Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 34

-З головою в тебе все нормально?

-Вгадай з третього разу, - Жигун посміхнувся кутиком рта, вийшла гримаса.

-Ти задля якого хріна мені все це зараз розповів?

-Ми партнери, хіба не так? Секретів бути не повинно, - Жигут, крекчучи, підвівся. - Так, поїхав я. Не все тобі, напарнику, розуміти треба. Але знати все ти мусиш.

Звичайно, а як же... Одних за його наказом на голку саджають, інших він сам, тільки на іншу "голку". Слідів від уколів не лишається, та й відчуття інші. Важко пояснити відчуття того, хто несподівано для себе, особливо того не бажаючи, став власником чужої брудної таємниці. Не так давно Денису Савицькому розповіли історію про вбивцю з Борисполя. Самотній алкоголік задушив десятирічну дівчинку-волоцюжку, яка час від часу підночовувала в доброго й нібито незлостивого дядечка. Ні, жодного сексу чи гвалту, на таке алкоголік давно вже здатен не був. Просто щось перемкнуло - і здоровенні руки зімкнулися на дитячій шиї. Потім він, за "модою" останніх років, порубав невеличке худеньке тільце сокирою, склав у сумку, виніс усе це на балкон. Та це був лише початок. Протягом місяця цією ж сокирою він зарубав ще трьох, двох собі подібних п`яничок і одну кандидатку в співмешканки, разом збирали порожні пляшки та картонні коробки на базарі. Сценарій один і той самий: у певний момент, коли кількість випитого дозволяла, гостинний господар казав: "Хочеш, секрет покажу?" А коли гість, зрозумівши, що саме складено в сумці на балконі, господар печально констатував незаперечний факт: "Тепер ти знаєш. І що з тобою робити?" Далі, не важко здогадатися, удар сокирою. Зарубавши жінку, він не став витягати її серед ночі на смітник, як мужиків. Зробивши свою справу, допив рештки і просто так, з сокирою, заявився в міліцію. Черговому, у якого волосся стало дибки, видав стандартну фразу: "Хочеш, секрет покажу?" Кажуть, вбивцю визнали психічно здоровим.

Згадалося недаремно. Себе Денис Савицький після розмови з Жигуном відчув на місці того, кому показують страшний секрет і попереджають: "Тепер ти знаєш".

Відчуття були їй знайомі. Так буває, коли виринаєш після стрибка у воду з триметрової вишки. Товща води повільно, лякаюче повільно розходиться над головою, хоча й розумієш - насправді піднімаєшся на поверхню швидко, вода сама виштовхує з себе чужорідне тіло, дихати боїшся, аби не пустити воду в легені, страх потонути супроводжує постійно, але ось голова проштовхує водяну перепону, нарешті вона над водою, дихати стає легше. Такі ж самі відчуття пірнальниці були зовсім недавно, коли вона приходила до тями в лікарні. Все, можна сміливо розліплювати очі.

Просто в обличчя вдарило яскраве світло, тому перед собою Оксана побачила спочатку суцільну білу пляму. Повіки негайно склепилися, дівчина перевернулася на живіт, закрила очі долонею, тепер вирішила розтуляти їх повільно, краще дивитися вниз на підлогу. О, уже легше. Очі призвичаїлися до світла. Тепер можна сісти і роздивитися заодно, на чому ж вона, власне, лежить і куди її привезли.

Невеличка кімната, освітлена лише однією лампочкою, що звисала на дроті під стелею, нагадувала швидше якесь сховище. Голі бетонні стіни, підлога, так само бетонована, не покрита ані килимом, ані циновкою, навіть шмати не валялося біля її ліжка. Гм, ліжко... Сильно сказано. Швидше це ложе: звичайнісінька медична кушетка, добре хоч не надто вузька, на ній можна навіть соватися. Лежала Оксана на грубій сірій солдатській ковдрі, більше нічого на кушетці не було, відтепер це на деякий час буде її постіль. Її не роздягнули, навіть куртку не зняли, чобітки теж лишилися на ногах. Дівчина рвучко підвелася і сіла. В протилежному кутку притулився старенький столик, схожий на столи з шкільної їдальні. На ньому Оксана побачила свій рюкзачок, стала на ноги - бетонний склеп гойднуло, перед очима забігали веселкові цяточки. Вона знову опустилася на топчан, труснула головою. Потім, згадавши щось, задерла рукав правиці. Так і є - годинника її викрадачі зняли.

