон. Його місце зайняв страх. Не той, табірний, до якого звикаєш.

Це було липке передчуття близької та неминучої смерті.

5

Очі мої давно звикли до темряви. Не лише тут, у бараку: більшу частину року тутешні північні ночі трималися довше за день. Тому через тривале проживання в умовах ночі людський зір призвичаюється. Дехто з політичних, з тих, хто примудрився прожити тут понад п’ять років, привчився бачити в темряві, наче кіт.

Розгледіти тих, хто ковзнув до бараку, вдалося не відразу. Зрозумів лише: в кого б не матеріалізувалися ці темні постаті, вони прийшли вбивати. І рухалися саме в мій бік. Навіть не так — вони насувалися на мене.

Пригадую, що тієї ночі, вклякнувши на нарах із примруженими очима, я не відчував свого скутого жахом тіла, та свідомість працювала на повну. Не наважуючись жодним порухом видати себе, я, тим не менше, з якимось дивним мені самому спокоєм полічив рухомі тіні. Їх було десятеро, і в русі вони вистроїлися бойовим порядком, розосередившись по всьому бараку. Вони наче заполонили собою барак за якусь коротку мить і зайняли прохід, не залишивши шансу вислизнути для тих, хто раптом відчайдушно ризикнув би це зробити.

Перша постать, що рухалася скрадливими кроками хижака, була вже близько. Тепер навіть з-під напівопущених повік я розгледів писок Сави Зубанова. Ковзнувши поглядом нижче, побачив у його правому кулаку коротку заточену залізяку — піку. Мозок працював на повну котушку, і я досить легко склав два і два: Зубок та інші суки прийшли серед ночі не по мене.

На місці, де лежав я, спить Данило Червоний. І Зубок це знав, бо впевнено наближався саме сюди.

Отже, зробив я собі мітку, хтось із нашого бараку підтримує зв’язок зі «зсученою» командою. А суки, у свою чергу, мають змогу вільно пересуватися по території зони вночі, бо на їхні дії табірна адміністрація здебільшого заплющує очі, адже вони працюють в одній спайці. Тобто інформатори біля нас таки є і якщо не напряму передають відомості сукам, то через оперативну частину табору так точно.

Чому тієї миті думав саме про це — тепер не скажу. Зате точно пригадую, якою була наступна думка: моє місце в бараку — ближче до дверей, і тепер Червоний лежить за спинами Зубка та його банди вбивць. Тобто в них у тилу. Отже, бандерівець або знав, що так трапиться, або дуже швидко «прокачав» ситуацію та вжив тактичних заходів. Залишається зрозуміти, чи підставляє цей бандюга мене під ножі кримінальників, чи...