Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 54

-Навряд. Ти все правильно відчуваєш, - хоча зараз вони сиділи у невеличкому затишному ресторанчику, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Від ймовірного "хвоста" Олег відчепився в місті, для цього довелося перехоплювати Людину в підземці між станціями "Площа Толстого" та "Палац спорту", народу там сновигає багато, позбавитися стеження можна запросто, що вони й зробили. При всьому бажанні Олег не міг переконати себе, що вони граються в дитячі ігри, просто забавляються - і одночасно вбачав у перманентній необхідності відриватися від стеження щось параноїдальне. - Є в мене одна ідейка, щойно народилася. Перейдемо в контратаку. Спробуємо вирішити проблему раз і назавжди.

-Щось придумав?

-Ага. Оксана ж у нас з тобою наркоманка.

-До чого тут...

-Ну, її ж наказано було на голку посадити. На фіга - питання десяте. Навряд чи Жигун здогадувався про експерименти цього психа, пам`ятаєш, Оксана говорила, Водолаза, хіміка-самородка... Отже, наш друг Сергій Сергійович Жигун, консультант широкого профілю, глибоко переконаний, що хоч тут узяв реванш. Бач, він хоч так збирався повернути тобі доньку закінченою наркоманкою. Признається - потрібне лікування, великі проблеми. Не признається з якихось причин - ще більші проблеми, з квартири гроші та речі пропадати почнуть.

-Нехай собі думає! Ми ж їздили на обстеження, ніби все з нею в порядку, лише виявили снодійне, Ксені ж його конячими дозами згодовували... Чи вколювали. Без різниці.

-Кажу ж - ідея є. Пропоную не розчаровувати гаспадзіна Жигуна в його кращих сподіваннях. Без твоєї консультації не впораюся, ти ж геній банківської справи.

-Я тебе вже покохала, Рибалка, не треба сипати компліментами і дарувати квітку з коробкою недорогих цукерок. Періоду лестощів нам якось вдалося оминути.

-Послухай, що скажу, і оціни ідею. Категорії наступні: "реально", "не реально", "реально, але потребує доопрацювання", "теоретично реально, практично неможливо", "не реально, та спробувати можна".

-Інтригуєш. Давай, мені вже цікаво. Тільки ж я віднедавна маю право бути вредною, як усі вагітні жінки. І хвилювати мене не можна.

-Розумію, келих шампанського розслабляє, та побудь трошки серйозною. Готова?

-Завжди готова, - старий піонерський клич вона промовила пошепки.

Вислухавши Олега, жінка винесла вирок: "реально, але можуть застрелити". Рибалка заспокоїв її - не встигнуть, цей пункт він уже бере на себе.

А наступного ранку, коли Людмила вирішила почати підготовчий етап операції під умовною назвою "Помста придурків", їй подзвонив Рибалка з мобільного і повідомив: стеження знято. Принаймні, так йому здалося. І він не знає, добрий це знак чи поганий.

Оксана нарешті наважилася втекти з дому.

Не на завжди, звичайно. В її випадку під поняттям "втеча" дівчина розуміла звичайну можливість вийти за двері квартири. Проти того, аби сидіти вдома і нікуди не потикатися, вона особливо не заперечувала. Подібної слухняності вона сама за собою не помічала, аби не збрехати, років зо два поспіль, не кажучи вже про маму, яку переміни в поведінці доньки відверто тішили. Паралельно Оксана зробила чергове відкриття: виявляється потрапити під машину можна лише раз у житті, зате - назавжди. Пережита в ніжному віці дорожна аварія стає найпростішою універсальною відмазкою на всі випадки життя. Ось свіжий приклад - зі школою жодних проблем, мама попередила класного керівника про чергові ускладнення в дівчини і легко отримала для хворої індульгенцію на предмет пропуску занять. Тепер Оксана сиділа під замком та, як не дивно, зовсім не нудилася. Вона переживала нові, зовсім незнайомі відчуття.

Вона ніколи б не подумала, що так усе повернеться. Але це таки трапилося. Материн коханець Олег Рибалка перестав викликати в неї відразу, негативні емоції, неприховану ненависть. З чим це пов`язано, вона не знала. Хоча відповідь видавалася простою і лежала, здається, на поверхні. Дівчині почав подобатися її рятівник. Усе закономірно, та Оксана саме не хотіла, аби все виявилося отак банально. Спочатку заважав і видавався повним козлом, а варто було спуститися за нею в підвал, вийти назустріч з виглядом визволителя, тримаючи автомат зграбно, мов позитивний герой американських бойовиків - і все, козлом чомусь бути перестав.

