Фараон - Прус Болеслав - Страница 65

— Він хоче мене умовити, щоб я поїхала до вавілонського храму Ашторет.

— І ти поїдеш?

— Поїду… якщо ти, повелителю, звелиш, — відповіла Кама, закриваючи обличчя серпанком.

Царевич мовчки взяв її за руку. Уста в нього тремтіли.

— Не, доторкайся, до мене, мій пане, — шепотіла вона схвильовано. — Ти повелитель і захисник мій і всіх фінікійців у цій країні, але… будь милосердний…

Намісник випустив її руку й став ходити по кімнаті.

— Сьогодні велика спека, правда?.. — спитав він. — Кажуть, на світі є країни, де в місяці мехір падає з неба на землю білий пух, який на жарі перетворюється на воду. О Камо, попроси своїх богів, щоб вони послали мені трохи цього пуху!.. Хоча що я кажу?.. Якби вони покрили ним весь Єгипет і до останньої пушинки перетворили на воду, то й тоді він не зміг би остудити мого серця.

— Бо ти — як божественний Амон, ти сонце в людській подобі, — відповіла Кама. — Темрява тікає звідусіль, куди ти лише повернеш своє обличчя, а під ясним твоїм поглядом зростають квіти.

Царевич знову наблизився до неї.

— Але будь милосердний, — шепнула вона. — Адже ти добрий бог, не можеш скривдити свою жрицю…

Царевич знову відсторонився й здригнувся, наче прагнучи скинути з себе якийсь тягар. Кама дивилась на нього з-під опущених повік і ледь помітно усміхалась.

Коли мовчання затяглося, вона спитала:

— Ти велів покликати мене, володарю? Я тут і чекаю, щоб ти сповістив мені свою волю.

— Ага! — опам’ятався царевич. — Скажи мені, жрице… Ага!.. Хто був той, такий схожий на мене, якого я бачив тоді у вашому храмі?

Кама приклала палець до губів.

— Це священна таємниця, — шепнула вона.

— Одне — таємниця, другого — не можна, — відповів Рамзес. — Я хочу принаймні знати, хто він: людина чи дух?..

— Дух.

— І цей дух виспівував під твоїми вікнами… Кама усміхнулась.

— Я не хочу посягати на таємниці вашого храму… — вів далі царевич.

— Ти поклявся, володарю, Гірамові, — додала жриця.

— Добре!.. Добре!.. — роздратовано перебив її намісник. — Саме тому ані з Гірамом, ані з ким іншим я й не розмовлятиму про це чудо, а тільки з тобою. Отож, Камо, скажи цьому духові чи юнакові, який так схожий на мене, щоб він найшвидше виїхав з Єгипту і нікому не показувався! Бо бачиш… в жодній державі не може бути двох наступників трону.

Раптом царевич стукнув себе по лобі. Досі він говорив так, щоб подражнити Каму, але зараз йому спала цілком поважна думка.

— Цікаво мені було б знати, — мовив він, пильно дивлячись на Каму, — навіщо твої родичі показали мені мою живу подобу?.. Може, вони хотіли застерегти, що мають для мене заступника?.. Правду кажучи, мене дивує цей вчинок.

Кама упала йому до ніг.

— О повелителю! — зашепотіла вона. — Ти, що носиш на грудях наш найвищий талісман, чи можеш ти припустити, щоб фінікійці робили щось тобі на шкоду?.. Але подумай тільки… Якби тобі загрожувала якась небезпека чи ти схотів би обманути своїх ворогів, хіба не придався б тобі такий чоловік?.. Фінікійці тільки це хотіли показати тобі в храмі…

Царевич подумав і знизав плечима…

«Так, — сказав він сам собі. — Якби мені колись потрібна була допомога… Але невже фінікійці думають, що я сам собі не дам ради? В такому разі вони обрали для себе поганого покровителя».

— Повелителю, — шепнула Кама, — хіба ти не знаєш, що в Рамзеса Великого, крім своєї власної постаті, було дві інші для ворогів. І ті дві подоби царські загинули, а він жив…

— Ну, годі!.. — зупинив її царевич, — А щоб люди Азії знали мою ласку, Камо, жертвую п’ять талантів на ігрища на честь Ашторет і коштовний келих її храмові. Ти одержиш це ще сьогодні.

Кивком голови він попрощався із жрицею.

Коли вона вийшла, його охопила нова хвиля думок:

«Вони й справді хитрі, ці фінікійці. Якщо мій двійник — людина, вони можуть зробити мені гарний подарунок, і я творив би з ним такі чудеса, про які одвіку не чувано в Єгипті. Фараон живе в Мемфісі і водночас з’являється в Фівах або в Танісі… Фараон наступає з військом на Вавілон, де ассірійці зосередили головні сили, і водночас фараон з іншим військом здобуває Ніневію… Мабуть, ассірійці були б дуже вражені таким чудом».

І знову прокинулась у ньому глуха ненависть до могутніх азіатів, і знову він бачив себе на тріумфальній колісниці, що проїздить бойовищем, всіяним трупами ассірійців і заставленим повними кошами відрубаних рук.

Тепер війна стала для його душі такою ж необхідністю, як хліб для тіла. Адже вона не тільки допомогла б йому збагатити Єгипет, наповнити скарбницю і здобути безсмертну славу, але ще й задовольнила б раніше невідоме, а тепер нестримне бажання знищити Ассірію.

Поки він не бачив тих воїнів з кудлатими бородами, він не думав про них. Але зараз вони заважали йому. Йому було так тісно з ними в світі, що хтось мусив поступитися: вони або він.

Яку роль у цьому його настрої відіграли Гірам і Кама, царевич не усвідомлював. Він відчував тільки, що повинен почати війну з Ассірією, як перелітний птах відчуває, що в місяці пахоно він повинен летіти на північ.

Нестримний потяг до війни полонив царевича. Він менше розмовляв, рідше усміхався, на бенкетах сидів замислений і дедалі частіше бував із своїм військом та вельможами. Бачачи ласку намісника до всіх, хто носить зброю, знатні юнаки й навіть старші люди почали вступати до полків. Це привернуло увагу святого Ментезуфіса, який надіслав Гергорові такого листа:

«Відколи ассірійці прибули до Пі-Баста, наступник трону весь час перебуває в стані великого збудження, а його двір настроєний дуже войовничо. Вони пиячать і грають у кості, як і раніше; але всі поскидали тонкий одяг і перуки і, незважаючи на страшенну спеку, ходять у солдатських наголовниках і каптанах,

Я дуже боюся, щоб ця збройна готовність не образила достойного Саргона».

На це Гергор відразу відповів:

«Ніякого лиха немає в тому, якщо наші розбещені юнаки виявлять любов до військової справи саме під час перебування ассірійців: ті від цього тільки матимуть про нас краще уявлення. Найдостойніший намісник, певно, навчений богами, відгадав, що саме зараз треба бряжчати, мечами, коли маєш у себе посланців такого войовничого народу.

Я певен, що ці мужні нахили нашої молоді вплинуть на Саргона і зроблять його податливішим у переговорах».

Уперше, відколи існував Єгипет, сталося так, що молодий царевич обманув пильність жерців… Щоправда, допомогли йому в цьому фінікійці і викрадена ними таємниця угоди з Ассірією, чого жерці навіть не підозрівали.

Найкращою зрештою маскою наступника трону перед жрецькими сановниками була мінливість його вдачі. Всі пам’ятали, як легко перейшов він торік від військових маневрів під Пі-Баїлосом до затишного маєтку Сари та як останнім часом захоплювався по черзі бенкетами, державними справами й побожністю, щоб зрештою знову повернутись до бенкетів. Отже, нікому, крім Тутмоса, не спадало на думку, що цей непостійний юнак має якісь власні наміри, власні плани й виконує їх з непохитною впертістю.

А тим часом навіть не треба було довго чекати на нові докази мінливості уподобань Рамзеса.

До Пі-Баста, незважаючи на страшну спеку, приїхала Сара з своїм двором і сином. Вона трохи змарніла, дитина була трохи нездорова чи змучена, але обоє мали чудовий вигляд.

Царевич був у захопленні. Він звелів оселити Сару в найкращій частині двірського парку й майже цілими днями сидів над колискою свого сина…

Він забув про бенкети, маневри та про свої похмурі думки; вельможі з його почту мусили пити й розважатись самі. Вони одразу поскидали мечі й переодяглись у найкраще своє вбрання. Це було навіть доречно, бо царевич щодня водив по кілька чоловік до будинку Сари, щоб показати їм сина, свого сина!..

— Глянь, Тутмосе, — сказав він раз своєму улюбленцеві, — Яка гарна дитина! Справжній пелюсток троянди. Але й з нього повинна колись вирости людина, з цього малятка!.. Це рожеве пташеня буде колись ходити, розмовляти, навіть навчатися мудрості в жрецьких школах… Ти бачиш його рученята, Тутмосе? — в захопленні питав Рамзес. — Запам’ятай собі ці малі рученята, щоб колись розповісти про них, як я подарую йому полк і накажу носити за собою мою сокиру… І це мій син, мій рідний син!..