Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 68

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

-Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

-Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

-Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

-Якого хріна! - це спромігся вигукнути Савицький.

-Золотого та твердого! - почулося у відповідь. - Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

-Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

-Граємо у війну? - перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік. - Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову - тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.

-Холодно, - поскаржилася знизу Людмила.

-Нічого, ще момент - і досить валятися, - вже голосно, набравши в легені морозяного повітря: - Ну як там, Паша?

-Ніштяк, Карась! З ментами домовлено, оце чорне дерево в нас приймуть, там на кожного мусить сотня подвигів бути записана.

-Ну і...

Це мусило статися. Так завжди трапляється, коли на ейфорії перемоги забуваєш про обережність. Темна постать метнулася до Олега, темряву різонув спалах та грім пострілу, вогнем обпекло груди.

Олег Рибалка вкотре за цей довгий день заточився і впав на спину. Просто біля Людмили.

Жіночий крик підхопив дівочий. Озброєна постать вже занурювалася далі в темряву, інші полонені теж почали ворушитися, та спробу бунту хутко присікли. Хтось кинувся навздогін, знову взяв слово автомат - і почулося протяжне "а-а-а-а-а-а-а-а-а!" смертельно пораненого вправним мисливцем живого створіння.

Над Олегом уже схилилися, відштовхуючи одна одну, Людмила з Оксаною, стаючи колінками на холодний грунт. Охоронці "Універсуму", саме той кістяк, підібраний свого часу Рибалкою, крутили полоненим руки і відводили вбік. Віталій Добрянський, котрий теж зажадав бути присутнім на фінальному шоу, тепер розгублено дивився на нерухоме тіло ще чотири години тому незнайомої йому людини.

-Хто?

-Жигун... с-сука, - почулося десь збоку, обличчя того, хто говорив, як і всіх інших бійців, закривала чорна маска. - Це ж треба...

До хворого пускали лише рідних. Важкий стан утримувався тиждень, куля точно дура - спеціально ніхто не цілив, але пробило легені, правда, пройшла навиліт та ще й організм здоровий, загартований. Прийшовши до тями, Рибалка спочатку мало кого впізнавав, та дуже скоро міг приймати відвідувачів. Як обумовлено - лише близьких людей.

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Людмила. Вона ставить йому у вазон на тумбочці свіжі квіти, поправляє йому простирадла, лишає мандарини, банани та гранатовий сік, розповідає останні новини: оголошено конкурс на заміщення вакантної посади директора "Універсуму", базар поки не працює, така собі Алла Різник написала про це велику статтю, де розвінчала методи роботи бізнесменів, подібних до Дениса Савицького. Офіційно не наголошується, але Людмилі точно відомо: вже прийнята версія про конфлікт колишнього працівника міліції Рибалки Олега, котрий очолював охорону "Універсуму" і врешті йому набридло покривати темні справи свого шефа. Отже, Олега поки не чіпатимуть, але допитають. Медальку може дадуть, чи орден. А швидше за все - не дадуть. Звичайно, повісять на Савицького усіх собак, навіть гріхи Жигуна. Той не вижив, помер в лікарні. Стишивши голос, Людмила додає: "Хтось йому допоміг померти, такі чутки курсують".

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Оксана. Вона викидає принесені мамою квіти, ховає її вазон, позбавлений всякого смаку та гармонії ліній, ставить поруч свій, бурчить: "Знову вона ховає, у, гримза". Вона принесла такі самі квіти, але зовсім інший набір фруктів: ананас і грейпфрути, додає ще одну пляшечку гранатового соку: "Це натуральний, мамка принесла напій, не знається вона на соках". Так само поправляє простирало, серйозно допитує молоденьку сестричку про стан здоров`я коханого мужчини, старанно записує, які потрібні ще ліки. За домовленістю з дівчиною сестра говорить мамі - ліки всі є, не треба зайвого клопоту. Дівчина підробляє у фаст-фуді, тому свіжа копійка водиться. Ліками Рибалку забезпечує вона. Монопольно.

Вдома Людмила сама пере його білизну і простирадла, але Оксана намагається вибрати час і занести постіль у пральню раніше, ніж мама вкине все в черево пральної машини. Дівчині це вдається - останнім часом у матері багато роботи. Її статус зріс: історія про те, як працівниця банку не лише не піддалася шантажу, а змусила шантажиста переказати гроші на рахунок дитячого будинку, переходила з вус у вуста. На порушення правил фінансових операцій, враховуючи особливі обставини справи, відповідні інстанції вирішили заплющити очі. Людмилі навіть виписали невеличку премію.

Поки мамі ніколи, донька кілька годин на день читає Рибалці детективи у м`яких обкладинках. Зате Людмила щодня приносить йому газети і годину переповідає зміст найцікавіших статей. Вона цілковито переконана - Олег мусить бути в курсі всіх подій.

А ще Людмила носить йому серветки власного виробництва, пригадалися навички молодості. Тепер Оксана ночами вчиться вишиванню до сніжинок в очах, поки нічого втішного не виходить. Зате вона голить і зачісує Олега, чого мама з усією своєю завантаженістю ніколи не встигає.

-Як ти сьогодні, коханий?

-Як ти сьогодні, коханий?

Лікарі обіцяють поставити його на ноги до кінця лютого. Ну нехай, лютий короткий місяць, валятися набридло. Поки що Олег Рибалка надто кволий, аби відповідати на подібні питання. Особливо це стосується слова "коханий". Дивно, він відчував, що трохи побоюється обох своїх добровільних сестер милосердя. Хоча, здається. поки причин нема.

2002 р.

Київ

січень-липень