Фараон - Прус Болеслав - Страница 7

— Так, — перебив міністр, — і не врятував би нашої колони від святотатства. За цей вчинок, гідний найпобожнішого єгиптянина, дарую тобі… — Міністр зняв з пальця золотий перстень. — Дарую тобі цей перстень з ім’ям богині Мут, прихильність і ласка якої, якщо ти на неї заслужиш, супроводитиме тебе до кінця земної мандрівки.

Його достойність вручив перстень Євнані, а присутні голосними вигуками вславили ім’я фараона й забряжчали зброєю.

Але міністр не рушив з місця, тож Євнана й собі стояв, пильно дивлячись йому в вічі, мов вірний пес, який, діставши з хазяйської руки один шматок, крутить хвостом і чекає другого.

— А тепер, — знову заговорив міністр, — признайся, Євнано, чому ти не повідомив нас, куди зник наступник трону, коли військо з великими труднощами посувалося ущелиною?.. Ти вчинив погано, бо через це ми мусили сурмити тривогу поблизу супротивника.

— Боги свідки, що я не знав, куди подівся найдостойніший царевич, — відповів здивований Євнана.

Гергор похитав головою.

— Не може бути, щоб воїн, обдарований таким, як ти, зором, що за кілька десятків кроків бачить у піску двох священних скарабеїв, не помітив такої значної особи, як наступник трону.

— Я справді не бачив його!.. — запевняв Євнана, б’ючи себе в груди. — Адже ніхто не наказував мені стежити за царевичем!

— Хіба я не звільнив тебе від командування передовим загоном?.. Хіба дав тобі якесь інше доручення? — питав міністр. — Ти був зовсім вільний, як належить людині, покликаній стежити за важливими подіями. А як ти виконав це завдання?.. Істинно кажу тобі — за таку помилку на війні тебе скарали б на смерть…

Нещасний офіцер зблід.

— Але я маю батьківське серце до тебе, Євнано, — мовив далі достойний міністр, — і, пам’ятаючи велику послугу, яку ти зробив війську, побачивши подоби святого сонця, скарабеїв, призначаю тобі не як суворий міністр, а як лагідний жрець дуже малу кару: ти дістанеш п’ятдесят київ.

— Ваша достойність…

— Євнано, ти вмів бути щасливим, будь же тепер мужнім і прийми це дрібне застереження, як годиться офіцерові війська його святості.

Тільки-но встиг достойний Гергор скінчити свою промову, як старші офіцери поклали Євнану в зручному місці обіч шляху. Потім один сів йому на шию, другий на ноги, а два інші відлічили йому гнучкими очеретяними палицями по голому тілу п’ятдесят ударів.

Хоробрий воїн не застогнав ні разу, навпаки — мугикав солдатську пісню, а. коли все скінчилося, хотів сам підвестись. Але тремтячі ноги не послухались його. Він упав обличчям у пісок. Довелося везти його до Мемфіса двоколісним возом, лежачи на якому, Євнана посміхався до воїнів і думав про те, що не так швидко змінюється вітер у Нижньому Єгипті, як доля бідного офіцера!

Коли по короткім перепочинку кортеж наступника трону вирушив далі, його достойність Гергор сів на коня і, їдучи поряд його достойності Нітагера, півголосом розмовляв з ним про азіатські народи та про заворушення в Ассірії.

Тим часом двоє прислужників міністра — ад’ютант, що носив опахало, та писар Пентуер — теж почали розмову.

— Що ти думаєш про цю пригоду з Євнаною? — спитав ад’ютант.

— А що ти думаєш про невільника, який повісився на тому дереві? — запитанням відповів писар.

— Здається мені, що для цього невільника сьогоднішній день — найкращий, а зашморг — найм’якший з усіх, які він за життя не раз відчував на своїй шиї, — мовив ад’ютант. — А крім того, я думаю, що тепер Євнана дуже пильно наглядатиме за наступником трону.

— Ти помиляєшся, — відповів Пентуер. — Євнана тепер ніколи не побачить на дорозі скарабея, хоч би той був завбільшки як віл. А щодо того селянина, то чи не здається тобі, що йому жилося погано… дуже погано на священній єгипетській землі?

— Ти не знаєш селян, тому таке кажеш…

— А хто ж їх знає краще?.. — похмуро відповів писар. — Хіба я не виріс між ними? Хіба я не бачив, як мій батько зрошував землю, чистив канали, сіяв, жав, а головне — платив податки? О, ти не знаєш, яка доля селянина в Єгипті!..

