Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма - Страница 12

— Да, да — почувся добре мені знайомий голос.

— Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, — сказав я з-за дверей.

— На хєр мнє халат, заході, — було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.

Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, у який можна було замотати слона. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до метра, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща, і примовляв:

— Ти Горбатова давно гулял?

— Какома Гарбатама? — узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.

— Ну, Ішака давно корміл?

Паштєт стояв і спокійно роздивлявся дупу узбека, ніби перед ним стояв новий Бентлі.

— Ішак дома, Узбекастана, — сором’язливо посміхаючись, відповів Каміль, бо так звали то безштанне чудо.

— Я гаварю, Змєйониша када душил?

Було ясно, що запитання, поставлене прямо, явно заощадило би Броніславовичу час, але він продовжував, смакуючи свою красномовність:

— Каміль, Мусліма в кішлак када запускал?

Я розумів, що цей процес може тривати до вечора і спробував перебити.

— Віктор Броніславич, нам нада плакат прістроіть, Євтюхін пріказал, — Євтюхін був нашим начмедом, суворим, але дуже мудрим чуваком, і при ньому жилося, еквівалентно інтелектуальним здібностям кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуже навіть тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини цієї аксіоми.

Броніславович на секунду відірвався від вивчення узбецької аномалії й невдоволено зиркнув на нас.

— Раздєвайся, — традиційно зустрів він нове лице у вигляді Паштєта.

— Мяу, — видав Паштєт, бо він завжди мявкав, коли ситуація обходила його рамки розуміння та заставала мозок зненацька.

— Да, да, ти — кот, раздєвайся, — без тіні сумніву Броніславович повторив команду.

— Я держу плакат, — сказав правду Паштєт.

— Атпусті єво, — запропонував Броніславич, ніби плакат був якимось звіром.

Узбек в цей момент пробував було натягнути трусєля, але Бронік Орліний Глаз вдарив його по руках, і майтки впали на попереднє місце.

— Єслі ви просітє, то — вот, — Паштєт, нарешті, припинив роздивлятися кормушку узбека, відчепився від плаката і якось миттєво спустив піжамні штани. Ми з Броніславовичем опинились у дивному стані — я залишився наодинці з Рулоном, який важив, певно, не менше Паштєта, а Броніславович був убитий тим, що побачив. Очі заморгали, ніби хтось дунув йому в лице мукою. Він моментально забув про Каміля. Паштєт, завдяки своїм анатомічним особливостям, був стрімко піднесений до рангу святих. Я стояв ззаду, й тому не став очевидцем цього свята, але те, що Бронік роздивлявся закінчення удава десь біля коліна Сєрьоги, говорило про неабиякі можливості самого факіра.

— Палич мьорзнєт, — так само моментально одягнувшись, мявкнув Павлов, і додав:

— Магу пазнакоміть с папой, — до чого це було сказано, не здогадувався ніхто, навіть автор. Паштєт часто вживав фрази, не особливо пов’язані з контекстом. Броніславович вирішив закінчити трудовий день на позитиві. Він повернувся до узбека:

— Так, Камал, ти… ета, абасци там, гдє зудіт, а ти… здоров, — він якось сумно-весело глянув на Паштєта.

— Я Каміль, — натягуючи штани, спробував усправедливитися узбек, але Броніславович уже забув про нього. Він робив усе водночас — збирав папери, знімав халат, складав у голові плани на вечір: чи то погортати підручник судової медицини, чи то випити пару пляшок пива. Вже у дверях він повернувся й тикнув пальцем кудись на двір:

— Там плакатік павєштє, — і вибіг так, як умів бігати тільки він — якось бочком, як краб.

Ми з Паштєтом переглянулися.

— Он пєдік? — з надією запитав Паштєт.

— Вродє нє, — не зовсім впевнено відповів я.

— Желєзний чєл, — резюмував Паштєт.

— А ти, нормальний? — глянув я на нього впритул, — показивать пєтуха каждому?

— Я за ето єму нарісую миш! — закінчив він наш діалог і реально намалював на столі шариковою ручкою афігєнну мишу, яка роздивляється свій піцюрик у лупу. Малюнок був величиною з відкритку, і я підозрюю, що Броніславович потім той кусок стола відрізав лобзиком і вставив у рамочку над ліжком. Я звик до Броніславовича аж через рік. Тоді вже був мільйон доказів непричетності нашого героя ані до педофілів, ані до пєдіків, просто він любив свою справу й самовіддано тішився подарункам долі, які часом на нього падали, як тішиться шофер, коли дістає нову резину до свого КрАЗа, як радіє сантехнік, коли бачить, як знову ожило, булькаючи, щойно відремонтоване ним очко. Це природно! І це правильно! Людям має приносити задоволення обрана ними професія.

Ми з колегою вийшли на двір, зловили там Каміля, який курив вже третю підряд, приходячи в себе десь дуже здалеку, і наказали йому прибити плакат над входом у відділення. За тиждень ми його знову перевішували, змусивши вже двох рускіх чуваків, бо Каміль прибив його догори ногами — для читача Корану кирилиця однакова, що вверх, що вниз.

Підходив час вечері, й ми потеліпались у бік гаража, де були ще два мої кенти, єдині солдати строкової служби в госпіталі — водії начмеда та начальника госпіталя — Вовчик і Вітя.

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати — зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові — рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик — за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити:

— Я б єво на гражданкє…, — і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, — що б він із ним зробив. А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти.

Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав — у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і свердли, чи не свердли його ззаду очима, ефекту не буде, і побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки — старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, а на ній досі возили бідак у дурдом.

Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів, і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 170 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів:

— Сука. Су-у-у-ука…

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми щелепами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підлодки: