Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма - Страница 10

Для тих, що підглядали за процесом, мій фокус був невидимим. Головне було закінчити до того, як встане Зося, бо з нею таке б не пройшло. Зося була вже на підході, і я, повернувши в матраці голку, направив струю в область протилежну Пушкіну, скажемо, в область Гоголя, сильним натиском опустошив і витягнув шприц. Зося порівнялася зі мною. Вона нагадувала чувіху, на яку ригнув жираф.

— Как бальной, Андрєй? — мене вона ніколи не балувала ніжностями, бо я ніяк не вступав до клубу любителів старої конини.

— Норма, Зоя Алєксєєвна, ща прідьот в сєбя, вот только опісялся чуток, — тикнув я шприцом на результати свого фокусу з матрацом.

На синіх штанах Роми Мордуховича розходилася величезна пляма, викликана 20 кубиками розлитої на них магнезії, і моє щастя, що Зося була не в настрої перевірити на нюх правдивість показів. Вона, як завжди, тріпнула головою, залишаючи на підлозі трохи лупи й тирси, та пішла приймати душ, а ми з пацанами відкотили каталку з Ромою в ординаторську.

Із дверей шостої палати для високих чинів вийшов старий маразматичний дід — полковник у відставці — Антон Гаврілич. Зрозумівши, що знову пропустив найцікавіше, Гаврілич плюнув на спину узбеку, який проходив повз, і почалапав назад.

В ординаторській сиділа Наталья Ніколаєвна, вона ж Спіца. На перший погляд складалося враження, що всі природні процеси зупинили роботу над її печальним образом ще десь у третьому класі середньої школи, а рости продовжувала тільки срака. Її дитяче личко завжди мало вираз розгубленості та легкої незадоволеності від усього, що її оточувало. Спіца була вільнонайманим працівником нашого госпіталю, як і Зося, і ще з півсотні персонажів, котрі згодом з’являться в нашій історії. Як правило, то були або люди, які сумували без постійного характерного запаху кирзових чобіт і портянок, або спеціалісти, яких виперли нафіг із цивільних закладів за профнепридатність. Спіца належала до якоїсь окремої категорії запрошених ззовні людей. Скоріше за все, в цьому було щось особисте. Вона закамуфльовано шукала ПРИНЦА. Адже через наш нервовий дім нерідко проходили люди не тільки неврівноважені психічно, але й наділені неабиякою красою тіла. Так, і цього разу в першій палаті мешкав сержант Вітя Колокольчіков. Він прижав собі на навчаннях яєчко, коли долав смугу перешкод, і мудрий медбрат відправив його до нас, малюючи у своїй голові складну схему взаємозв’язку яйця з цілою нервовою системою. Вітя приймав одну єдину таблетку — Аміналон. Її давали всім із невизначеним діагнозом. Коротше — така універсальна пілюля і від яйця, і від голови. Ще — його зо дня на день обіцяли відправити мурувати паркан між Волгою та госпіталем, через який народ постійно валив у самоходи.

Вітя вже не вперше відвідував наш госпіталь, встиг за цей час наплести сітку різноманітних інтриг і інтрижок майже з усім жіночим персоналом, і тому за ним плакали фактично всі молоді медсестри, Спіца, і, звичайно, Зося. Правда, Зося, розуміючи всю утопічність амурного зв’язку старої ондатри й молодого коня, задовольнялася в основному томними косяками, якими вона регулярно обсипала Віктора.

Спіца жила ілюзорно, і тому дозволяла собі навіть рукоприкладство. Вона по декілька разів на день викликала Колокольчікова до себе в ординаторську та змушувала його в костюмі Адама теліпати господарством в неї перед носом — нібито в пошуках позитивної динаміки лікування. При цьому вона погладжувала, похлопувала й пощипувала Вітю по всіх його випуклостях, завертаючи очі та хтиво світячи білками. Спіцини ілюзії не знали, що в хіт-параді Віктора Григоровича вона була присутня тільки в номінації «Воскова фігура року», а його звірячі інстинкти були направлені виключно в бік старшої медсестри реанімації — Марти, яка гордо займала першість у номінації «Єздовая лошадь».

