Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 26

справах Вовку Дизеля. Обіцянкам "вічного капітана" він повірив цілковито, враховуючи його репутацію.

Таким чином, уже після обіду Вітька Малий святкував перемогу. Тепер пора зайнятися здоров`ям приятеля. Для цього - вивезти від Людмили, у власній квартирі Рибалці вже нічого не загрожує. Далі по ситуації. Швидше за все, буде так: Олег подзвонить своєму шефові, скаже - напали, невідомо хто й за що, навіть пустить своїх орлів по якомусь там малоперспективному сліду. Головне - тепер вже можна сміливо викликати лікарів, директор "Універсуму" залагодить справу так, аби обійшлося без міліції. І ніхто ні про що не дізнається. Справді, невже мало ворогів у Карася?

Оксана повернулася додому, як і було заплановано, двадцять шостого грудня. Глянувши на доньку, Людмила не стримала сумної посмішки. Кілька днів тому поранений Олег, тепер ось - донька після травми. Не квартира, а чистий тобі приватний лазарет. На жаль, довелося визнати - найгірші прогнози виправдалися. Зовні лишаючись колишньою веселою, хоча й трохи дивакуватою дівчиною, донька відгороджувалася не лише від матері. А й від зовнішнього світу невидимою стіною. Теревенити разом, наче дві подружки, мама й донька вже не могли. Людмила поняття не мала, чи повернеться колись втрачене, чи будуть їхні стосунки так само дружніми, без того дурнувато-книжного "батьки та діти". Жінка тішила себе думкою, що раз Оксана вирішила зберегти дитину, то народить і знову стане такою, як раніше. Поки що дівчина більше лежала у кімнаті, дивилася телевізор, у розмови встрявала неохоче.

Про пригоду з Олегом Людмила вирішила доньці не розповідати. Невідома її реакція на подібні речі. Може, дівчина взагалі залізе ще далі під панцир, дізнавшись, що зовні респектабельна матуся, типовий представник "середнього класу", з доброго дива пустила по першому дзвонику яскраво вираженого кримінального елемента, підставляючи під удар в першу чергу себе, не кажучи вже про доньку. До спогадів про божевільні вісімнадцять годин, проведені нею в товаристві пораненого чоловіка, долучався присмак легкого роздратування. От же ж гад! Пролежав майже весь час у напівнепритомному стані, весь палав червоним вогнем, хоча й давав їй рукою маяки, мовляв, усе гаразд. Згідно з інструкціями. Отриманими від провізора, Людмила колола Рибалці антибіотики, збиваючи таким чином температуру, але боялася, що зробила щось не так і почнеться зараження. Потім припхався його дружок з міліції, Олег абияк одягнувся, подякував, вони вийшли з квартири - і на тому кінець, більше про Рибалку Людмила нічого не чула, сам він навіть не озвався.

Женучи від себе ці думки, Людина таки мимоволі визнавала: доглядати за чоловіком, піклуватися про нього, особливо коли при всьому цьому виділяється адреналін від постійного відчуття небезпечних таємниць дотепер невідомого чоловічого світу, їй було приємно. З рештою, Олег Рибалка, судячи з їхнього, нехай нетривалого, знайомства - не найгірший варіант мужчини. Навіть можна сказати, відчувається в ньому певна надійність. І сила. Безперечно сила.

Та Бог з ним. Зник - то й зник. Їй не Рибалку шукати треба, а власну сім`ю рятувати.

Передноворічні турботи не приносили родині Сошенків звичного задоволення. В їхньому житті випадали часи, що їх Людмила вважала найгіршими, бо не знала, як виглядають вони, ті самі найгірші часи, починала розуміти це аж тепер. Але навіть у такі часи Новий рік вважався улюбленим святом, свого роду табу на різні там розмови про проблеми та неприємності. Незалежно, йшли вони в гості чи приймали народ у себе, провожали й зустрічали Новий рік мама та донька завжди з надією на краще. Цього разу, змирившись з думкою, що вони нікуди не підуть, так само не запросять жодних гостей, Людмила купувала ялинку швидше за звичкою, аніж за бажанням. Так само машинально обходила магазини, придивлялася до різної смакоти, заповнювала сумки продуктами, Оксана без жодного ентузіазму допомагала матері на кухні, причому розмова зовсім не клеїлася, тому обидві, не змовляючись, вирішили без крайньої потреби одна до одної не звертатися. Потім прикрасили ялинку. Час тягнувся надзвичайно довго. Хтось дзвонив, вітав з наступаючим, Людмила так само подзвонила батькам, шефові на мобільний, кільком колегам та подругам. Оксана знайомим не дзвонила зовсім. Зазвичай, зустрівши Новий рік в компанії з мамою, дівчина два останніх роки вже вибігала з дому. Далеко не гуляла, всі подруги мешкали у їхньому районі, компактно. Та навіть за дві години до відкривання шампанського дівчата смикали одна одну по телефону, вирішуючи надзвичайно важливі питання. Наприклад, у кого можна взяти диск Рікі Мартіна чи Земфіри. Коротше, в подібному дусі, Людмила особливо не дослухалася. Нині донька навіть не перевдягалася до святкового столу. Як була, у спортивному костюмі, вмостилася з ногами в крісло, втупилася у телевізор, знайшла музичний канал, та музику, здавалося, не слухала.

