Фараон - Прус Болеслав - Страница 63

— Знаєш, Тутмосе, що навіть між урядовцями є вірні люди, — відповів царевич. — Більше того, навіть між фінікійцями!.. Але на багатьох високих посадах є зрадники…

— Заклинаю тебе богами, тихше, — шепнув Тутмос, злякано заглядаючи до другої кімнати.

— Ого! — засміявся царевич. — Звідки ця тривога? Виходить, і для тебе не таємниця, що в нас є зрадники…

— Я знаю, про кого ти кажеш, царевичу, — відповів Тутмос, — бо ти завжди був упереджений до нього…

— До кого?..

— До кого!.. Я догадуюсь, але мені здавалось, що після примирення з Гергором, після довгого перебування в храмі…

— А що храм!.. І там, і в усій зрештою країні я завжди переконувався в одному, що найкращі землі, найпрацьовйтіші люди і незмірні багатства належать не фараонові.

— Тихіше! Тихіше! — шепотів Тутмос.

— Але ж я завжди мовчу, у мене завжди лагідне обличчя, то дозволь мені виговоритись хоч перед тобою. Зрештою я навіть у найвищій раді мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який неподільно належить моєму батькові, — я, його наступник і намісник, мусив позичити сто талантів у якогось фінікійського князька. Чи ж це не ганьба?

— Але чому ти заговорив про це саме сьогодні? — шептав Тутмос, намагаючись якнайшвидше припинити цю небезпечну розмову.

— Чому?.. — повторив царевич і замовк, знову замислившись.

«Ще б нічого, — думав він, — якби вони дурили тільки мене: адже я лише наступник трону і не можу знати всіх таємниць. Але хто мені доведе, що вони не чинили так само з моїм достойним батьком? Понад тридцять років він безмежно вірив їм, схилявся перед їхніми чудесами, приносив щедрі жертви богам, щоб зрештою його маєтки і влада перейшли в руки спритних дурисвітів. І ніхто йому не розкрив очей… Адже фараон не міг, як я, прийти вночі до фінікійського храму, та й до його святості ніхто не має доступу… А хто мені поручиться, що жерці й справді не прагнуть захопити трон, як це казав Гірам?.. Адже батько сам застерігав мене, що фінікійці завжди кажуть правду, коли це їм вигідно. А їм і справді це вигідно, бо вони зовсім не хочуть, щоб їх вигнали з Єгипту і щоб вони попали під владу Ассірії… Ассірійці — це зграя скажених левів!.. Де вони пройдуть — нічого не лишається, крім руїн і трупів, як після пожежі!..»

Раптом Рамзес підвів голову: здалека долинув до нього звук флейт і сурем.

— Що це може бути? — спитав він Тутмоса.

— Велика новина! — відповів придворний усміхаючись. — Азіати вітають знатного прочанина з самого Вавілона,

— З Вавілона?.. Хто він?..

— Його звуть Саргон,

— Саргон?.. — перебив його царевич. — Саргон!.. Ха-ха-ха! — розсміявся він. — Хто ж він такий?..

— Начебто великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з собою десять слонів, табун найкращих коней з пустелі, юрби невільників і слуг.

— А чого він сюди приїхав?

— Поклонитись чудовій богині Ашторет, яку шанує вся Азія, — відповів Тутмос.

— Ха-ха-ха — засміявся царевич, пригадавши, що казав Гірам про приїзд ассірійського посла. — Саргон… Ха-ха! Саргон, родич царя Ассара, зробився раптом такий побожний, що пустився у важку подорож на кілька місяців, аби тільки вшанувати богиню Ашторет в Пі-Басті. Ніби в Ніневії немає кращих богів і мудріших жерців… Ха-ха-ха!

Тутмос здивовано дивився на царевича.

— Що з тобою Рамзесе?..

— От чудо, якого немає в літописах жодного храму, — відповів царевич. — Ти тільки подумай, Тутмосе… Саме в ту хвилину, коли ти міркував, як найкраще спіймати злодія, що завжди обкрадав тебе, цей злодій знову запускає руку до твоєї скрині на твоїх очах, при тисячі свідків. Ха-ха-ха!.. Саргон — побожний прочанин!..

— Нічого не розумію… — стурбовано шепнув Тутмос.

— І не треба тобі розуміти, — відповів намісник. Запам’ятай тільки, що Саргон приїхав сюди не на прощу до святої Ашторет…

— Здається мені, — мовив пошепки Тутмос, — що все, про що ти говориш, — речі дуже небезпечні.

— Отже, не кажи про це нікому.