— Зате знаю, яка доля чужоземця, — мовив ад’ютант. — Мій прадід чи прапрадід походив з вельможного роду гіксосів, але зостався тут, бо полюбив цю землю. І що ти думаєш? Мало того, що в мого прадіда відібрали маєток, але ще й на мені лежить пляма походження!.. Сам бачиш, що я мушу терпіти від вельможних єгиптян, хоч і займаю значну посаду. Як же я можу вболівати над долею єгипетського селянина, який, побачивши, що шкіра в мене жовтувата, не раз бурмотить собі під ніс: «Поганин!.. Чужоземець!» Бо він же — цей селянин — не поганин і не чужоземець.

— Він тільки раб, — зауважив писар. — Раб, якого одружують, розлучають, б’ють, продають, часом убивають і завжди примушують працювати, обіцяючи до того ж, що й на тому світі він також буде рабом.

Ад’ютант здвигнув плечима.

— Чудний ти чоловік, хоч і дуже розумний! — промовив він. — Ти ж бачиш, що кожен з нас посідає якесь становище — низьке, нижче або найнижче — і мусить робити своє діло. А хіба тебе хвилює те, що ти не фараон і тебе ніколи не поховають у піраміді?.. Взагалі ти не думаєш про це, бо розумієш, що так воно ведеться споконвіку. Кожен виконує свій обов’язок: віл оре, осел везе подорожніх, я обвіваю його достойність, ти за нього пам’ятаєш і думаєш, а селянин обробляє землю і платить податки. Хіба нас обходить, що якийсь бик народжується Апісом і йому віддають шану в храмі, а якийсь чоловік — фараоном чи номархом?..

— В цього селянина знищили його десятирічну працю… — прошепотів Пентуер.

— А твоєї праці не нищить міністр? — спитав ад’ютант. — Хто знає, що державою правиш ти, а не достойний Гергор?

— Помиляєшся, — мовив писар, — державою править він, а не я. Він має владу, він має волю, а я… тільки знання… Мене, зрештою, та й тебе, не б’ють, як того селянина.

— Але зате побили Євнану, тож і нам може перепасти. Треба бути мужнім і задовольнятися тим місцем в житті, яке тобі призначене. Тим більше що, як тобі відомо, наш дух, безсмертний Ка, очищаючись, підноситься на все вищий і вищий щабель, щоб через тисячі або мільйони років разом з душами фараонів і рабів, навіть разом з богами, розчинитися в безіменному і всемогутньому творцеві життя.

— Ти говориш, як жрець, — гірко відповів Пентуер. — Швидше я мусив би себе цим заспокоювати! Але в душі моїй великий біль, бо я відчуваю страждання всього народу…

— Хто ж у цьому винен?

— Мої очі й серце. Воно, мов долина серед гір, не може мовчати, коли чує крик, і відгукується луною.

— А я тобі скажу, Пентуере, що ти надто багато мислиш про небезпечні речі. Не можна безкарно ходити по кручах східних гір — там легко зірватися в прірву — або блукати в західній пустелі, де чатує зголоднілий лев і здіймається шалений хамсин…

Тим часом хоробрий Євнана, що їхав на возі труською дорогою, від чого біль ставав ще дужчий, на доказ своєї мужності попросив їсти й пити. З’ївши сухогокоржа, натертого часником, та випивши кислого пива з вузькошийого глечика, він попрохав візника, щоб той галузкою відганяв мух від його зраненого тіла.

Лежачи долілиць на мішках і паках, на рипучому возі, бідолашний Євнана тужливим голосом заспівав пісню про тяжку долю нижчого офіцера:

— «Чого ти, кажеш, що краще бути офіцером, ніж писарем? Підійди і поглянь на сині смуги, що вкривають моє пошматоване тіло, а я тим часом розповім тобі про життя бідного офіцера.

Я був ще малий, коли мене привели до казарми. На сніданок мені давали штурхана в живіт, аж мені млосно ставало, на обід — кулаком межи очі, що аж у голові гуло, а на вечір голова моя вже була вся побита і мало не розвалювалася з болю.

Іди сюди, я розповім тобі про похід до Сірії. Їжу й питво я ніс на собі, як нав’ючений осел. Шия в мене задерев’яніла, як у осла, а спина вкрилася струпами. Пив я гнилу воду і перед ворогом тремтів, як спійманий птах.

Я повернувся в Єгипет, але тут я — мов дерево, яке точать хробаки. За кожну дрібницю кладуть мене на землю і б’ють киями, аж кістки мої тріщать. І ось я такий побитий, що не можу й піднятись, і мусять мене везти на возі, а тим часом слуга краде мій плащ і тікає.