А ну її до дідька, потвору малу!

Людмила не промовила так, лише подумала, все одно ляснула себе долонею по губах. Усе ж таки доньку рідну посилає, не зовсім ще дужу, між іншим. Але нехай це не заважає матері вдягти святкове плаття. Чи, може, брючний костюм? Два місяці тому купила на виставці, дорогувато, але їй так пасувало, що відразу засновигало поряд кільканадцять метких хлопців з фотоапаратами, Людмила змилостивилася, попозувала перед об`єктивами, вирішила - нехай, не зашкодить, навіть приємно. Адміністратор магазину зробив широкий жест - скидку на десять відсотків, сума доволі смішна, зате ж марка фірми: ось як пасує жінкам одяг з нашого магазину, для кожної - ексклюзивне вбрання... Людмила одягала його лише двічі, заманулося вбрати й тепер. Назло усім, хоча вона слабо уявляла, хто вони такі - оті "всі".

-Ну, як?

Коли мама вийшла до доньки, Оксана байдуже ковзнула по Людмилі поглядом, мовчки показала великого пальця. Грати так грати, нехай гарний настрій буде штучним, але ж нехай він буде, такий сьогодні наш девіз, пані Сошенко! Зафіксувавши на годиннику десять хвилин на дванадцяту, Людмила поправила тарілку на столі, помилувалася сервуванням - попри несвяткову обстановку все стояло на місцях, - гукнула Оксану.

-Гайда за стіл, старий рік проведемо! В Москві вже десять хвилин як зустріли.

-Ми з нами чи з москвичами? - дочка не поспішала вставати з крісла.

-Ми самі з собою. Гайда, Ксеню, гайда, ми ж для нас старалися.

Вона передчувала, що її доведеться затягувати за стіл силоміць, підготувалася до цього кроку морально, коли у двері подзвонили. Спочатку раз, коротко, потім знову, цього разу пальця на кнопці тримали довго. Мама з донькою перезирнулися. Байдужість ніби раптово злетіла з Оксаниного обличчя.

-Ти когось чекаєш?

-А ти?

Дзвінок повторився втретє. Людмила вагалася лише мить. Кінець кінцем, хай навіть сам Сатана проситься до них на вогник, у Новорічну ніч навіть він не насмілиться нічого зробити. В нього просто совісті не стане, бо і в Сатани вона мусить бути, хоча б десь у зародку. Людмила швидко пройшла до передпокою, обережно глянула у "вічко". Тоді рішуче клацнула замком, впускаючи нежданого й непрошеного гостя.

Олег Рибалка ступив через поріг діловито, та далі проходити не поспішав.

-Вибачте, без попередження. Може, я не вчасно, у вас родинне свято, ви чекаєте когось... Просто так вирішив заїхати. Коли я зайвий, то поїду далі.

-Куди "далі"? Вас хтось чекає сьогодні, ви заїхали просто привітати нас із наступаючим?

-Коли бути відвертим, мене не чекає ніхто. Компанію знайти не складно, але бажання великого немає. Та як уже проганяєте...

-Дурниці, ми з Оксаною вдвох. Проходьте, гостем будете.

-Аби знав - прихопив би костюм Діда Мороза.

-Вам би дуже личило. Роздягайтеся. О, куртка, бачу, незмінна?

-Ну, будемо вважати її щасливою. Для чого міняти щастя. Коли легко заліпити дірку. Візьміть, тут шампанське, ще якісь наїдки. Більше ні до чого не додумався, звідки я знаю, яких саме дарунків ваша родина чекає від Діда Мороза?