— Що я нікому не скажу цього, можеш бути певен, але чи ти, царевичу, сам себе не зрадиш?.. Ти спалахуєш, як блискавка…

Наступник трону поклав йому руку на плече.

— Не турбуйся, — мовив він, дивлячись йому в вічі. — Аби тільки були мені вірні ви, знать, та моє військо, і тоді ви будете свідками дивних подій, і… скінчаться для вас важкі часи!..

— Ти знаєш, що ми ладні загинути, якщо ти накажеш, — відповів Тутмос, приклавши руку до грудей.

На обличчі його була така незвичайна поважність, що царевич зрозумів, що в цьому розбещеному чепурунові криється стійкий муж, на розум і меч якого можна покластись.

Відтоді царевич уже не вів з Тутмосом таких дивних розмов. Але вірний друг і слуга зрозумів, що з приїздом Саргона пов’язані якісь важливі державні справи, які самочинно розв’язують Жерці.

А втім, від певного часу вся єгипетська знать — номархи, сановники й полководці — тихо перешіптувалися між собою, що надходять важливі події. Фінікійці під присягою збереження таємниці розповідали їм про якісь переговори з Ассірією, внаслідок яких Фінікія загине, а Єгипет укриє себе ганьбою і, може, колись стане васалом Ассірії.

Серед знаті зчинилося велике хвилювання, але ніхто не виявляв цього. Навпаки, при дворі наступника трону, так само як і в номархів Нижнього Єгипту, тривали бучні бенкети. Можна було подумати, що з настанням спеки напало на них шаленство — і в розвагах, і в розпусті. Не минало й дня без ігрищ, бенкетів і тріумфальних процесій, не минало ночі без ілюмінації і радісних вигуків. Не тільки в Пі-Басті, але й в інших містах з’явилася мода на вуличні процесії із смолоскипами, музикою, а надто з повними глеками вина. Гуляки вривалися в будинки, витягали звідти сонних мешканців на пиятику, а що єгиптяни були дуже охочі до гулянок, то розважалися всі, хто жив.

Поки Рамзес перебував у храмі богині Гатор, фінікійці, охоплені якимсь панічним страхом, цілі дні молилися і нікому не хотіли позичати грошей. Але після розмови Гірама з намісником ця побожність і обережність раптом зникли, і фінікійці стали позичати гроші єгипетським вельможам щедріше, ніж будь-коли.

Такої кількості золота й товарів, як тепер у Нижньому Єгипті, а головне, таких малих процентів за позички, не пам’ятали навіть старі люди.

Сувора й мудра каста жерців, звичайно, звернула увагу на розгул у найвищих класах суспільства. Але жерці помилялися щодо його причин, а святий Ментезуфіс, який через кожні кілька днів надсилав повідомлення Гергорові, весь час доповідав, що наступник трону, якому надокучили пости й молитви в храмі богині Гатор, бенкетує без пам’яті, а разом з ним і вся знать.

Достойний міністр навіть не відповідав на ці повідомлення, що свідчило про те, що розгул царевича він вважав за цілком природну, а може, навіть і потрібну справу.

Отож при такому настрої найближчого оточення Рамзес мав велику свободу. Майже щовечора, коли його п’яні придворні починали втрачати свідомість, царевич крадькома виходив з палацу.

Закутаний у темний офіцерський плащ, він швидко минав порожні вулиці й виходив за місто до садів храму Ашторет. Там знаходив свою лавку навпроти палацика Ками і, сховавшись між деревами, дивився на запалені смолоскипи, слухав спів зальотників жриці — і марив про неї.

Місяць сходив щораз пізніше: от-от мав народитися молодик, і ночі були темні, вже не було тої гри світла, але Рамзесові все ввижалася та ясна перша ніч, вчувалася пристрасна пісня грека.

Він не раз схоплювався з лавки, щоб просто увійти до палацика Ками, але його зупиняв сором. Він відчував, що не годиться наступникові трону з’являтися в домі жриці, яку може відвідати кожен прочанин, аби тільки він приніс храмові щедру пожертву. І що дивно — боявся, щоб вигляд Ками, оточеної глечиками вина і нещасливими зальотниками, не стер з його пам’яті чудесного видіння тієї місячної ночі.

Тоді, коли її прислав Дагон, щоб відвернути гнів царевича, Кама здалася Рамзесові досить юною, привабливою дівчиною, через яку, однак, можна не втрачати голови. Та коли, вперше в житті, він, воєначальник і намісник, мусив сидіти під домом жінки, коли ніч навівала йому мрії, коли він почув палке освідчення іншого мужчини, тоді в ньому, теж уперше в житті, народилося не знане досі почуття, в якому поєдналися жадання, туга й ревнощі.