Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 32

Вихор думок уже носився в Людмилиній голові.

-Нереально.

-Ну, Людмило Петрівно, ви ж про доньку подумайте...

-Я про неї думаю. Не про вас, - Людмила поступово почала адекватно оцінювати ситуацію. - Пообіцяю за день, а не зможу. Будете думати, я волинку тягну. Це позначиться на ставленні до Оксани.

-Абсолютно точно! - Жигун чомусь навіть зрадів.

-Максимум три дні. Мені треба написати резюме, піднести президентові не окремо, а разом з іншими подібними теками, коротше, бюрократії до біса. Максимум три дні. Тим більше, в другій половині дня у вівторок нічого не вирішиться. Ви не можете відпустити Оксану? Ви ж все одно стежите за нами, нікуди вона не дінеться. Поки після лікарні я ще в змозі відпросити її в школі, підозр не виникне...

-От і здорово. Зміна обстановки дівчині не зашкодить. Ми повернемо вам її у п`ятницю, правильно дні пораховані?

-Чому...

-Тому, - тепер Жигун перервав Людмилу жорстко. - Наступного разу зрозумієте, з ким маєте справу, і не почнете крутити носом. Батьків теж треба виховувати. Про дітей думати слід завжди, Людмило Петрівно, в першу чергу. Оксана ваша побуде в нас, ви вирішіть наші проблеми. Вибачте, премії не обіцяю. Отакі сьогодні методи, - сказавши це, немов вибачившись, Жигун підвівся. - Дякую. Ввечері чекайте на дзвінок. Щасливо. Будьте розумницею, обійдемося без міліції. Тим більше вона в нас не надто поворотка в подібних ситуаціях.

Двері за ним зачинилися. Людмила лишилася сама, міцно заплющила очі, розплющила, потай сподіваючись - вона спала на робочому місці і бачила сон. Нічого подібного. Ось злощасна тека, ось візитка Сергія Жигуна, консультанта. Ось годинник, на ньому - чотирнадцята тридцять. Отже, щойно, менше ніж за півгодини, в неї, якщо вірити страшному відвідувачу, викрали доньку.

І ніхто цього не помітив. Світ лишився таким, яким був, і нічого в ньому не зміниться. Спокійно.

Зриватися і бігти до президента, піднімати на вуха керівництво, дзвонити "нуль два"? А чи буде від цього користь? Папери нічого не дадуть, Жигун усе розрахував. Перевірити і засвідчити легальність фірм мусить вона, Людмила Сошенко, але ж жодної не існує до президентського підпису. Жінкою вона була розумною, отже, знала: в цьому випадку задіють підставних осіб, у яких, навіть коли вирахувати і схопити на гарячому, інформації не буде жодної. Натомість викрадачі миттю дізнаються про її контрдії, отже, життя Оксани опиниться під більш реальною загрозою. Гаразд, що робити? Підставлятися під завідомий відмив грошей, потім пояснювати, чому вона пішла на грубі порушення, ніхто ж не повірить. Людмила пригадала кілька подібних випадків: злочинці страхувалися, відкриваючи без відома жертв персональні рахунки на імена жертв, кладучи туди невеликі суми. Відіприся тоді, доведи, що не брав гонорару. Швидше за все, так вчинять і з нею. Чорт, порадитися навіть нема з ким...

А чому нема?

Людмила простягнула руку до свого телефону, вчасно зупинилася. Не хотілося вірити, що Жигун енд компані зайшли настільки далеко, що здатні прослуховувати службовий та домашній телефони, а раптом... Вона вийшла з кабінету і з приймальної президента набрала номер мобільного телефона Рибалки. Довкола була купа зайвих вух, тож надала голосу більше безпечності.

-Доброго дня, Сошенко вас турбує. Хочу проконсультуватися з вами, але не по телефону. Можете заїхати? Так, чимшвидше, бо справа не терпить. Тільки на вході мене не запитуйте, скажіть - у приймальну, - секретарка здивовано піднесла брову, Людмила жестом "все нормально" заспокоїла її. - Вам покажуть, куди йти, а я вас тут почекаю. Все.

Вона поклала трубку, перевела подих.

-Конспіруєшся? - секретарка була заінтригована.

-Просто там ще один зануда мусить прийти. Для нього мене немає. Коли почує, що людина йде до Сошенко - почне надзвонювати. Знаєш, як воно дістає?

Секретарка з розумінням закивала. Безглузді телефонні дзвінки теж заважали їй зосередитися.