Коли її почали несподівано запихати в нутрощі машини, Оксана після короткої невдалої спроби випручатися припинила опір. Все одно вони - мужчини, їх більше, вони сильніші, зроблять те, що хочуть, а хочуть вони для чогось забрати її з собою. Навіть мама причетна до раптового викрадення якимось боком, інакше задля якого хріна незнайомець покликав простягнув трубку, з якої почувся материн голос. Аби вона почала кусатися, дряпатися і кричати, гукати на допомогу, чоловіки просто зробили б їй боляче. А так штрикнули голкою крізь куртку, спритно і швидко, після - невагомість і темрява, пробудження в цьому склепі, де час, здається, зупинився. Оксана вирішила не сушити голову, хто і для чого її сюди завіз і де вона взагалі. Вона бачила в кіно - рано чи пізно прийде такий собі дядечко або товста тітонька, на пальцях розкажуть, що до чого, а зараз немає смислу гаратати у важки, оббиті іржавим залізом двері і репетувати. Не для того її сюди везли, аби просто так зачинити і забути. До речі, ані вмивальника, ані туалету немає, навіть примітивного відра ніхто не додумався поставити. Або так задумано, або її тут довго не протримають, або кудись будуть виводити.

Мимоволі Оксана торкнулося рукою живота, і аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Невідомо, для чого її сюди привезли і як довго триматимуть. Але моторошні безнадійні стіни веселих думок не навіювали, цікавих перспектив не малювали, а через вісім місяців вона повинна народити. Відчувши чи не вперше за своє життя відповідальність за те малесеньке та зовсім неуявне створіння, яке вже скрутилося десь там у неї всередині і має, певне, саме такий вигляд, як на картинках у енциклопедії майбутніх мам де намальовано ембріон від місяця до дев`яти, дівчина тихо зойкнула. Вона могла б ще дозволити робити різні неподобства з власним тілом, бо опір в цій бетонній тюрмі справді нічого не дасть, а дівчинкою Оксана була надто дорослою, аби усвідомити, випробування якого характеру на неї тут чекають. Та тепер вона не сама, і найголовніше - визначитися тепер, приховувати від мучителів свою вагітність, аби не давати їм зайвих козирів, чи навпаки - сказати, заплакати, їхні серця можуть раптово здригнутися, це вже зовсім нелюди знущаються над вагітними. А Оксана тішила себе думкою, що потрапила таки до нехай не зовсім добрих у традиційному розумінні, але - людей.

Чим більше вона обдумувала своє теперішнє становище, тим більше жінка в ній починала перемагати полонянку. Склеп уже не гойдався, поміж підручниками в рюкзачкові Оксана знайшла косметичку, - старшокласницям віднедавна дозволили носити простеньке жіноче причандалля до школи, - гарного дерев`яного гребня і заходилася давати собі ладу. Пройшлася подушечкою з пудрою по обличчю, підмалювала губи, не надто густо, стало кількох штришків, пучками пальців пригладила брови, провела гребінцем по волоссю. Саме в цей момент у дверях повернувся ключ.

Оксана не встигла заховати косметичку та гребінь - чомусь не хотілося, аби тюремники застали її за наведенням марафету. Двері прочинилися, навіть не рипнувши при цьому, замість горбатого волохатого монстра з гнилими зубами, яким, за уявою дівчини, мусив постати перед нею лиходій, до приміщення зайшов голомозий очкарик на вигляд двадцяти трьох років, та Оксана могла помилятися - вона завжди помилялася, коли визначала вік людини. Олегові Рибалці, коханцеві її матері, вона давала всі сорок. На тюремникові були чорні джинси, такого самого кольору сорочка навипуск. Отже, зайшов він не з вулиці.

-Освоюєшся? Давай, не соромся, - він причинив за собою двері, сперся на них спиною. - Здоров. Мене тут називають Водолазом.

-А діти будуть Водолазовичі? - Оксана хотіла запитати щось інше, але саме ця фраза випередила всі інші, більш логічні в її ситуації.

-Ні, діти, якщо вони будуть, будуть Сергійовичі, - Водолаз поправив окуляри. - Водолаз - погоняло таке, бо той схожий на водолаза, в кого очей четверо відразу. Чула таку приказку?