До школи Оксана тепер не хотіла через небажану перспективу зустріти там ровесників, необхідність спілкуватися з однолітками, вислуховувати від них різну дурню. Ще раніше дівчина відчувала себе трошки... не вищою, ні, старшою за всіх подруг та приятелів. Олег Рибалка, дорослий сильний і - чого вже там! - вродливий мужчина вивів її з моторошного підвалу мало не за руку, а потім бився за неї та сіяв довкола смерть, розкидаючи гранати та розстрілюючи автоматні кулі. Навряд чи хтось з пацанів - завсідників інтеренету або курців травки за школою чи в найт-клабівських сортирах, здатен на такі вчинки. З одного боку - бачені лише в кіно, але ж з іншого їй, Оксані Сошенко, було насправді страшно, вона дійсно чула постріли і мчала, визволена з полону, на швидкій великій машині, якою керував дорослий сильний чоловік.

Дівчина регулярно почала ловити себе на думці, що частіше хоче бути поруч з Олегом. Ясна річ, в одній кімнаті, бачити його і слухати, але ж цього ох замало! Вона бажає притулитися до його плеча, пригорнутися до грудей, обвити руками шию... Фантазія ставала дедалі сміливішою, вона дозволяла уяві квітнути бучним цвітом, аж поки не дійшла простої, як апельсин, думки: їй, шістнадцятирічній дівчині, не просто більше до вподоби дорослі зрілі мужчини - саме Олег Рибалка. І не просто подобається - вона його, мабуть, кохає. Чому не впевнена, до чого оце мабуть? А до того - Оксана виявила, що таки ніколи нікого не кохала, вірніше, того самого почуття, оспіваного сотнями віршів, описаного в книжкових томах, баченого-перебаченого в кіно вона не переживала. Їй не здається - вона просто впевнена. Вона, Оксана Сошенко, втріскалася, втюрилася в колишнього мента, маминого коханця, заманьячила, запала на нього. І чим далі, тим більше.

А раз так, то, дотримуючись усіх законів логіки, дівчина раптово захотіла Рибалку не просто як мужчину. Вона не буде проти, коли дитину народить саме від нього, свого коханого. Мамі, ясно, казати про це не варто, не бажано. Нехай це стане їхнім маленьким секретом. Саме так, їхнім. Її та Його. Оксани та Олега.

Поки що дівчина не припускала навіть думки, що Рибалка може відмовитися від неї. Правда, він у курсах всіх її інтимних справ, та це теж просто вирішити. Гм, невідомо, наскільки просто, навряд чи легким порухом руки, та всі строки ще дозволяють вийти з мінімальними втратами, а то й взагалі без втрат. Часу для роздумів у Оксани було досить, тому через вісім днів після сповненої бурхливих подій ночі в Пущі-Водиці, пересидівши зі своїми думками у чотирьох стінах, зваживши числені "за" і зовсім малесенькі "проти", вона набрала номер важкоатлета Ігоря, батька очікуваної дитини.

У спортзалі. На тренуванні. Майбутній чемпіон України, ясна річ, скотина занудна, м`язи без фантазії...

-Номер спортзалу дайте, коли ваша ласка...

-Хто запитує?

Яке ваше собаче діло...

-Одна знайома, домовлялися, а він не дався чути.

-Це життя, рибонько. Не мусить же Ігорьок кидати тренування і шукати телефона, аби набрати ваш номер. Не хвилюйтеся. Він вам ще подзвонить.

Он яка ж він у вас цаца...

-Будь ласка, це не те, що ви думаєте.

-А я нічого й не думаю, - швидше за все, говорила його мати, Оксана з нею ніколи не зустрічалася. Тому не переймалася тим, що її можуть упізнати. - Сонечко, наш з вами Ігорко - достатньо дорослий хлопчик, аби я могла заборонити йому з кимось спілкуватися. Тим більше - з дівчатами. Він спортсмен, йому це приємно, навіть корисно. Просто ви вже не перша сьогодні, хто шукає мого сина, а незабаром змагання, тому тренування для нього тепер більш важливі.