-Зайде чоловік - направ до мене... Або... Я тут посиджу, о`кей?

-Сиди. Можу чаєм пригостити.

Краще коньяком, крутилося на язиці в Людмили. Або валідолом. Або взагалі отрутою. Та хай вже буде чай.

Рибалка здивовано дивився на телефонну трубку. Про будь-яку конспірацію в них з Людмилою не було жодної домовленості. А тут - голос тремтить, фраза, схожа на класичний пароль з шпигунських фільмів - у вас продайотся славянскій шкаф? - та ще запрошення приїхати до банку. За негласною угодою начальник охорони міг не доповідати директорові базару, куди та в яких справах він збирається. На території порядок, коли що - йому свиснуть. Взагалі, останнім часом Савицький дивний, наче три копійки однією монетою. І Рибалка відчував - справа тут не лише в Алці, яка міцно тримає Дениса Вікторовича своїми кігтиками. Хоча Карась дуже добре знав можливості колишньої коханки, лиш не міг вирахувати, для чого їй раптом знадобився директор "Універсуму". При зустрічах, котрі ставали дедалі частішими, вони з Аллою мовчки та стримано кивали одне одному, наче випадкові знайомі, цим їхнє спілкування обмежувалося. Ні, в Савицького виникла нова, більш серйозна проблема. Вже кілька разів до офісу заходили юристи, причому, Рибалка точно знав - не з дешевих, хлопці солідні. З початком цього року шеф частіше просив сісти за кермо своєї машини одного з охоронців, Вовку Макєєва на прізвисько Кеша. Це означало - Савицький збирався випивати, і, як обмовився Кеша на досить безневинне запитання Карася, їздив не на банкети. Ділові зустрічі в окремих кабінетах маленьких ресторанчиків, співрозмовники явно вели переговори. А враховуючи частоту подібних зустрічей - тема обговорювалася досить серйозна. В кожному разі Савицькому було тепер не до особистих проблем начальника охорони. Олег міг повністю розпоряджатися своїм часом.

Розуміючи, що виклик Людмили терміновий, він таки вирішив заїхати додому. Гратися в Штірліца й Кет, то гратися до кінця. Вдома скинув джинси, светра, черевики, швидко одягнув сорочку, костюм, начепив на шию краватку - в`язати вузли так і не навчився, тому краватки висіли вже зав`язаними, готовими, так би мовити, до вжитку. Взувши чорні туфлі з квадратними носами, відступив крок назад, оглянув себе в дзеркало. Йєс! Бізнесменчик середньої руки, вдягнутий традиційно та безбарвно. Так він зайде до приміщення банку одним з багатьох відвідувачів. Джинси, він був певен, привернуть увагу. Певні інтонації голосу Людмили чомусь дали йому підстави запідозрити - за банком можуть стежити. Навіть не так - можуть пасти кожного, хто прийде особисто до пані Сошенко.

Охоронець при вході кивнув, очевидно, був попереджений. Приймальню Олег знайшов досить швидко. Людмила, побачивши його, мало не підскочила назустріч, та стрималася, сухо привіталася, запропонувала пройти до себе в кабінет, за щось подякувала секретарці, але тільки-но за ними причинилися двері, жінка кинулася Рибалці в обійми, притиснулася міцно, так ніби прагнула увійти в його тіло, наче привиди в фільмах - страшилках. Вона трусилася від беззвучного плачу, аби подивитися в її обличчя, Олег мусив відхиляти руками голову Людмили від своїх грудей силоміць. Обличчя жінки було перекошене від страху, змішаного з болем.

-Ксеня...

-Так я й подумав, - у голові Олега таки справді майнуло - в Оксани знов неприємності.

-Нічого ти не думав... Її вкрали...

-Стоп, стоп! Хто вкрав, куди вкрав, чому вкрав? Ти можеш нормально говорити?

-Ні... Доньку мою вкрали... А ти про нормальні розмови...

Рибалка, зітхнувши, легенько ляснув жінку по щоці. Раз, другий, третій, вчетверте вдарив сильніше, Людмила зойкнула, але, здається, оговталася.

-Отак. Тепер сядь сюди, - Олег кивнув на стілець, жінка слухняно всілася. - А я присяду поряд. Я взагалі поряд, заспокойся. І по порядку. Оксана жива?

Запитання в лоба трохи збентежило Людмилу.

-Чому ти... Жива... Я думаю... Звичайно, вона жива!

-Бачиш, яка ти впевнена. Жива - вже добре. Вже менше проблем, уже, вважай, на одну третину ми їх перемогли.