За Мартою плакав німецький кінематограф, а вона плакала за ним, постійно шліфуючи свою майстерність з усім персоналом госпіталю. До Колокольчікова в Марти було двояке ставлення — її очі хотіли, а розум ніяк не міг проміняти його на двох вірменів — Армена і Аваза, які вправно займалися з нею фітнесом навіть після того, як Армен зламав ногу, невдало міняючи позицію, бо скакав сходами зі спущеними штанами. Очевидці до сьогодні не можуть розказувати цю історію без затикання…

Вдаючись до таких інтимних подробиць, я хотів передати багатогранність госпітального життя — там усе було інакше, ніж хтось би міг собі уявити.

ББ — мій добрий наставник і друг — обладнав свій кабінет у дусі картин Рубенса, щоб людина, яка потрапляє туди з невідомих причин, відразу ці причини починала усвідомлювати. Борісич не був блядуном, він був високого польоту любоїдом, що розшифровується двозначно — він їв любов і їв любе. Всі молоді медсестри, які наймалися на роботу, проходили специфічний тест. ББ обов’язково затримувався на роботі в день першого чергування жертви, дочекавшись тиші у відділенні, він визирав зі свого лігва, поблискуючи лінзами, виринав з-за дверей у пошуках чергуючої, а знайшовши, наказував принести історію хвороби якогось дятла, котрий уже не лікувався, а просто жив у нас роками. Сестричка, нічого не підозрюючи, заходила до кабінету, і там історія розігрувалась у два варіанти — 5 хвилин або 10 хвилин. Боря був майстер коротких дистанцій, чим надзвичайно пишався. Потім знову відкривалися двері, визирав Борісич у запотілих лінзах, а за ним, сором’язливо опустивши голову та гублячи папірці з історії хвороби дятла, з чепчиком чи трусами в кишені халату, вибігала сестричка.

Втім, Борісич був єдиним чуваком, якого не цікавила особа Марти. У своїй печері він перемучив багатьох персонажів, але жодного разу навіть оком не повів у її бік. Професор Нємогаєв Огли, відомий таджицький сексо- і порнопатолог, захистив по цій темі кандидатську й докторську, та тихенько зійшов з розуму, так і не знайшовши дійсної причини.

…Був тихий літній ранок, я сидів собі в ординаторській і збирав анамнез у туркменського бійця, якого в частині побили узбеки. Велика й могутня наша держава, думав я, як гармонійно вживаються у ній різні народи та касти.

Анамнез я збирав досить однобоко, бо на всі мої запитання туркмен відповідав або по-туркменськи, або матом. Я ніколи не був проповідником україно-туркменської дружби, тому не став морочити нам обом мозолі в голові та відпустив його на волю, а сам вийшов на двір.

Біля входу до відділення стояла чудна альтаночка, подібна на ту, в якій няня Аріна Родіоновна читала казочки малому Саші Пушкіну. Але наша альтанка могла б розказати більш дорослі оповідання. Я собі смачно закурив і побачив у вікні Спіцу, яка з виглядом заспиртованої анаконди проводжала очима Вітю, а скоріше Вітін зад, на роботу — мурувати паркан. За спиною зашуміло, і в альтанку ввалився Рома Мордухович, на нижній губі якого своїм життям жила папіроска. Взагалі, Ромчик дуже нагадував Адріано Челентано, якого надули через вужик. Один в один, тільки у масштабі 1:3. Рома дихав через ніс так надривно, ніби заодно перекачував газ із Тюмені в Румунію, й тому його прихід завжди попереджувався характерним свистом.

— Слишал, кіно прівєзлі, Пальот над гнєздом кукушкі, пайдьом? — спитав він мене. При цьому папіроска на губі Роми навіть не ворухнулася, бо не брала участь в процесі словотворення.

— Давай, — окрилено відповів я та чвиркнув слиною на горобця, який пробував дзьобнути маленького жучка на перилах. Жучок, очевидно, зрозумів, що життя тільки почалося, посміхнувся мені, показав запльованому птаху фак, і заліз у щілинку в пошуках виходу в якийсь інший, демократичніший, вимір.

— Завтра мама прієдєт, прівєзьот чьо-ніть, — Рома безучасно дивився на паркан, за яким бушувало життя міста Калініна: повзали трамваї, тарахкотіли тролейбуси, бігали взад-уперед люди, не звертаючи уваги на нас за парканом. Цей самий парканець, по верхній його частині, періодично змазувався солідолом, змішаним з гірчицею — для легшого виявлення порушників внутрішнього режиму. Офіцерські госпітальні костюми дуже пасували до сценічних образів групи Браво, їх частенько використовували для походів у місто. Нам здавалося, що у стильному піджачку з лацканами ми зіллємося з народом. Місто було іншої думки та часто мстилося нам за це.